Тим часом Богдан витягнув із своєї сумки невеликий скляний пухирець. Відкривши його, він рясно змастив рідиною власну шию та одяг — так, ніби користувався якимось різким парфумом. Салон за секунду заповнив настільки єдкий, токсичний сморід, що в Юни відразу защипало в носі й на очах виступили сльози.

— Щоб вони не відчували нашого запаху, — коротко пояснив Богдан і простягнув пухирець їй.

Юна з огидою покосилася на пляшечку, але все ж невпевнено розтерла смердючу рідину по шкірі та комірі куртки.

— Що це за хімічна зброя? — ледь стримуючи блювотний рефлекс, прошипіла вона.

— Сеча африканського слона в розпал сезону спарювання, — цілком серйозно відповів серафим.

— Ти ж знущаєшся? — Юна просто не вірила власним вухам.

— Не цього разу. Тихо, — Богдан обережно, міліметр за міліметром, виглянув у напіввідчинене вікно.

На протилежному боці вулиці з темряви вигулькнули постаті двох вовкулак. Вони жадібно водили носами повітрям, принюхуючись до кожного подиху вітру, й повільно наближалися до їхньої автівки.

Богдан чудово розумів: вони з Юною могли б вбити цих потвор. Але зайвий шум міг привернути увагу всієї зграї, а розтрачувати сили зараз, сутичкою з Вовком, було б фатальною помилкою.

Як на зло, ці вовкулаки наче й не збиралися йти далі. Вони жадібно водили носами, винюхуючи щось довкола та повільно наближаючись до машини.

— Богдане, а ти взагалі впевнений, що цей запах нас замаскує? — ледь чутно, стиснувши зуби, запитала Юна. — А не приверне до нас ще більше уваги?

— Раніше... ніби допомагало, — невпевнено заперечив Богдан, а потім тихіше додав: — Або ж вони просто раніше оминали цей сморід стороною. Корочше, я не до кінця певен...

— Богдане, бляха! Я зараз уся смерджу слонячою сечею, а ти кажеш, що не певен, чи це спрацює?! — Юна аж почервоніла від люті.