Раді Вас бачити!

Маєток де Лакруа зсередини зберігав ту саму атмосферу, яку пам’ятали всі, хто бував тут раніше. Світлі коридори з високими вікнами, крізь які лилося м’яке червневе світло. Полірована дерев’яна підлога, на якій відбивалися сонячні прямокутники. Стіни, прикрашені портретами предків, пейзажами провінції Моро та кількома сучаснішими полотнами — роботою самого Максиміліана.

У повітрі стояв запах воску, старого дерева й легких парфумів. Десь у глибині будинку тихо дзенькнув посуд — служниця накривала стіл до обіду. Усе виглядало незмінним. Стабільним. Надійним.

— Студія на другому поверсі, у північному крилі, — сказала Маргарита, звертаючись до Наталі. — Він там проводить більше часу, ніж у власній кімнаті.

Вони піднялися широкими сходами. Кроки Наталі були чіткими, відміряними — військова звичка. Маргарита йшла швидше, ніби нетерпляче.

— Ти багато про нього говорила, — тихо зауважила Наталі.

— Бо він того вартий, — коротко відповіла Маргарита.

Біля дверей студії Маргарита не постукала. Вона просто відчинила їх. У кімнаті панував інший світ. Високі вікна виходили в сад, і світло падало під кутом, розливаючись по підлозі й полотнах, розставлених уздовж стін. Повітря пахло фарбою, терпко й солодко водночас. На столі — хаотично розкладені тюбики, пензлі, ганчірки, палітра з густими мазками кольору.

Посеред цього безладу стояв Максиміліан. Він не почув, як вони зайшли. Довге руде волосся, яскраве, майже вогняне в сонячному світлі, було зібране в низький хвіст. Кілька пасом вибилися й спадали на шию. Його постава була зосередженою, трохи схиленою вперед — так, ніби він не малював, а слухав полотно.

На ньому була проста світла сорочка з підкоченими рукавами, вся у плямах фарби, і темні штани, на яких також виднілися сліди роботи. Одяг зовсім не пасував до аристократичного маєтку — і саме тому виглядав природно.

Тонкі, гострі риси обличчя, чітка лінія вилиць, світла шкіра, на якій сонце малювало теплі відблиски. І очі — яскраво-зелені, живі, такі самі, як у Анрі.

Він зробив крок назад від полотна, примружився, оцінюючи роботу, і лише тоді помітив присутність.

Обернувся.

На мить у його погляді промайнуло здивування, яке одразу змінилося усмішкою — щирою, відкритою, без жодної оборони.

— Марго? Ти вже приїхала? Його голос був м’яким, трохи нижчим, ніж очікуєш від такої зовнішності.

Маргарита всміхнулася.

— І не сама. Максиміліан перевів погляд на Наталі. І в цю мить Наталі Лоран, альфа, офіцерка, відмінниця академії, відчула, як усі її вивірені реакції на секунду дали збій. Вона звикла оцінювати людей швидко: постава, погляд, впевненість, потенційна загроза. Але тут не було загрози. Була краса. Несподівана. Не демонстративна — просто природна, майже небезпечна у своїй відкритості.

Її погляд затримався довше, ніж належало.

— Максиміліан, — сказала Маргарита, ледь стримуючи задоволення від моменту, — це Наталі Лоран. Моя подруга.

Максиміліан витер руки об ганчірку, залишивши на тканині ще кілька яскравих слідів.

— Дуже приємно, панно Лоран, — він легко вклонився, трохи іронічно, трохи щиро.

— Наталі, — відповіла вона, знімаючи кашкет. — Просто Наталі.

І вперше за весь ранок її стриманий голос прозвучав трохи м’якше.

Маргарита спостерігала за ними мовчки. Маргарита легенько торкнулася ліктя брата.

— Ти вже домалював портрет батька?

Хлопець обережно кивнув.

— Тоді надіюся покажеш?

Максиміліан на мить застиг, ніби хотів заперечити, але тільки тихо кивнув і відступив убік. Його рух був м’яким, майже несміливим — плечі трохи зігнулися, ніби він намагався стати меншим у власній студії.

Вони підійшли до великого полотна, що висіло між двома високими вікнами. Анрі де Вальмер дивився з портрета прямо на них. Яскравий брюнет із довгим, майже до пояса волоссям, що спадало важкими хвилями на плечі. Обличчя тонке, аристократичне, шкіра — мов порцеляна з ледь помітним рум’янцем. Зелені очі — точно такі, як у Максиміліана, — були неймовірно живими… і водночас сумними. У куточках губ застигла легка, майже приречена усмішка. Ніби він уже тоді, у свої двадцять, знав, що не встигне. Що сепсис забере його за кілька днів після народження двійнят. Що він ніколи не почує їхнього першого сміху.

Маргарита зупинилася на крок позаду. Її голос став тихішим, майже благальним.

— Ми його зовсім не знали… тільки батькові історії та старе фото. Іноді здається, що він і досі тут. Ніби просто вийшов у сад і от-от повернеться.

Максиміліан мовчав. Він стояв поруч із Наталі, дивлячись на портрет батька, і пальці його правої руки мимоволі стискали ганчірку з фарбою. Він не піднімав очей на гостей.

Наталі зробила ще один крок уперед. Так близько, що майже торкнулася полотна. І тоді вдихнула. Повітря навколо Максиміліана було іншим. Ніжним, майже невагомим, як перший подих весняного дощу на розквітлих магноліях. Солодка, волога амбра, змішана з гіркуватою свіжістю молодого листя і ледь відчутною ноткою стиглих темних вишень. Аромат омеги, який не кричав, не вимагав уваги — просто існував. Тихий. Теплий. Небезпечний саме своєю беззахисністю.

Вона відчула, як у грудях щось м’яко стиснулося. Альфа в ній тихо, майже благально заворушилася.

— Мій батько теж омега, — тихо сказала вона, не відводячи погляду від портрета. — Він багато розповідав про Анрі де Вальмера… саме завдяки йому омеги отримали волю і права. Казав, що Анрі був найсміливішим із усіх. Завдяки йому все змінилося і світ дізнався правду. Максиміліан здригнувся. Зелений погляд на мить зустрівся з її, і відразу відскочив убік, ніби обпікся. Він зробив маленький крок назад, плечі напружилися. Пальці ще сильніше стиснули ганчірку.