Колись я дійшов до межі. Це відчуття, коли письмо почало здаватися мені фактично марним. Не тому, що я розлюбив його. А тому, що віддача від творчості була надто низькою, а сил - надто мало. Я дивився на власні тексти та відчував не натхнення чи радість, а спустошення. Втому. Байдужість. І тоді вирішив, що, мабуть, можна просто забути про письмо. Жити собі далі. Ніби цієї частини мене ніколи й не було.

Я відкладав творчість на роки. Достатньо, щоб переконати себе: можна обійтися без неї. Можна не писати, а просто навчитися жити інакше. Зрештою, читати я люблю - чому б не бути читачем? Але від себе не втечеш. Навіть коли здається, що ти вже давно все закрив і поставив крапку, всередині щось усе одно лишається відкритим. Читання - це лише споживання літератури. Так, це чудовий процес, який дає і насолоду, і користь, і душевну розраду, і, часом, сенси. Та цього замало для мене.

Тоді я знову став писати “в стіл”. Не для читачів і не для публікації. Просто для себе, щоб не зникнути остаточно, як автор. За цей час з’явилися сотні, навіть більше тисячі сторінок. Це були чернетки, розпочатих, покинутих історій, Ціла низка спроб і помилок. Я відкривав файл, редагував його, побив копію змін, в незабаром повертався і ще раз редагував. Файли різних редакцій та навіть різних історій виникали хаотично у парках на ноутбуці. Дуже швидко я вже збагнув, що просто не впораюся з такою кількістю файлів.

І в один момент я просто усвідомив: або я назавжди кидаю всі ці чернетки, або прямо зараз роблю щось зі своєю творчістю, тому що вона для мене справді важлива. Не як хобі “між роботою та побутом”, а як частина того, ким я є.

Я відклав ці тексти, до яких навіть відчував огиду. Буквально через декілька днів настало полегшення, коли я відпустив у собі автора "у відпустку". І певний час мені здавалося, що все: можна не писати взагалі. Це було більш спокійне усвідомлення, не таке хаотичне, як в минулому. Але дуже швидко прийшло інше усвідомлення. Таке життя для мене неповне. Без письма я ніби залишався собою лише наполовину.

Я пробував писати оповідання. Але мене завжди тягнуло до великої форми. До романів. До текстів, де можна не просто швидко розповісти історію, а виростити цілий світ: на триста, чотириста, п’ятсот сторінок. Саме там для мене є справжня глибина письма: у довгому диханні історії, у поступовому розгортанні персонажів, у світі, який живе не декілька сцен, а ціле життя.

Тоді я вирішив зробити ревізію власної творчості. Я перечитав ранні книги, які колись викладав у самвидаві. І саме там знайшов одну історію, яка здалася мені достатньо цікавою, щоб дати їй друге життя. Після тривалої паузи мені було трохи страшно починати новий роман з чистого аркуша. Саме тому я вирішив спершу переробити один зі старих творів.

І це виявилося несподівано важливим кроком. Переписувати старий роман легше, ніж починати новий, але не набагато, тому що тут є своя пастка. Інколи бажання все змінити, вдосконалити, покращити може легко перетворитися на надмірний перфекціонізм. А від нього творчість не оживає, а зупиняється. Та у будь-якому разі з чогось треба почати.

Наразі я вже не маю сумнівів у тому, чи варто повертатися взагалі. Відповідь на це питання цілком однозначна.

Не просто варто, а вкрай необхідно.