Раді Вас бачити!

– То він точно бере участь у псовому полюванні?

– Не знаю, в чому він там бере участь, але вдома не ночує.

– А втекти... реально? – ризикнула поцікавитися. Я б з радістю.

– Що ти! – злякалася Лорі. – Навіть не думай! Далеко не втечеш, потрапиш на те саме полювання!

– Хто б мене додому відпустив, – зітхнула я. – Тут би й дня не затрималася.

– Додому... ніхто не відпускає. Можуть відпустити собаку, але після родини Вожака вона вже мало кому потрібна. Ніхто не відчуває себе сильнішим за сім'ю Ватажка, на ній ніби незриме клеймо. Але там ще можливі варіанти. А кішки... ходять чутки, якщо кішка збігає, по її сліду пускають псів – з тих, хто не схильний до місячних циклів і може обертатися в будь-який час. І вони не повертаються, доки не наздоженуть.

– Брр, – я пересмикнулася. – Але чому? Награлися, яке їм діло?

– Усе побоюються, що коти піднімуть опір і довідаються про будову та таємниці палацу. Кажуть же, королівська династія не була винищена, а сховалася і чекає зручного моменту.

– Ага, – фиркнула я, – а ще кажуть, у лісах досі можна набрести на поселення перевертнів вовків, лисиць та навіть мавп.

– Про мавп не знаю, а вовка сама особисто бачила тут, у Псарині. З якоюсь делегацією приїжджав, питання вирішувати. Мало їх залишилося, майже всі пішли у тваринну іпостась, але ще є. І лисиці теж.

– Краще б собаки пішли, – буркнула я.

– Не підуть, надто великий відсоток необоротних. В людську швидше.

Якось це прозвучало... лякаюче. А що буде, якщо я не зможу обернутися? Теж стану такою ось... неповноцінною?!

– Ой, Аліс, – стрепенулась Лорі, доїдаючи чергову булочку. – Краще піду я, бо Дрон розсердиться ще. Ти це... тримайся. Після повні легше буде. Я спочатку думала, взагалі не витримаю, після зали та нескінченних еротичних ігор Адрана. Він майстер розважатися, а я ж і на березневих гуляннях побувати не встигла, одразу сюди потрапила. Потім зрозуміла, не так вже й погано...

А зі мною взагалі невідомо, що після повного місяця буде.

– Спасибі тобі за все, – подякувала я, підводячись. – Я ж взагалі нічого не розуміла спочатку.

– У звичайні дні у них звичайне життя, призвичаїшся.

Лорі вислизнула з апартаментів, залишивши мене у сумнівах. Що ж робити? Не підкорятися? Спробуй не підкорись, адже він серйозно може розсердитися та вигнати в казарми. Підкорятися і набриднути? Пес дери, ну й задачка!

І що там про королівську династію? Нічого подібного не чула. Ну, тобто, раніше, давним-давно, коли ще пси та коти заправляли хором, разом із Вожаком правила Королева-кішка. Але про це, мабуть, лише в книгах і йдеться, навіть палацу її давно нема.

Та якби й лишився хто, що він може? З котів ніколи ні армії не виходило, ні інших серйозних організацій. Індивідуалісти ми, незалежні надто. Уся сила завжди трималася на псах.

До речі, про книжки... я попрямувала до стелажів, помічених ще вчора. Але, крім енциклопедії та довідника з теорії еволюції, нічого корисного не помітила. Може, звичайно, в яких історичних талмудах і йдеться про колишній світоустрій, та до повні я їх усі не перечитаю.

Взяла довідник, гарний, ілюстрований. Погортала.

Авжеж, усі ми походимо від водоростей, життя зародилося в морі, на якомусь етапі оберталися багато хто і в багатьох, а тепер залишилося кілька основних гілок еволюції. У всілякому разі, так вважається, ми це теж у школі проходили. Цікаво б подивитися на вовка...

Я задумливо зачинила книгу, поставила на місце. Повернулась до столика, розмірковуючи, чи не покликати Адрана. Може... непоганий привід заглянути до кабінету? Адже теж цікаво, а він уже там з годину сидить.

Подумавши, я підкотила столик до одного з диванів, подалі від грішного пуфу. Якось не тішила думка, що Дрон вирішить пообідати, виставивши мене в улюблену позу з вигнутою спинкою і роздивляючись із різних ракурсів.

Ще трохи походивши та помаявшись, і навіть підкріпившись на свій страх і ризик, все-таки наважилася. Наблизилась до дверей. Забоялася чомусь, хто цього пса знає? Раптом вирішить щось витворити... І як йому вдається так витворяти, що хочеться ще?!

Тряхнувши головою, потягла двері, майже чекаючи, що буде замкнено. Але ті напрочуд піддалися. Я обережно зазирнула.

Наскільки обстановка не відповідала очікуванням! Не можу сказати, ніби чекала чогось конкретного, але... напевно, у тому ж стилі, як і скрізь, де раніше побувала. Якийсь стіл із кріпленнями, або черговий пуф.

Але тут панувала повністю робоча атмосфера, все у своєрідному легкому безладді, який зазвичай виникає там, де вирує діяльність. Величезне вікно – ні, балкон! Ого! На широкому столі папери та великий екран, поруч робоче крісло на колесах, уздовж стін стелажі з книгами.

І серед усього цього незвично зосереджений Адран, зовсім не схожий на розпусного пса.

Я застигла в дверях. Чомусь захотілося втекти, я у своєму безглуздому вбранні здалася сама собі тут недоречною та зайвою. І в той самий час, як магнітом тягнуло доторкнутися до іншого боку його життя, якого я ще не знала і навіть припустити не могла.

Згадалися слова Лорі, які тільки розпалили цікавість. Що ж у нього сталося з батьком?

– Ну що, Аліс Мілс, дочка Кейті Мілс, власниці невеликої лавки на розі вулиць Довгохвостої та Линялої? – підвівся він мені назустріч, примушуючи трохи позадкувати. – Живе з матір'ю та сімома сестрами, батьки не встановлені.

Здається, вперше мені стало по-справжньому страшно. Так, ми не знали батьків, але мама любила нас усіх! Так, доводилося допомагати їй у магазинчику, зате ми не відчували голоду! Мама часом зустрічалася з котами, яким довелося непогано влаштуватися в центрі, завдяки чому ми мали змогу вчитися – але ніколи не водила їх в дім. Ми сім'я! Одна річ, що відбувається зі мною – мене навчили бути самостійною дівчинкою. Але якщо він шантажуватиме рідними чи навпаки, вирішить розповісти, а то й показати їм, що сталося зі мною... От цього я не переживу. Напевно.

А ще... шалено хотілося дізнатися, чи не шукає мене мама. Адже якби я давно вдома не була, вона вже підняла б тривогу?

Але язик застиг, разом із так і не висловленим питанням.

– Ну, чого злякалася? – підняв брови Дрон, наближаючись.

– Навіщо тобі моя сім'я? – хрипко видала я, голос не слухався.

– Стало цікаво, звідки ти така взялася.

– Не чіпай їх! – почала я, але одразу ж осіклася. Що я йому зроблю? Та нічого. Смішно погрожувати.

– Потрібні вони мені, – хмикнув Адран.

Я відвернулась, намагаючись непомітно зморгнути сльози, що набігли.

– Аліс? – Адран наблизився, розвернув до себе обличчя за підборіддя.

– Тобі не зрозуміти. Не помітила, щоб у вас сім'ї панувала любов.

– Батько любив мою матір. Та й мене... якби не любив, не залишив би тут.

– Що ж ти наробив?

– Не твоя справа, – знову лід, а здалося, я там, усередині, людину побачила... – Навіщо прийшла?

Я судомно почала згадувати, навіщо й справді сюди сунулась.

– Там... їжу принесли. Покликати...

– Ну, пішли, – рушив прямо на мене Адран, спонукаючи вийти з кабінету. Акуратно зачинив за нами двері, знайшов очима стіл.

– Що зі мною буде після повного місяця? Ватажок накаже віддати комусь? – ризикнула я поцікавитися, поки він накладав величезну порцію.

– Сподіваюся, після повного місяця всі заспокоються і перестануть на тебе реагувати. Тоді можна й розмовляти з батьком щодо тебе.

– А бажання помститися не враховуєш?

– Мені? – підняв брови Адран, на мить навіть переставши жувати. – Ніхто не наважиться.

– Брати твої улюблені, – фиркнула я.

– Удан ще малий, а Дейк... окрема розмова.

– Ця твоя окрема розмова приміряє на себе роль Вожака, – пробурчала я.

– Нехай приміряє, – знизав плечима Дрон. – Проти батька все одно не піде.

– Раніше Вожака обирали, він мав завоювати повагу і становище, довести... а зараз ви облінилися, передаєте у спадок, та...

– Не зли мене, кішко. Краще подивися, що сталося з вами.

Я замовкла. Ну, теж вірно.

Поки він доїдав, я зрозуміла, що за час розмови з Лорі та сумнівів, чи не зазирнути до кабінету, примудрилася наїстись – більше навіть і не хочеться. Проте питання так і лізли, незважаючи на попередження Адрана. Не розлютився ж, що я без попиту до кабінету зазирнула?

А он там на стіночці, якраз між вікнами, цікаве фото висить. Два хлопчики, одного з яких я впізнала б у будь-якому віці. Ватажок, що й досі зберіг колишні риси. І молода, доглянута жінка.

Я пройшлась до вікна, подивилася на місто. Звідси, зверху, зовсім не було помітно божевілля, яке охопило столицю. Звично літали машини, далеко внизу мигтіли перехожі.

Повільно перебазувалася до фотографії.

– Це ти? – спитала, обернувшись. Адран, пильно дивлячись на мене, кивнув. – Із Дейком?

Знову кивок.

– Твоя мама?

– Схожа?

– Схожа.

Дрон сито відкинувся на спинку, і я сподівалася, що в найближчі півгодини мені ніяких зазіхань не загрожує. А якщо пощастить, то ще й відповіді хоч на щось дізнаюся.