Раді Вас бачити!

Був черговий вечір закінчення чергового робочого місяця. Саме з цього приводу і з приводу гарно виконаноної роботи наш юридичний відділ зібрав головний керівник. Він видав премію та влаштував бенкет. Я не сильно хотів на ньому бути присутнім, але довелося піддатися на вмовляння друга, який потім все одно раніше змився в компанії іншої нашої співробітниці. І тепер я сидів сам і розмірковував як по-тихому покинути це місце й собі? Раніше я би просто встав і пішов. Але зараз мене тут тримає щось… Точніше - хтось. Я не хотів покидати це місце, тому що тут був він! Але я вперто продовжував намагатися переконати свій мозок бути до нього байжужим. Виходило так собі, оскільки я все ще тут.

До речі про нього. Он, танцює під повільну пісню з нашею красунею Олесею – співробітницею. Я розумію, що в мене шансів немає, але не можу припинити думати про нього, кидати в його бік рвані погляди, зітхати за ним і дрочити на нього. Дрочити мабуть це перебір, так він тільки сильніше засяде в моїй голові. Проте спинитися я вже не можу, як і змусити себе піти.

- Габріель, - вириває мене з роздумів чиясь сильна хватка і тягне кудись, - треба поговорити, - заявляє п′яний колега, ведучи мене в бік лісу.

- Ми могли і за столом поговорити, Андрію. Що ти хочеш? – я нарешті висмикую свою руку, притуляючись до одного з дерев.

- Тут така справа, - почав чоловік дивлячись кудись повз мене, - як тобі сказати…

Андрія хитало і в нього заплітався язик від алкоголю. Ми були знайомі зовсім недавно, він новенький в компанії, тому оцінити чи передбачити його дії складно. Але я насторожився, бо мене апріорі лякають п′яні люди. Ще одне нагадування не відвідувати такі посиденьки – всі п′яні! Окрім, хіба що боса, який не вживає алкогось взагалі…

- Я про тебе знаю все, - випалив Андрій і втупився в мене косими поглядом.

- Ем, добре, що саме ти знаєш? – я не зрозумів, до чого він хилить, але внутрішньо злякався, що той якимось чином дізнався про мою закоханість.

Андрій, нерівним кроком підійшов настільки близько, що я внюхав перегар, від якого захотілося блювати. Я старався дихати ротом і спробував відійти. Але він схопив мене за передплічя і прокуреним голосом продовжив.

- Я знаю, що ти по хлопцям. Я бачив твою анкету в додатку знайомств для педиків, - його очі зблиснули, від чого чоловік став схожим на маніяка, я почав більше вовтузитися в спробі вирватися, на цю дію він лише сильніше стиснув свої лапище.

- Андрію, відпусти, мені боляче, ти мені синці залишиш! – мені дійсно було боляче і я вже тричі поклявся ніколи-ніколи-ніколи не ходити на корпоративи!

- Ні, ти мені скажи! – чоловік рикнув на мене ще сильніше напираючи.

Я відчував як щипає очі, а смердюче дихання збурює вміст мого шлунку. І при цьому я думав, що йому відповісти? Чоловік був дебелим, років під сорок, під два метри зросту, що я проти нього – тендітний, 25-річний юнак? Тому краще погоджуватися з усім – я колись вичитав як психологічний прийомчик, щоб кривдник відчепився треба піддакувати йому. Хоча, по суті, я ж погоджуюся з правдою.

- Так, я маю таку анкету, мені подобаються хлопці, - я уже відчував дієвість цього методу – хватка слабла.

- Он як… Тобто ти, ти… - мабуть алкоголь заблокував нормальну генерацію речень в його голові. Або він просто дебіл.

- Так, Андрію, я – гей! Це ти хотів почути? – незрозуміло чому я почав кричати, але руки вдалося вивільнити і відсунутися трохи в бік. І ось, коли я вже майже планував втекти, Андрій зробив несподіваний маневр – рвонув мене на себе і уп′явся мені в вуста своїми жирно-нікотиновими мокрими губами.

Я почав відбиватися, але це було приблизно, як кошеня намагається протистояти алабаю. Мене охопив відчай і страх різко скував тіло, коли колега заломив мої руки, розстібнув джинси і насильно пропихуючи в них свою лапищу. Я не міг поворухнутися, накочувала паніка, ставало тяжко дихати…

- Ну, як, тобі подобається, маленький збоченцю, кайфуєш?

- Гей, ану відпусти його! – невже я почув чийсь рятівний голос і мене не згвалтують??!

- Тобі що треба? Іди, куди йшов, ми тут розважаємося і третього не звали!

Почувши цю відверту брехню, я схопився за останню можливість врятуватися, бо може мій рятівник і правда повірить в його слова. Зібравши по краплині останні сили я щодуху загорлав:

- Допоможіть! – і слідом відчув як та сама рука, що секунду тому мене мацала вибила повітря з грудей зарядивши мені по обличчю. Я впав.

Наступне, що мені вдалося почути перед тим як я втратив свідомість – швидкі кроки, звуки ударів і відчуття колючої вологої трави.

***

- Ні, Максиме, він досі непритомний. Ні, він дихає, я приклав лід, все як треба. Дякую, що допомагаєш. Так, того придурка забрала поліція, я везу малого до лікарні, хай оглянуть…

- Не треба лікарні, - прохрипів я відкриваючи очі і пробуючи зрозуміти, де я. Тіло відчувалося як дерев′яне, я спробував рівно сісти. Виявляється я був на задньому сидінні чийогось авто, вкритий пледом. Ліву щоку сильно пекло. Поруч з′їхав мішечок з льодом. Я згадав минулі події і різко сів.

- Макс, передзвоню, він очухався!

- Де я? Я не хочу в лікарню!

- З тобою все гаразд? - цікавиться зляканий голос попереду.

- Так, тільки болить щока.

- Так і має бути, тебе, на жаль, вдарили, я пізно підбіг, але той гівнюк своє отримає! А з пам′ятю як в тебе? Ти все пам′ятаєш? Та мабуть амнезії від такого не має бути, та все ж…

- Та ні, все гаразд, я все пам′ятаю, висадіть мене, будь ласка, я сам доберуся додому, не хочу вас обтяжувати, - мені було складно роздивитися водія автівки в темряві, але голос здавався напрочуд знайомим.

- Яке додому! В лікарню! Тобі потрібен огляд! – наказний тон не терпів заперечень.

- Добре, але мені дуже ніяково, вибачте, що завдав стільки клопоту!

- Гееей, малий, кхм, тобто, Габріелю, все гаразд, ти ні краплі не завдав клопоту! Це моя провина, я мав краще стежити за тобою!.. – після паузи він знічено додав, - Ну, і за всіма іншими я мав стежити, щоб всі працівники почувалися добре і відпочивали, а не оце все!

Після його останніх слів в голові запрацювала та ділянка, що відповідає за аналіз. Поєднавши всі відомі мені підказки я дійшов висновку, що водій машини…

- Адаме?.. Перепрошую, Адаме Денисовичу?

- Що таке, Габріелю? Щось потрібно, попити може? – знову це хвилювання в голосі…

- Ні-ні, то я…то я так, не зважайте, все добре, - я сковтнув грудку в пересохлому горлі, пити дійсно хотілося.

- Тримай, - наче читаючи думки Адам передав мені пляшку з мінералкою. – Ми приїхали.

Авто дійсно зупинилося перед блакитною підсіченою будівлею. Чоловік допоміг мені вийти. Я вже не супротивився, а лише поглядував на нього косо. Які були шанси вляпатися в таке? Коли ми йшли до приймальні, я нишком оглядав його: високий, статний, чоловік в сірому пальто ось уже півроку як займав всі мої думки, з першою своєю появою. Він заспокоював одним лише своїм виглядом і змушував губитися в його присутності. Перебуваючи поруч з ним я навіть забув, чому ти тут і навіщо. До реальності повернув голос медсестри, яка пропонувала пройти до одного з кабінетів. Звісно Адам пішов зі мною!

- Сідайте, черговий лікар зараз підійде, - сказала вона махнувши на стільчики і покинула кабінет.

Ми з Адамом залишилися удвох. Він сів навпроти мене і виглядав ні на грам менше схвильованим, ніж десять хвилин тому.

- Адаме Денисовиче, все добре, не переживайте!

- Габріелю, називай мене по імені, ми не на роботі! І тим паче, точно не в цій ситуації, щоб мене по батькові звати! І на ти, – суворий погляд змушував коритися.

- Добре. Тоді називай мене просто Габ, так простіше.

- Я подумаю, Габріелю, - мені здалося чи в його очах зблиснули бісики? Ні, не може бути, я мабуть сильно головою вдарився, коли падав, от і ввижається всяке!

Підійшов лікар, молодий хлопчина, Адам коротко повідав ситуацію, упустивши всі жахливі моменти і лікар приступив до мого огляду.

- Я вам співчуваю, на жаль, напади в стані алкогольного сп′яніння зараз не рідкість. Але добре, що ваш хлопець вчасно встиг вас врятувати! – я тільки від подиву відкрив рота та лікар не дав мені заперечити, скомандувавши розстібнути сорочку для огляду на факт забоїв.

- Немає в мене забоїв, я просто впав, він мене не бив, - я хоч якось старався відтягнути мить, коли доведеться оголитися не лише перед лікарем, а й перед моїм босом.

- Давайте, не соромтеся, мене не треба соромитися – я лікар – безстатева істота, а перед хлопцем і подавно немає чого червоніти, - як на зло саме на цих словах наші з Адамом погляди перетнулися і я почервонів! Знову моя фантазія грала злий жарт – я знову угледів якийсь злий блиск в очах керівника!

Я повернувся до чоловіка спиною і зняв сорочку. Лікар оглянув мене, послухав стетоскопом, посвітив якимось ліхтариком і щось написав в документації. Я поспіхом накинув сорочку назад, почуваючи себе знову захищеним. Лікар щось писав кілька хвилин, потім відірвав папірець і вручив Адаму.

- Ось рекомендації, здебільшого, юнаку потрібен спокій, самі розумієте і за можливості попити ось ці крапельки. Мазь на синець, ваша любов і турбота і все швидко мине, - добродушно кивнув лікар.

***

- Дякую, - прошепотів я коли Адам віз мене додому.

- Припини мені дякувати! Це мій обов′язок! Як ти почуваєшся, до речі? Тобі ліпше, може чогось хочеш поїсти, попити? – знову ця незрозуміла турбота і переживання в голосі, моє серце розривалося від того, що я завдаю Адаму стільки клопоту. Але найгіше не було озвучено, тому я тихо радів, що скоро буду вдома і не буде цієї ще більш незручної розмови про те, як брудно до мене ліз той вишкірок!

- Все гаразд, дякую, Адаме, ти дуже сильно потурбувався про мене, воно того не варте, зі мною ж все гаразд! Навіть лікар підтвердив.

- Буде гаразд, коли я засаджу цього виродка! – ну, от, а так не хотілося піднімати цю тему…

- Та годі, все ж не так страшно…

- Тобто не так страшно, Габріелю? Він до тебе домагався! Невідомо, що сталося б, якби я вчасно не встиг! Чи ти, що, його захищаєш? – красиве обличчя скривилося від гримаси гніву.

- Ні! Ніііі! Як ти міг подумати?! - тепер я обурювався.

- А чому ти тоді так кажеш?!

- Тому що я не хочу вас…тебе обтяжувати, Адаме Денисовичу! Он скільки всього сталося з моєї вини і ти замість того, щоб спати вдома – ось возишся зі мною! – я в розпачі відвернувся до вікна і чомусь заридав…

Машина загальмувала в якомусь дворі. Чоловік розвернув мене до себе і обійняв.

- Габріелю, ти мене ніколи не обтяжував і не обтяжиш, ти себе накрутив і надумав! В тебе істерика, поплач, поплач…

Слухаючи мелодійний голос я почав заспокоюватися. А тоді я усвідомив, що ми невідомо де, ці двори мені точно не знайомі! Я відсахнувся і став тривожно оглядатися.

- Все добре, Габріелю, я тебе привіз до себе, лікар сказав, що тобі потрібен догляд і я подумав, що залишатися сьогодні наодинці тобі точно не варто, - заспокійливо погладив він мою руку, доброзичливо заглядаючи в очі.

- Ага, а ще лікар сказав, що ви мій хлопець, теж будемо слідувати його словам? – чомусь вирвалося з мене перш, ніж я подумав.

- Ну, це вже як тобі завгодно, - пирхнув Адам і вийшов з машини. Тобто, як мені завгодно?!

Ми підіймалися в ліфті в тиші. Я навіть уже не сперечався, бо дика втома і пережитий стрес валили з ніг. Нехай. Аби виспатися. Краєм ока помітив наші відображення. Такий харизматичний, стильний і сильний Адам і я – маленький і бліденький, ще й з розкуйовдженим волоссям, на його фоні. Але поруч з ним відчувалася безпека. Навіть, нехай я й непоказний і ловити мені тут точно нІчого, але я принаймні побуду сьогодні поруч з ним, буду захищений. Аж дивно як все обернулося. Я їду в квартиру до нього!!! Схоже мозок почав потрошку приходити до тями і разом з тим підпаніковувати. Тільки тепер ця паніка була дещо в іншому руслі. Ця паніка була приємна і обіцяла можливість насолоди. Мазохіст, довбаний!

- Іди в душ, я поки заварю тобі чай і поїсти зроблю, - озвучив Адам, вручаючи мені рушник і одяг та направлюючи в бік ванної. – Ти ж любиш зелений чай з жасмином?

- Так, а звідки?..

- Іди, - не дав мені договорити, заштовхав до ванної і закрив за мною двері.

Я швидко помився, збадьорюючись і прокручуючи в голові минулий вечір. Я думав, що відчуватиму страх, але ні. Зараз я відчував лише спокій. Я відчував себе чистим.

На кухні тим часом уже стояла яєчня, бутерброди, ароматний чай і шоколадка.

- Я чув, що солодке допомагає після пережитого стресу, тому – ось.

- Де ти це чув, Адаме? – я засміявся. – В «Гаррі Поттері»? – на цих словах засміявся і Адам.

- Ну, взагалі так, саме там.

Я тихенько жував, але не міг позбутися настирливого погляду.

- Ти хочеш допомогти? – кивнув я на відкушений бутер.

- Ні, ні, - запротестував чоловік, - їж.

- Тоді що?

- Що що? – я закотив очі.

- Чому ти так дивно на мене дивишся?

- Я не дивлюся дивно, я просто спостерігаю чи все гаразд, - знову ця його зніченість, наче попалили на робленні хорошої справи і насварили за це.

- Слухай, Адаме, - я відклав бутерброд, апетит зник, час до серйозних розмов, коли ми вже тут, - я тобі щиросердно вдячний за порятунок і за прихисток, і за їжу, дякую. Я хотів би дещо попросити, якщо це не тяжко буде.

- Що саме, Габріелю? - зацікавився Адам.

- Можеш на роботі нікому не казати, що я гей? Я не соромлюся, але й не хочу зайвої уваги. І до того ж ти бачив, що сталося, коли…ну, ти зрозумів.

- Габріелю, я не збирався нікому розповідати! Чи як ти собі це уявляєш – я підходитиму до кожного і казатиму на вушко, що ти гей? – засміявся він. – Мені це ні для чого!

- Добре, дякую, це радує.

- Немає за що. Це особисте діло кожного – кому і що розповідати. До того ж, я теж не хотів, щоб про мене ходили чутки, тож я тебе розумію, - Адам почав прибирати посуд.

- Тобто, не хотів, щоб ходили чутки? - в мені почала повільно підійматися злість, яка могла через будь-яке криве слово змусити мене зараз вилетіти з будинку босоніж в ніч. Я заспокоював себе тим, що щось не так зрозумів. – Ти боїшся, що хтось дізнається, що я гей і коли тебе побачать поруч зі мною, то поширять чутки, що ти тусуєшся з гоміком? Ти так це бачиш?

Адам повільно повернувся. З його обличчя так і не сходила ця дурнувата мило-ніжна посмішка, яку він ніколи не показує на роботі. Я схопив себе за цю думку – а він же дійсно майже половини з того, що сьогодні відбувалося - на роботі не показує: ні посмішки, ні обіймів, ні співчуття, ні тим паче говоріння комусь, що він його хлопець! І навіть з нашою колегою він сьогодні танцював на певній відстані. Хоча вона на нього ледь не вішалася! З усіма іншими – відсторонена холодність.

Я ще раз подивився в ці глибокі ніжно-зелені очі, витримав погляд. Його рука скуйовдила ідеальну до цього зачіску, виглядало, ніби він налаштовувався на правильний лад.

- Ну, взагалі-то, я теж, як ти кажеш, гомік. Дехто знає, дехто – ні. Та мені все рівно, - і після цього він спокійно повісив рушник і пішов геть, залишаючи мене з відкриим ротом хапати повітря, як риба викинута на берег.

Я намагався опанувати себе і дійти хоч якихось висновків. І ось, до чого я дійшов. По-перше, мене врятував мій керівник, за яким я побиваюся тривалий час і якого бачив у вологих мріях мало не щоночі! По-друге, я зараз перебуваю вдома в того самого чоловіка, він про мене попіклувався, звозив до лікарні, нагодував, прихистив і мало не кожну хвилину запитує про моє самопочуття! І хоч страх і тривожність давно вже минулися та мені соромно зізнатися, що я не хочу, щоб його турбота закінчувалася! Ну, а, по-третє, цей самий чоловік, в якого я закоханий і з яким гадав у мене шансів абсолютно нуль - несподівано виявився цілковитим...геєм... Очешуїти! І що мені тепер робити?.. Чи може бути в мене хоч один маленький шансик?..

- Габріелю, ти спати йдеш чи тебе на руках занести? - ну, ось, знову ця незрозуміла двоякість: чи то сміється наді мною, чи то заграє?..

- Іду.

Прийшовши на голос я потрапляю у велику кімнату, обставлену в зеленій гамі і Адама, який розгладжує зелену ковдру на двоспальному ліжку.

- Ось, цю кімнату я віддаю тобі, а сам буду в сусідній, в гостьовій.

- Що? Ні, я проти! Це твоя кімнати і ти тут залишайся, а я можу в гостьовій.

- Я тебе не питав. Будеш тут. До того ж, в тій кімнаті ліжко не дуже м'яке, не хочу, щоб ти крутився всю ніч, тобі треба відпочити.

- Ага, а я значить хочу, щоб ти спав на незручному ліжку?! Ти гадаєш, мені буде приємно знати, що я тут ніжуся в м'якості, а ти там крутишся півночі?

- І що ти пропонуєш? Я тебе туди не пущу!

- Значить будумо спати тут вдвох! - не довго думаючи випалив я. - Ліжко велике, вистачить на двох, - кажучи це я відчував як щоки починають пломеніти – нарешті догнало розуміння перспективи, якщо бос погодиться.

- Добре, як скажеш, - якось занадто байдуже погодився він і в мене складалося враження, що десь мене наїбали, а де - не розумію. Та й грець з ним.

Влягшись в ліжко я відчув, наскільки насправді втомлений і як сильно моє тіло хоче відпочити. Адам пішов в душ і я не дочекавшись його заснув.