Раді Вас бачити!

Лісовий Оазис тремтів від гніву. Вітер волав, зриваючи листя ясенів, а дуби шепотіли прокльони, що шуміли в корінні. Пальміра стояла посеред галявини клану, її зелена шкіра світилася від напруги, а очі горіли, мов бурштин. Її іскра душі, палала, вловлюючі хаос емоцій: страх фейрі, лють альвів, відчай старших дріад. Селеста, її молодша сестра, зникла. Віран Тіньовий, сид із очима, що сяяли, мов зірки, був в останнє із нею.— Як ти могла це допустити? — Сільва, їхня мати, тріпотіла крилами, її голос різав, мов скло. — Ти знала, що Селеста імпульсивна! Ти мала стежити за нею!Пальміра стиснула губи, її магія ворухнулася, і земля під ногами затремтіла.— Я не її сторож, мамо! Ти сама штовхала нас до ельфів і сидів, сподіваючись на їхню милість. Це ти привела Вірана!Сільва ахнула, але старші дріади зашепотіли, їхні голоси були холодними, як зимовий вітер.— Втеча з сидом до Зоряного Двору — ганьба, — сказала найстарша, її очі сяяли, мов мох. — Якщо Селеста зруйнує нашу репутацію, Лісовий Оазис не отримає допомоги від ельфів. Ми втратимо все.Пальміра відчула, як її серце краялолсь. Вона звинувачувала себе не менше, ніж Сільва. Селеста завжди була вогнем — яскравою, але некерованою. Віран зачарував її своєю магією ілюзій, і Пальміра не помітила, як він плів свою павутину. Її іскра душі вловила його холод ще при першій зустрічі, але вона не діяла. Тепер Селеста була в небезпеці, і ліс платив ціну.Ліра, що стояла поруч, торкнулася її руки. Її крила гасли, а очі були повні сліз.— Ми знайдемо її, Пальміро. Вона не могла далеко піти.— Вона в Зоряному Дворі, — сказала Пальміра тихо, її голос тремтів. — Віран не той, ким здається. Я відчувала це. Він хоче щось від нашого лісу… або від джерела.Сільва схопилася за серце.— Тоді ми втрачені! Зоряний Двір не пробачить такої зухвалості. Єдиний, хто може допомогти… — Вона замовкла, її погляд ковзнув до краю галявини, де стояв Тарін із Зоряного Двору.Пальміра застигла. Тарін, ельф, через гордість якого було розбите серце Ліри, чиї слова називали їх слабкими. Просити його про допомогу було як ковтати смолу. Але вона знала, що без його магії світла й впливу в Зоряному Дворі Селеста пропаде. Вона стиснула зуби і рушила до нього, її кроки відбивалися в землі, наче удари.Тарін стояв біля дуба, його плащ переливався магією, а очі стежили за нею з холодною цікавістю. Кейл, що був поруч, відвів погляд, і Пальміра відчула, як її гнів спалахнув. Але вона змусила себе заговорити.— Моя сестра втекла з Віраном, — сказала вона, її голос був холодним, та все ж тремтів. — До Зоряного Двору. Нам потрібна твоя допомога, ельфе.Тарін звузив очі, і повітря між ними загуділо. Її іскра душі вловила його емоції: здивування, підозру і щось ще, що він ховав.— Чому я повинен допомагати клану, який кидає мені звинувачення? — сказав він тихо. — Ти називала мене ворогом, дріадо. Чому тепер просиш про допомогу?Пальміра ступила ближче, її магія спалахнула, і листя закружляло навколо.— Це не допомога, Таріне. Це угода. Ти хочеш знати правду про аномалію? Допоможи мені повернути Селесту, і я поділюся тим, що знаю.Він глянув на неї, і вперше в його очах не було насмішки. Там була цікавість і… тінь провини, що змусила Пальміру здригнутися.— Добре, — сказав він нарешті. — Але якщо ти брешеш, дріадо, твій ліс заплатить ціну.Пальміра кивнула, а її серце забилося частіше. Вона ненавиділа його, але його реакція здивувала її. Чому він погодився так швидко? І що він ховав за своєю холодною маскою?***Зоряний Двір сяяв, наче уламок неба, що впав на землю. Його вежі, виткані зі світла й кришталю, здіймалися над лісами, а повітря було наповнене магією, що змушувала Пальміру відчувати себе маленькою. Вона йшла за Таріном, її сукня з павутиння й пелюсток тьмяніє поруч із його плащем, що сяяв, мов зорі. Її іскра душі тремтіла, вловлюючі емоції ельфів, що стежили за ними з високих балконів: зневагу, цікавість, презирство. Вона була дріадою, чужинкою в їхньому світі, і кожен крок нагадував про це.Тарін вів її через мармурові зали, де магія світла створювала ілюзії зірок, що гасли під ногами. Він не говорив, але його мовчання було важким, наче буря, що назріває. Пальміра відчувала його емоції: напругу, обов’язок і тінь провини, що не давала їй спокою. Чому він погодився допомогти? І чому її іскра душі так сильно реагувала на нього?— Де Селеста? — запитала вона, її голос різав тишу. — Ти знаєш Зоряний Двір. Куди Віран міг її відвести?Тарін зупинився, його погляд зупинився на ній.— Віран — сид, що живе ілюзіями. Він любить увагу, тож шукатиме найвищі кола. Але він небезпечний, Пальміро. Якщо твоя сестра з ним, вона в пастці.Пальміра обурилася.— Ти знав його. Чому не попередив нас?Він глянув на неї, і його погляд був гострим, як вістря меча.— Я не твій сторож, дріадо. Ти сама дозволила йому зачарувати твій клан.Вона ступила ближче, її магія загуділа, і листя, вплетене в її сукню, затремтіло.— Не смій звинувачувати мене, ельфе. Ти розбив серце моєї сестри, а тепер моя молодша в небезпеці. Якщо ти знав, що Віран зрадник, чому мовчав?Тарін насупив брови, але його магія не спалахнула. Натомість він відвернувся, його голос став тихішим.— Я знав, що Віран полює на магію. Але я не думав, що він наважиться на таке в моєму дворі. Я помилився.Пальміра застигла. Його слова були щирими, і її іскра душі вловила біль, що ховався за ними. Вона хотіла ненавидіти його, але його визнання змусило її сумніватися. Хто він насправді? Гордий ельф чи хтось, хто ховає свої помилки за холодною маскою?Вони дісталися до зали прийомів, де ельфи танцювали під ілюзіями зірок. Посеред зали стояв Віран, його тіні гуділи, а Селеста, її крила сяяли від захвату, кружляла поруч. Але Пальміра побачила те, що не бачила Селеста: тіні Вірана не просто танцювали. Вони обвивали її сестру, наче павутина, і її іскра душі закричала, вловлюючі холод його намірів.— Селесто! — гукнула Пальміра, Віран повернувся, його усмішка була хижою, як у гієни.— Пальміро, — сказав він, його голос був медом, але отруйним. — Який сюрприз. І ти привела Таріна. Чи не боїшся, що він зруйнує ще одне життя?Тарін ступив вперед, його магія світла спалахнула, і тіні Вірана відступили.— Відпусти її, Віране, — сказав він, його голос був низьким, як грім. — Твоя гра закінчилася.Віран засміявся, і його ілюзії спалахнули, створюючи образи чудовиськ, що кинулися на них. Пальміра підняла руки, її магія сплела вихор листя, що розірвав ілюзії, але Віран лише усміхнувся.— Ти не знаєш, що стоїть на кону, дріадо. Магія твого лісу — лише початок.Він зник у вихорі тіней, залишивши Селесту, що впала на підлогу, її крила тремтіли. Пальміра кинулася до неї, але її іскра душі відчула слова Вірана, що зависли в повітрі: «Джерело належатиме мені».

***Пальміра тримала Селесту, її крила гасли, а очі були повні сліз. Зоряний Двір гудів навколо, але його сяйво здавалося холодним, наче насмішка. Тарін стояв поруч, його магія світла все ще ппалала, але його погляд був спрямований на Пальміру. Її іскра душі вловила його емоції: гнів на Вірана, провину за Селесту і щось тепле, що змусило її серце здригнутися.— Вона в безпеці, — сказав він тихо, його голос був м’яким, але твердим. — Віран не повернеться сюди. Не сьогодні.Пальміра глянула на нього, її гнів боровся з вдячністю.— Чому ти це зробив? — запитала вона. — Ти міг залишити нас. Чому допоміг?Тарін відвернувся, його плащ затріпотів.— Я не той, за кого ти мене вважаєш, дріадо. Твій клан… я допомагав йому раніше. Таємно. Ваші дерева висихали ще до аномалії, і я надіслав магію світла, щоб підтримати їх.Пальміра застигла, її іскра душі спалахнула, вловлюючи правду в його словах. Вона згадала, як минулого року ліс раптово ожив, як мати раділа, не знаючи причини. Це був він. Тарін, ельф, якого вона ненавиділа, урятував їхній дім. Її упередження тріснули, наче скло, але вона не знала, що сказати.— Чому ти не сказав? — прошепотіла вона.Він глянув на неї, і його очі були бурями.— Бо ти не повірила б. І я не шукаю подяки.Селеста ворухнулася, її голос був слабким.— Пальміро… він обіцяв мені Зоряний Двір… але я відчувала… щось темне…Пальміра стиснула її руку, її іскра душі відчула тінь, що все ще чіплялася до сестри. Це була та сама сутність, що пила магію джерела. Віран не просто зрадник. Він був пов’язаний із аномалією, і його тіні були її частиною.Вони повернулися до Лісового Оазису, але ліс зустрів їх тривожним шепотом. Пальміра відчула, як її іскра душі закричала, вловлюючі рух у темряві. Тінь, що гналася за магією, була ближче, ніж вона думала. І Віран знав про її дар — вона бачила це в його очах, коли він зник.Тарін зупинився, його магія спалахнула, освітлюючи ліс.— Ти щось відчуваєш, — сказав він, його голос був напруженим. — Скажи мені, Пальміро.Вона глянула на нього, її серце розривалося між недовірою і новою повагою.— Це тінь, — сказала вона тихо. — Вона жива. І вона полює на нас.Він кивнув, і його рука ледь торкнулася її плеча — жест, що здивував їх обох.— Тоді ми зупинимо її, — сказав він. — Разом.Пальміра не відповіла, але її іскра душі спалахнула, вловлюючі його рішучість. Її упередження розсипалися, але нова загроза нависла над лісом. І вона знала, що Віран повернеться.***Лісовий Оазис співав. Вітер гудів у кронах ясенів, наче арфа, що ожила після довгої тиші, а дуби шепотіли мелодії, що текли в корінні, мов ріка. Місячне світло, м’яке й сріблясте, лилося крізь листя, малюючи на землі мереживо тіней, що гойдається, наче танцюристи на святі. Пальміра стояла на краю галявини, її босі ступні відчували пульс землі — сильний, рівний, наче серце, що пробудилося. Її зелена шкіра світилася, а волосся кольору моху гойдалося на вітрі, обплетене квітами, що сяяли, мов зірки. Ліс ожив, і її іскра душі, шепіт душ, співала разом із ним.Але в глибині її серця залишався холод. Тінь, що пила магію джерела, була переможена, але Віран Тіньовий зник, залишивши по собі відлуння його слів: «Це лише початок». Пальміра торкнулася старого дуба, і її іскра душі ворухнулася, вловлюючі шепіт лісу: радість, надію, але й тривогу, що ховалася в корінні, наче тінь, що чекає свого часу.— Ти знову слухаєш дерева, — пролунав голос Таріна, і Пальміра повернулася. Він стояв на краю галявини, його плащ із ниток світла гудів, а темні очі, сповнені зірок, дивилися на неї з теплом, що змушувало її серце тремтіти. Його магія світла спалахнула м’яко, створюючи ілюзію зірок, що гасли над ним, наче обіцянка.Вона усміхнулася, але її погляд був гострим.— Хтось мусить, ельфе. Ти надто зайнятий своїм сяйвом, щоб почути ліс.Він засміявся, і звук його сміху був схожий на дзвіночки в темряві — рідкісний, але щирий. Він ступив ближче, і повітря між ними загуділо, наче їхні магії танцювали, шукаючи гармонії.— Може, я вчуся слухати, — сказав він тихо. — Ти навчила мене, Пальміро.Вона відвела погляд, її щоки потепліли. Після битви біля джерела, коли їхні магії злилися, щоб зупинити тінь, щось змінилося. Тарін більше не був гордим ельфом, що називав її клан слабким. Він був її партнером, її силою і — вона визнавала це неохоче — її коханням. Але страх залишався. Зоряний Двір не пробачив його вибору, і леді Серін, хоч і відступила, не забула образи. Чи могли вони бути разом, коли їхні світи так прагнули їх роз’єднати?— Ти думаєш про неї, — сказав Тарін, його голос став серйозним. — Про Серін.Пальміра зітхнула, її пальці торкнулись пелюсток сукні, що затремтіли від її неспокою.— Вона погрожувала вигнати тебе, Таріне. І я знаю, що вона не зупиниться. Що, якщо ти втратиш усе через… мене?Він узяв її руку, його дотик був теплим, а магія світла огорнула її, наче обійми.— Я вже вибрав, Пальміро. Зоряний Двір — це лише титули й камінь. Ти — моє серце. І я не дозволю нікому, навіть Серін, забрати це.Вона глянула в його очі, і її іскра душі спалахнула, реагуючи на його емоції: любов, що обпалювала, і рішучість, що могла зрушити гори. Вона хотіла повірити йому, але тінь сумніву залишалася. Вона стиснула його руку, і її магія сплела вихор листя, що закружляв навколо них, наче благословення лісу.Раптом галявина ожила. Фейрі злетіли в повітря, їхні крила виблискували райдужними барвами, а альви плели з коріння арки, прикрашені квітами, що сяяли, мов свічки. Селеста, її молодша сестра, гуділа крилами, її вогненно-руде волосся спалахувало, коли вона ганялася за ілюзіями метеликів, створених її магією. Після втечі з Віраном вона змінилася — її зухвалість залишилася, але тепер вона слухала старших і вчилася контролювати свої ілюзії. Пальміра усміхнулася, дивлячись на неї. Селеста була вогнем, але вогнем, що міг зігріти, а не спалити.Ліра і Кейл стояли осторонь, їхні руки сплелися, а магії — повітря Ліри й земля Кейла — створювали ілюзії квітів, що розпускаються в повітрі. Ліра сяяла, її крила гуділи, а блакитні очі дивилися на Кейла з такою ніжністю, що Пальміра відчула тепло в грудях. Кейл повернувся до неї, визнавши свою помилку, і їхнє кохання стало мостом між Лісовий Оазис і Зоряний Двір. Пальміра знала, що вони будуть щасливі, і це давало їй надію.Але радість тривала недовго. Повітря затремтіло, і Пальміра відчула холод, що пробіг по її шкірі. Її іскра душі закричала, вловлюючи тінь — не ту, що вони перемогли, але її відлуння, слабке, але живе. Вона торкнулася землі, і шепіт душ накрив її, показуючи образи: тіні, що ковзали між деревами, очі Вірана, що сяяли в темряві, і джерело, що тремтіло, наче перед бурею. Він був десь там, і він не забув.— Пальміро, — покликав Тарін, його голос був напруженим. Він відчув її тривогу, і його магія світла спалахнула, освітлюючи галявину. — Що ти бачиш?Вона заплющила очі, її іскра душі горіла, ризикуючи вигоранням.— Він повертається, — прошепотіла вона. — Віран. Тінь слабша, але вона все ще з ним. Він не закінчив.Тарін стиснув її руку, його очі спалахнули.— Тоді ми будемо готові, — сказав він. — Ти не сама, Пальміро. Ми зупинимо його. Разом.Вона кивнула, та на серці був неспокій. Вона знала, що битва не закінчилася. Віран був хитрішим, ніж вони думали, і його тіні могли знайти новий шлях до джерела. Але вона більше не боялася. Її іскра душі, дар, що колись був її тягарем, став її силою. І Тарін, чоловік, якого вона кохала, стояв поруч, його світло доповнювало її магію.Галявина спалахнула, коли клан зібрався навколо священного джерела. Сільва, їхня мати, підняла руки, її крила затріпотіли, і вона заспівала заклинання, що змусило воду сяяти. Фейрі приєдналися, їхні голоси гуділи, а альви вплітали магію землі, створюючи квіти, що розпускаються під зорями. Пальміра і Тарін ступили до джерела, їхні магії злилися — зелений вихор листя й золоте сяйво світла, — і ліс відгукнувся, його пульс став сильнішим.Пальміра торкнулася води, і її іскра душі спалахнула, посилаючи хвилю магії в коріння. Вона відчула ліс — його радість, його силу і його віру в неї. Але глибоко, в тіні, вона відчула шепіт Вірана: «Ти не зупиниш мене назавжди». Її очі спалахнули гнівом, і вона стиснула руку Таріна.— Нехай приходить, — сказала вона, її голос був громом. — Ми будемо чекати.Тарін усміхнувся, і його світло огорнуло її, наче обіцянка. Ліс заспівав, і під зорями Лісовий Оазис святкував — кохання, що перемогло бар’єри, магію, що ожила, і надію, що сяяла яскравіше за тіні. Але Пальміра знала, що їхня історія не закінчилася. І коли тінь повернеться, вони будуть готові.

<i>Іскра душі Пальміри: природа і значення.<i>

Іскра душі Пальміри — це рідкісний дар, відомий як «шепіт душ», що дозволяє їй відчувати емоції інших через зв’язок із природою. Ця магія, яку вона приховує навіть від сім’ї, є дикою, некерованою силою, що пов’язує її з серцем лісу. На відміну від магії ельфів, що спирається на світло, чи тіней сидів, іскра душі Пальміри черпає силу з живої сутності природи: дерев, води, землі. Вона може торкатися кори чи води, щоб почути відлуння почуттів — радості, страху, болю — і навіть бачити уривки думок чи намірів, якщо її зв’язок із природою сильний.Цей дар робить Пальміру унікальною, але й вразливою. У світі Сільвервейлу, де магія поділена за ієрархією, дика магія вважається «нечистою», і її носії часто стають вигнанцями. Пальміра боїться розкрити свій дар, адже Зоряний Двір міг би використати її силу чи знищити як загрозу. Однак її іскра душі — ключ до боротьби з аномалією, адже вона єдина може відчувати тінь, що краде магію лісу. Її здатність бачити приховане — емоції Таріна, підступність Вірана, біль джерела — робить її центральною у протистоянні загрозі.Іскра душі також відображає внутрішній конфлікт Пальміри. Вона прагне незалежності, але її дар змушує її відчувати відповідальність за ліс і клан. Щоразу, коли вона використовує шепіт душ, вона ризикує вигоранням — станом, коли магія виснажує її життєву силу. Її шлях — це боротьба за прийняття себе, і іскра душі є символом її сили та вразливості.