Раді Вас бачити!

— Чому «Філя», Михайле? — питали його нові побратими. Він завжди відповідав коротко: — Бо ніч — це не темрява, якщо ти знаєш, куди дивитись. Але одного вечора, коли над позиціями зависнув густий туман, він розповів більше. — У моєму селі жив філін. Старий, з роздертим крилом. Його всі боялися — мовляв, до лиха. А я малим ходив до нього щовечора. Він сидів на дубі край лісу, дивився в темряву й ніби все розумів. Ніколи не тікав. Ніколи не кликав. Просто був. І вчив — мовчки. Він притулив руку до серця. — Я тоді зрозумів, що сила — не в голосі, а в тиші, не в страху, а в спокої. І не в блиску — а в зосередженості. Коли почалась війна, я згадав його погляд. І зрозумів: хочу бути, як він. Бачити в темряві. Чекати. І діяти, коли час прийде. Так народився «Філя». Тепер, коли його викликають рацією, звучить: — «Філя» на зв’язку. Тиша. Але ми бачимо». І кожен знає: ніч під наглядом. А загалом мене так називали ще зі школи. Спершу — через прізвище, потім — у коледжі, через спосіб життя. Воно якось приклеїлось, і стало частиною голосу, яким я говорив із собою. Про що ця історія? Та ніби ні про що. Просто кілька днів. Кілька пауз. Кілька речей, які вже не відіграти. Але саме вони — як вода в пустелі: ти не одразу розумієш, що п'єш.