Раді Вас бачити!

Несподівано я нарешті видихнула.

Здається, після тієї дикої вистави в ліфті герр Відмер таки відкопав у своїх нетрях залишки совісті й перестав називати мою роботу відвертим лайном, а графіки — барвистим маренням божевільної. Звісно, він не перетворився на няшку і не припинив свої вічні причіпки до кожної коми, але принаймні почав поводитися професійно. Полегшено зітхнув навіть увесь офіс, бо працювати під керівництвом суворого й безжального, але все ж таки притомного боса значно краще, ніж щодня чекати на вибух психа з невмотивованою агресією.

Мене нарешті залишили в спокої на цій холодній і, слава Богу, безпечній дистанції. Від мене більше не вимагали носити каву й не погрожували викинути геть прямо з вікна п'ятдесят восьмого поверху за випадкову одруківку. Хоча кава, мабуть, йому просто не зайшла...

Я отримувала задачі й методично їх виконувала. Так, іноді доводилося все переробляти, бо великому босу раптом не подобався колір діаграми чи вибраний шрифт, але зрештою мої звіти приймали, а деякі — навіть із першого разу. Я перестала здригатися від будь-якого шуму, очікуючи чергового гаркоту з динаміка під стелею. Я знову почала ходити коридорами без тваринного страху отримати порцію принижень на кшталт: «У вас забагато вільного часу, міс Ланг? То повчіться структурувати дані, хоча б на списку своїх жалюгідних покупок».

***

Ввечері Стефан влетів у квартиру, заряджений на якусь ціль. Від збудження навіть не скинув взуття на вході, що було для нього неприродно, принаймні в його останній версії — «правильного» Стефана, який усе робить... ну так, правильно. Він вивалив на стіл цілий оберемок роздруківок і брошур, частину з яких, мабуть, просто брав на вулиці від кожного, хто давав. Він просто палав азартом, та мене ним заразити не зміг. Навпаки, серце стислося в крижану кульку в очікуванні — що тепер?

Приємних сюрпризів я навіть не передбачала.

— Інес, кохана, ти тільки подивись! — він схопив одну з брошур і тицьнув мені під ніс фотографію якогось надто білого і надто стерильного пентхауса. — Я нарешті знайшов той самий ідеальний варіант. Це Цюрихберг, усе як ти любиш: тераса, вид на озеро, сусіди — суцільні вершки суспільства. Банк підтвердив нам просто казкові умови під заставу, враховуючи мою нову посаду та твою стабільність у Widmer Corp. Я вже обговорив деталі з рієлтором, тож завтра ми можемо поїхати й усе подивитися!

Нічого подібного я не любила, які ще «вершки суспільства»? Де він цього набрався, особливо про мою зацікавленість? Та грудка льоду в грудях почала танути, а тоді перетворилася на полум'я.

— НАМ?! — я розуміла, що несподіваний вишкір і крик були надмірні, не до ладу у цій ситуації. Але остання крапля падає завжди несподівано. — Стефане, хто вони, оті «МИ», про яких ти невпинно торочиш?

Стефан на мить завмер, його посмішка трохи згасла.

— Люба, ну що за питання? Я ж стараюся для нашого майбутнього...

— Ти запитав мене, чи хочу я цей конкретний пентхаус? — я відпускала злість на волю. — Ти поцікавився, чи потрібен мені цей кабальний кредит на тридцять років? Ти просто вирішив за мене, поставив перед фактом і тепер чекаєш, що я буду плескати в долоні від захвату! Ти, зрештою, питав, яке майбутнє хочу Я?

Мабуть, у цей момент я була схожа на герра Відмера, коли він гарчить і визвіряється на якусь незначну провину підлеглого. А жертва белькоче і упісюється від жаху. Та мені було байдуже. Шар за шаром наче фізично відпадав тягар — свинець, камінь, патока, яка скувала мою душу і тіло, зрештою одяг, і я вивільнювалась.

Стефан лише бачив розлючену жінку і вже белькотів щось про «ПМС», а я тим часом перетворювалася на птаха чи дракона. На когось вільного! Можливо, на лебедя, якому не сподобався якийсь чоловік, і тому лебідь вийшов на сніг із безпечної теплої лунки і погрозливо шипить, розправивши крила.

Правим крилом, точніше, рукою, я змахнула весь той паперовий мотлох — не на підлогу, а махнула горизонтально, так, що все полетіло врізнобіч по кухні і попадало там, де зустрілося з перешкодами.

— Ти не намагаєшся щось виправити, ти просто мене душиш! — мій голос відбивався від стін і, здавалося, давав луну. — Роками я жила з чоловіком, який був неуважним, егоїстичним, вічно заклопотаним лише собою, але саме з ним я жила! А не з цим матрасом, що перетворює мене на зручний додаток до свого ідеального сценарію! А ти тепер раптом вирішив одружитися, звити якесь гніздо і навіть не спромігся поцікавитися, чи не нудить мене від самої думки про це твоє «гніздо»! Я більше не можу дихати цим бізнес-планом на щастя, Стефане!

— Чому «матрасом»? — тихенько запитав Стефан.

Я поняття не мала, чому «матрасом», і не збиралася з'ясовувати це питання.

— Забирайся геть із мого дому! — поставила я жирну крапку під знаком оклику. — Вже! Зараз!

Я схопила якийсь предмет, можливо, сковорідку... Ну так по драмі здавалося логічним. А Стефану здалося логічним продовження цього жесту, тож він вискочив з квартири, навіть не зібравши своїх мальованих пентхаусів.

Я опустилася на стілець.

Ого. Тепер я справді видихнула.