Раді Вас бачити!

Легальне працевлаштування. Як багато у цих двох словах обману. І чомусь, а, швидше за все, через радянське виховання, батьки нам торочать із самого дитинства: ти маєш вирости, закінчити школу, інститут, а потім влаштуватися на нормальну роботу за спеціальністю, де з тебе зніматимуть податки, у тебе накопичуватиметься офіційний стаж, а в старості тобі платитимуть злиденну пенсію. Але лише про одне у дитинстві замовчують — найчастіше на офіційну, чисту, білу заробітну плату ви навіть комунальні послуги сплатити не зможете. Ось такий парадокс, через який є зарплата в конвертах, несплата податків, всякі халтури й таке інше. Щоб хоч якось вижити та прогодуватися на офіційній роботі, всім доводиться лівачити.

І знаєте, що? У мій перший день на роботі, яка належить до моєї спеціальності та де мене офіційно працевлаштують, мені запропонували лівачити. І я, як доброчесний громадянин, погодився. А чому б і ні. Сергій розповів коротко, що доведеться робити, але я вам цього переказувати не буду. «Чому?», запитаєте ви. «А навіщо?», відповім я питанням на запитання. Ні, я не єврей (хоча, як на мене, це дуже застаріла і неправдива приказка), просто це завдання з видобутку лівих доходів зараз відбуватиметься на ваших очах, просто читайте і стежте за ходом діла.

На автобусі — як же добре, що не на метро, хоч якась різноманітність, — я дістався від податкової для нелюдів до одного з двох складів нашої, тепер уже можна сміливо так називати її, логістичної фірми. Там на мене повинен чекати Азат, далекобійник. Так-так, це його ім'я.

Я вийшов на потрібній зупинці, трохи пройшовся і вперся в будівлю, яка колись була пожежною частиною. Пожежники переїхали на нове місце, а це викупила моя фірма, переобладнала і тепер це склад. З п'яти воріт відкриті крайні справа. Оскільки інших дверей я не помітив, то рушив саме туди. Зайшов усередину, окинув поглядом майже порожнє приміщення, суцільно з сірого бетону з комунікаціями, і відразу впізнав Азата. Я ось не сумнівався, що цей джигіт, який стояв біля газелі та покурював сигарету — той, хто мені потрібен. Шикарна чорна і густа борода, не менш шикарні, густі чорні брови, орлиний ніс. От тільки скільки років йому, не зрозумієш, я сказав би: від тридцяти до п'ятдесяти п'яти. Та і який із нього далекобійник, якщо він їздить на газелі.

— Діма? — одразу ж спитав він у мене, коли я підійшов.

— Ага.

— Застрібуй! — скомандував мій новий знайомий, засунув пачку цигарок у чорний дутий жилет і сів за кермо.

Я слухняно заліз на пасажирське сидіння газелі. Навіть детальніше розглянути склад не встиг. Хоча що там розглядати — середина робочого дня, всі водії на рейсах, вантажі акуратно складені в штабелі в кутку, а комірник десь у каптерці спить або в телефон втикає. Азат відчинив двері, висунув голову і прогорлав що було сили:

— Христіна-а-а, я поїхау! Закриуай уарота! — голова повернулася в салон, водійські двері газелі зачинилися. — Адрес скажіш?

— Вулиця Манізера чотири.

— Це біля метро Бекетоуа?

— За кілька кроків від нього.

— Погналі!

Азат утопив педаль у підлогу, і старенька газелька, ревучи від натуги, полетіла в потрібному напрямку. У салоні було жарко, я навіть трохи розстебнувся, а от водій і не думав знімати свою хутряну шапку-бандитку.

Ми мчали по дорозі, обганяючи машини й мовчали. Чесно, я навіть не знав, що на газелі можна так ганяти, а ще мені було дуже некомфортно, навіть трохи сцикотно. Шалений джигіт з майже чорною аурою, яку я бачив уперше, сидів поруч, і я відчував, що все це ой як не до добра. Серьога казав, що він нормальний мужик і вони з ним уже багато всього провертали. Але ж це я! Танцюрист і студент, а не рішала.

Мовчання затягувалося, а шалений темп їзди, заданий Азатом, і не думав заспокоюватися. Хотілося щось сказати, щоб розрядити обстановку, але тільки зараз до мене дійшло, що я чую знайому музику.

— Це що, Вардруна?

— А-а-а, Діма, слющай, як здогадався? — запитав Азат, не відриваючи погляду від дороги.

— Ну, я люблю іноді таку музику послухати, коли хочеться розслабити мозок.

Так, це справді була Вардруна, ці монотонні барабани, дивні звуки та гіпнотичний вокал ні з чим не сплутаєш.

— А я ось підсіу на них після Уікінгів! Дивився такий серіаль?

— Звичайно, це один із моїх улюблених серіалів.

— А-а-а-а, Діма, гарний смак у тебе! Я ось зараз на четуертому сезоні, це просто уах! Колі Рагнар зі своїм народом і сокирами проти урагів під цю музіку йдуть у бій, це просто у-у-у-у-у-у!!!

І на цьому самому у-у-у-у-у-у він почав завивати, його обличчя витягнулося у вовчу морду, знову протяжне у-у-у-у-у, клац зубами і фізіономія набула колишнього вигляду.

Ага. Запам'ятаємо! Майже чорна аура — перевертні. Ні, може, вони по-правильному якісь волколаки чи перевертки, але поки що нехай будуть перевертні.

— Діма, до речі, смарі, чо прикупиль… — Азат різко кинув кермо, повернувся назад і почав руками нишпорити за сидінням. У мене серце пішло в п'яти, ось прямо ледь не буквально. На такій швидкості й водієві кинути слідкувати за дорогою.

Коли я думав, що все, зараз ми вріжемося в самоскид з піском, Азат повернувся в колишнє положення, крутнув кермом, і ми благополучно обігнали вантажівку.

На коліна мені впала метальна сокира, пряма як у серіалі Вікінги. Довге вузьке топорище, переплетене мотузками для зручного хвату і невелике лезо.

- А! Скажі клас. Я уже даже потрапляю у ціль дуа рази з трьох.

Я взяв у руку сокиру, справді класно! Мене трохи попустило, я почав заспокоюватися, але не тут було. З вулиці почулося завивання сирени та якісь команди, які поліцейський кричав у гучномовець. Наші перегони не залишилися непоміченими. Припливли. А я навіть не знаю, що у нас за вантаж. Серьога ніби казав, що нічого кримінального, але трясця! Щось мені ой як не віриться.

Азат почав зменшувати швидкість і вибирати місце, де можна притиснутися до узбіччя.

— Діма, слющай, такий план — уідуолікай цього мента на себе, я поки що пригрію сокиркою другого, а потім уазьму кинджял і допоможу тебе розібратися з цим, — джигіт забрав у мене сокиру.

— Агов, Азат, ти чого? З дуба впав? Який кинджал? Це просто поліцейський патруль; може, вони лише документи перевірити хочуть.

— У мене прауа прострочені. Я не можу різикувати! Просто ми їх чик-чик і в кузоу, а з тілами я потім розберуся.

— А як ти взагалі працюєш на фірму із простроченими правами?

— Уони не знають про це, я з Сергієм на пряму, а уін уірить мені, не перевіряє. — ми нарешті притиснулися до узбіччя, і незабаром до нас має підійти поліцейський. — Готуйся, — сказав Азат і запустив другу руку вглиб своєї жилетки.

Якого хріна! Я на таке не підписувався! Я не роздумуючи відчинив двері та вискочив назустріч поліцейському. Чесно, я не знав, що робити далі, але стати співучасником подвійного вбивства через прострочені права — це в моє резюме ніяк не вписувалося.

— О-о-о, привіт, а я вас пам'ятаю, ви в мене на весіллі тиждень тому танцювали.

До мене не відразу дійшов сенс слів, сказаних поліцейським у мій бік. А коли все ж таки дійшов, я мало не заспівав від радості.

— Олександре, здрастуйте, не думав, що так скоро побачимося, — я потис руку поліцейському і широко посміхнувся. Ніколи ще моя підроботка у вигляді танцюльок на весіллях не приносила мені такої користі. Головне, щоб цей гірський вікінг зараз не кинувся у бій.

— А чого це ви перевищуєте швидкість? — все ж таки нагадав поліцейський причину нашої випадкової зустрічі.

— Вибачте, дуже поспішаємо, поставку з квітами затримали, треба дуже терміново доставити.

Які! Нахрін! Квіти! Мозок! Ти в своєму розумі! А якщо він зараз полізе перевіряти?

— Вибачте, вас це не врятує від штрафу, але ось у мене в тещі через місяць день народження, якби ви там станцювали, я міг би заплющити очі на вашу квапливість.

— Загалом без запитань, у вас наш телефон залишився?

— Звичайно!

— Ну, тоді чекаємо на ваш дзвінок.

— Щасливої дороги.

— Всього найкращого.

Хух! Ні, не так! ХУХ! Оце пронесло, так пронесло.

Я заліз назад у салон газелі і безсило розплився по сидінню.

— Діма джан, дай потиснути тебе руку! Це було красіво, уах!

Я простягнув долоню, Азат стиснув її що було сили, аж пальці хруснули, і знову продовжив рух.

— Азат, прошу, не перевищуй більше швидкості.

— Діма джан, гауно-запитання.

До потрібного місця ми приїхали без пригод. Коли я випав із салону газелі біля ресторану «Алібі», то замість того, щоб піти та знайти потрібну людину Олену, я підійшов до Азату.

— Слухай, а ти можеш показати, через що взагалі все це?

— А-а-а-а, дорогий, підемо покажу.

Ми підійшли до заднього борту газелі, Азат прочинив двері кузова, запрошуючи мене всередину, я заліз, але темно було, хоч око виколи. Я почув як за мною застрибнув новий знайомий-перевертень і зачинив за собою двері. Потім він клацнув щось на стіні і... ми опинилися в багажнику метрів п'ятдесят на двадцять. Магія! Будь ласка! Прошу любити та шанувати. Звичайна маленька газелька із маленьким стадіоном у кузові.

Ми пройшли в найдальший кут цього «багажничка», де стояло десять дерев'яних ящиків.

— Хурма? — ну а що я ще міг сказати, побачивши десять ящиків хурми, через яку ми мало не завалили двох поліцейських.

— А-а-а-а, Діма джан, ображаєш! Це не звичайний хурма! Спробуй.

Я взяв одну штуку, протер рукою. Постає питання, нафіга? Типу б це допомогло! Ну байдуже, я надкусив і відчув алкоголь. Це було як вино з хурми, тільки хурма. Алкогольна хурма.

— Ви накачали вином хурму? — спитав я, трохи прицмокуючи від дивного смаку.

— Ображаєш! Це спеціальний сорт! Його гобліни у горах уиростають! Ти ще кісточку спробуй.

Я зробив ще два укуси, дістався кісточки, поклав її в рот, трохи надкусив… Шоколад. Вона була із шоколаду.

— Очманіти!

— Я ж казау! Я часто з рейсів, щоб не їхати назад пустим, беру усякі екзотичні тоуари, а Сергій їх тут збуває за гарною ціною. Тільки Діма джан, прошу тебе, не треба Арсенію Михаловичу знати про це. Сам розумієш.

— Звісно, які питання.

— От і добре. Ну пішли.

Але від мого погляду не вислизнуло, що його рука протягом усієї розмови була всередині жилетки, де мирно лежав кинджал.

Я зустрівся, як і сказав Серьога, з адміністратором ресторану, розписався в паперах, забрав гроші, віддав товар, певну частину вирученої суми вручив Азату і, відмовившись від його пропозиції підвезти, поїхав на метро назад у податкову.

— Ну, як все пройшло? — спитав мене спокійнісінько Серьога, стоячи біля своєї малинової дев'ятки і покурюючи цигарку. Надворі вже було темно.

— Пішов ти в дупу з такими варіантами підзаробити, — одразу випалив я Серьоге, шпурнувши на капот конверт із грошима.

— Не зрозумів.

— Твій цей Азат мало не зарізав кинджялом і сокирою двох поліцейських, які зупинили нас на цій сраній газелі з хурмою!

— Трохи?

— Один із них виявився моїм знайомим, і я все порішав.

— Ну бачиш, недаремно ж я тебе послав. Красень, Дімас, заслужив бонус!

— Та пішов ти.

— Не ображайся, так, у Азата незвичайний характер, але все все ж таки пройшло добре.

— У нього права, до речі, прострочені.

— У сенсі прострочені?

— У хренсі! Прострочені!

— Твою мідь. Ось шакал! Я з ним розберусь. А братом же клявся, що в нього все добре з документами. Хоча, знаючи Азата, у нього і брата ніякого немає, швидше за все.

Я мовчки дивився на нього з-під чола.

— Гаразд, сідай, підкину тебе додому. До офісу все одно вже безглуздо їхати.

Я мовчки сів у машину і відвернувся. Серьога і не напрошувався на розмову, тому ввімкнув легкий рок, і ми рушили.

— А куди нам їхати, до речі?

— На Рогань.

— Твою ж мідь.

— Знаю, — поблажливо відповів я.

— Ну, нічого, це тобі.

Мені на ноги впали кілька згорнутих купюр.

— Спасибі.

— Тобі, Дімас, дякую. Виручив.

Наступні десять хвилин пройшли мовчки. Мене це влаштовувало, рудого колегу, походу теж, тому я дістав телефон.

Діма:

Здарооовушки))) Як справи?

Алеся:

Привітик) та капець просто, я сьогодні навіть в офісі не була, тату допомагаю, тут у нього аврал повний на роботі, а як ти, вже освоївся?

Діма:

Якщо чесно і відверто, то я як тільки прийшов, нас із Серьогою одразу відправили до податкової, а потім таке було! Загалом завтра розповім, а то довго писати. А що це за завал? І ким твій тато працює?

Алеся:

Він начальник відділу з відлову двоєдушників-ухилянтів, нещодавно накрили цілу зграю таких, у метро ховалися, але один, найспритніший з них, пішов... тато його вже третій рік ніяк не зловить

Діма:

Який умілий ухилянт)))

Алеся:

Та все через те, що відділ не може встановити його особистість… він уже щось на кшталт легенди

Діма:

Ого! А я чимось можу допомогти? Може, там хоч із паперами, щоб тебе трохи розвантажити?)))

Алеся:

Це, звичайно, дуже мило з твого боку, але чим можеш допомогти? хіба що… якщо ти зустрічав якихось дивних бомжів, під яких ухилянти вічно косять… але таких у нас у місті тисячі, то навряд чи, але дякую, що запропонував…

Діма:

Дивно, але нещодавно я бачив дивного бомжа, який розмовляв по гранату, як по телефону.

— Тут куди? — Серьога відволік мене від листування, та й Алеся щось замовкла.

— За заправкою ліворуч, потім до кінця довжелезного будинку і ще раз ліворуч.

Алеся:

Діма, це, швидше за все, помилкова тривога, але якщо ти допоможеш із встановленням зовнішності цього бомжа з гранатом, ти дуже допоможеш моєму батькові.

Діма:

Серйозно?) Та без проблем, хоч зараз.

Алеся:

Зараз не треба, але завтра було б дуже до речі. Заздалегідь велике тобі спасибі;

Діма:

Та поки що нема за що.

Серьога вдарив по гальмах, я трохи телефон з рук не випустив.

— Дімас, дивись! Кощієвики!

— Хто?

— Ну, кощієвики, нелюди такі.

Я стежив за його поглядом. Ох ти ж їжак-хробак! Яка зустріч. Пам'ятаєте чотирьох гопників зі світловим дрином? Так от, виявляється, це були кощієвики.

— Погнали підійдемо до них, вони вічно щось прикольне чудять, я таких уже п'ять років не зустрічав.

— Навіщо? — жалібно простяг я, згадуючи, як під ними були калюжі крові, а в руках — ножі.

— Та погнали, вони хоч і виглядають грізно, але тупі до неподобства.

Ми вийшли з дев'ятки і попрямували до чотирьох голених під трійку мужиків у спортивних костюмах адідас, що стояли біля старої альтанки. Підійшовши ближче, я нарешті побачив, чим вони відрізнялися від людей, крім сріблястої аури. В очницях замість очних яблук горіли маленькі вогники. Прям як у примарного гонщика.

— О, мужики! Сюди йдіть! — крикнув нам один із них.

— Здоров, чим займаєтесь? — весело відповів Сергій, коли ми підійшли. На відміну від минулого разу вони не були в крові, та й зброя в руках була відсутня.

— Мужики, допоможіть нам! — сказав один із лисих гопників.

— Чим? — так само трохи хамовито відповів мій рудий колега.

— У нас тут суперечка, яку ми вже місяць не можемо вирішити.

— Кажи.

— Що?

— Ну, в чому полягає суперечка.

— Ми не можемо вирішити, хто з нас сильніший, — сказав один із них.

— Ми, типу, щовечора б'ємося до смерті та, типу, один із нас залишається на ногах до останнього, але ми не знаємо, типу, хто, бо від ран останній теж вмирає. А вранці, типу, ми перероджуємось, але не пам'ятаємо, типу, хто вистояв до кінця, — додав другий.

— Мужики, можете зняти нашу бійку на телефон, а вранці скинути відео нам, щоб ми дізналися, хто виграв. Виручіть, га?

— Та не питання, — відповів Серьога і відразу дістав свій смартфон.

— Ні, я в цьому не беру участі, — вистачить з мене сьогодні пригод. І так перебір, як на перший день.

— Дімасе, ти певен? Це буде круто.

— Ні. Дякую, що підвіз, я все.

— До завтра. Ну, я готовий, можете починати.