Якщо після занять Блікса Фламберґа першокурсники перевіряють, чи всі кінцівки залишилися на місці, то після лекцій професора Драґорна вони перевіряють дещо інше — чи всі думки в їхній голові досі належать їм.

Драґорн не кричить. Не жбурляє у студентів вогняними кулями. Не влаштовує вибухів посеред аудиторії.

Йому це просто не потрібно.

Він може змусити цілу залу замовкнути одним поглядом.

Саме Драґорн навчає майбутніх вершників «Вузла Тиші» — ментальної техніки, без якої повноцінне злиття з драконом може закінчитися божевіллям. Адже впустити у свою свідомість істоту, яка прожила кілька людських життів, — це зовсім не те саме, що навчитися триматися в сідлі.

Разом із драконом у голову вершника можуть увірватися його страх, лють, інстинкти, чужі спогади… а іноді й те, що залишилося від попередніх мертвих напарників.

І тоді треба вміти зробити найскладніше.

Знайти серед усього цього хаосу себе.

Драґорн називає це просто:

«Якщо ви не здатні почути власну думку серед тисяч чужих — драконові вершник не потрібен. Йому потрібна буде лише ваша голова».

А поруч із професором майже завжди його дракон.

Не менш моторошний за господаря.

Між ними давно немає звичного поділу на вершника та звіра. Іноді здається, що дракон реагує ще до того, як Драґорн віддає наказ. А професор повертає голову за секунду до того, як його напарник видає звук.

Наче одна свідомість просто навчилася існувати у двох тілах.

Першокурсники вже зрозуміли одну просту річ:

у Драксарії найнебезпечніші викладачі — не обов'язково ті, які намагаються вас убити.

Іноді значно страшніші ті, хто може навчити вас зачиняти двері у власній голові.

Питання лише в тому…

від кого саме Академія так старанно вчить їх зачинятися?