Раді Вас бачити!

Андрій не наважився продовжити розмову, хоча йому стало цікаво, чому саме ці рукавички для неї такі важливі. Можливо, це було щось більше, ніж просто річ з минулого. Відчув, що зараз не найкращий момент для питань, особливо коли і так все здається непростим. Тому вирішив мовчати, даючи їй можливість зберігати свою таємницю.

Поки вони йшли, Марта дістала телефон із кишені свого яскраво-жовтого пуховика. Андрій, поглядаючи на неї, помітив рішучість у погляді.

— Досить чекати, — сказала вона, ніби виправдовуючись перед собою. — Я знаю, що мій батько зайнятий, але йому потрібен кур’єр, а тобі потрібна робота. Час діяти.

Вона швидко набрала номер. Андрій спершу хотів було щось заперечити, але Марта підняла руку, закликаючи до тиші.

— Привіт, тату! — її голос був водночас теплим і діловим. — У мене для тебе новина. Знайшла тобі кур’єра. Так, просто зараз. Ні, не питай, просто довірся мені. Можемо зустрітися? Чудово, ми якраз поряд із офісом. До зустрічі!

Вона вимкнула телефон і повернулась до Андрія, задоволено усміхаючись.

— Ну, все вирішено. Пішли.

— Що, прямо так? — здивувався Андрій. — Ти ж навіть не пояснила йому нічого.

— А навіщо? — Марта знизала плечима. — Тато вміє швидко оцінювати людей. Якщо ти йому підійдеш, значить, робота твоя. А якщо ні — ми знайдемо інший варіант.

Андрій не встиг відповісти, бо Марта вже впевнено рушила вперед. Його трохи бентежила її впевненість, але водночас це змушувало і його мобілізуватися. Усі дії дівчини здавались легкими, навіть тоді, коли йшлося про серйозні речі.

Офіс її батька знаходився в невеликому триповерховому будинку в центрі міста. Вхідні двері прикрашала акуратна табличка з назвою. Всередині було тепло, пахло кавою, а працівники, яких він побачив, здавалися зосередженими на своїх справах.

— Чекай тут, я його покличу, — сказала Марта, залишивши Андрія в невеликій приймальні.

Він почувався трохи ніяково, очікуючи зустрічі. У голові роїлися думки: «Чи виглядаю я достатньо переконливо? Що, як я йому не сподобаюсь?» Але він швидко заспокоїв себе. Нічого не втратиш, спробуй.

За кілька хвилин Марта повернулася разом із середнього зросту чоловіком у строгому костюмі. Її батько виглядав діловим, але на обличчі грала легка усмішка.

— То ви той, про кого мені щойно говорила Марта? — запитав, простягаючи руку. — Олександр Іванович. Радий познайомитися.

Андрій стиснув його руку, намагаючись виглядати впевнено.

— Андрій. Дуже дякую, що погодилися мене прийняти.

— Ну що ж, ходімо до мого кабінету, поговоримо, — сказав Олександр Іванович, жестом запрошуючи його йти за собою.

Марта підморгнула Андрію на прощання й залишила їх. Він зробив глибокий вдих і рушив за її батьком, сподіваючись, що ця зустріч стане початком нового етапу його життя.

Олександр Іванович уважно подивився на Андрія, поки вони сиділи у просторому, але скромно оформленому кабінеті. На столі стояли фотографії Марти та ще кількох членів сім’ї, поряд акуратно лежав стос документів. Чоловік зручно влаштувався у своєму кріслі й почав розмову з простого запитання:

— То, Андрію, розкажіть трохи про себе. – вислухав відповідь і продовжив: - Чудово, тепер я знаю, що ви філолог за освітою. Що змушує вас погодитися на роботу кур’єра? Це ж, скажімо так, зовсім не за спеціальністю.

Андрій, трохи хвилюючись, зітхнув і вирішив відповісти прямо.

— Ви маєте рацію, це не те, на що я сподівався, коли навчався. Але зараз для мене це не питання престижу чи реалізації в професії, а питання виживання. Я щойно втратив роботу, мене попросили виселитися із гуртожитку, і я опинився в ситуації, коли кожна можливість важлива. Мені потрібна стабільність, щоб знову стати на ноги.

Олександр Іванович кивнув, не перебиваючи. Його обличчя залишалося серйозним, але в очах читалася зацікавленість.

— А як ви познайомилися з Мартою? — запитав, різко змінюючи тему.

Андрій усміхнувся, згадуючи той день у парку, і щиро розповів:

— Це досить кумедна історія. Знайшов синю рукавичку на лавці в парку. Вона була самотня, і я вирішив знайти власника. Виклав фото в групу нашого міста, яку веду. І от, Марта відгукнулася, сказавши, що це її рукавичка. Вона виявилася такою… доброю людиною, що навіть допомогла мені з житлом і привела до вас.

Олександр Іванович усміхнувся, злегка хитаючи головою.

— Ну, це на неї схоже. Вона в мене любить допомагати людям. Знаєте, я ціную вашу щирість. Відчувається, що ви чесна людина. А такі люди потрібні в будь-якому колективі. Ви ж розумієте, кур’єр — це відповідальна посада, хоча і не надто значна, на перший погляд. Але, зізнаюся, в мене є краща пропозиція.

Андрій підняв брови, здивований поворотом.

— Я слухаю.

— Нам потрібен офіс-менеджер. Людина, яка буде слідкувати за документообігом, вести записи, приймати дзвінки. Це не зовсім ваша спеціальність, але ваша освіта й грамотність точно стануть у пригоді. Посада передбачає кращу зарплатню, ніж у кур’єра, і більше перспектив для розвитку.

Андрій не міг повірити своїм вухам. Він прийшов сюди з думкою, що буде просто доставляти посилки чи якісь документи, а натомість йому запропонували щось значно серйозніше.

— Я… я навіть не знаю, що сказати, — нарешті вимовив він.

— Скажіть «так», — усміхнувся Олександр Іванович. — Я довіряю своїй дочці, а вона довіряє вам. І цього мені достатньо.

Андрій відчув, як хвиля полегшення й вдячності залила його серце.

— Тоді я згоден. І дуже дякую вам за таку можливість.

— Ну, і чудово, — підсумував Олександр Іванович, підводячись зі свого місця. — Завтра приходьте в офіс, оформимо документи й почнемо працювати. А зараз ідіть святкуйте з Мартою, вона, мабуть, уже нетерпляче вас чекає.

Андрій піднявся й потиснув йому руку, розуміючи, що цей день став початком його нового життя.

Виходячи з кабінету Олександра Івановича, Андрій мало не зіткнувся з молодою жінкою, яка несла кілька тек у руках. Вона вміло обійшла його, але зробила це з такою грацією, що він не втримався й озирнувся.

Секретарка. Висока, струнка, темне волосся і легкий аромат квіткових парфумів. Її усмішка була одночасно ввічливою та грайливою. Вона помітила його погляд і відповіла ледь помітним підняттям брів, ніби прийняла цей виклик.

— Новенький? — запитала з відтінком зацікавлення в голосі.

— Здається, тепер вже так, — усміхнувся Андрій, намагаючись виглядати невимушено.

— Що ж, вітаю, — підморгнула, злегка нахиливши голову. — Якщо потрібна допомога з документами або… будь-чим іншим, можеш звертатися до мене. Катерина.

— Андрій, — відповів, простягаючи руку, хоча потиск руки явно був зайвим.

Але Катерина прийняла його руку, і її погляд на мить став ще більш відвертим і закличним.

— Приємно познайомитися, Андрію, — сказала вона, затримавши руку трохи довше, ніж треба. — Оформлення у відділі кадрів, але можу показати, якщо заблукаєш.

Її голос був низьким і спокійним, і в ньому відчувалась легка гра. Андрій раптом відчув дивний внутрішній спалах — те саме фізичне тяжіння, яке накочує зненацька, мов раптовий порив вітру. Він швидко відпустив її руку, спробувавши опанувати себе.

— Дякую, Катерино. Думаю, не заблукаю, — відповів він, майже автоматично.

Катерина подивилася на нього з таким виглядом, ніби він зробив неправильний вибір. Але замість розчарування лише кинула через плече:

— Ну що ж, подивимось, як у тебе це вийде.

Вона пішла повільно, точно знаючи, що він дивиться їй услід. Андрій зітхнув і ледь усміхнувся. Оце так краля...— подумав він, хоча сам собі здивувався.

Але вже за мить його серце стиснулось. Марта ж чекає.

Відчуття прийшло раптово, майже як докір. Він швидко озирнувся до виходу. І тут, ніби за сценарієм, увійшла Марта. Її погляд одразу впав на нього, а потім швидко ковзнув у бік Катерини.

Марта зупинилася на мить, немов вирішувала, чи варто щось казати. Її обличчя ледь змінилося — кутики губ опустилися, а погляд став більш зосередженим.

— Ну що, поговорили? — спитала, підходячи ближче, тримаючи руки в кишенях пуховика.

— Так, все супер, — відповів Андрій, намагаючись звучати впевнено, хоча чомусь у грудях з’явилося дивне почуття провини. — Твій батько запропонував мені посаду офіс-менеджера замість кур’єра.

— Серйозно? — Марта здивувалась, але швидко усміхнулася, хоча її усмішка була менш щира, ніж зазвичай. — Це ж чудово, Андрію. Вітаю.

— Дякую, — кивнув він, шукаючи в її очах натяк на те, що вона щось запідозрила. Ну і чого я так нервую? — подумав він. Нічого ж не сталося.

— Катерина вже встигла познайомитися? — кинула вона ніби ненароком.

— Ну, так, — знизав плечима Андрій. — Сказала, що покаже, де оформлювати документи.

— Угу, — тихо сказала, ніби більше собі, ніж йому. — Вона така... послужлива.

— Що? — перепитав, але Марта вже розвернулася до виходу.

— Та нічого, — відмахнулася вона. — Головне, що тепер у тебе є і робота, і житло. Можна спокійно готуватися до Нового року, так?

— Так, саме так, — відповів він, але її тон його збентежив.

Вони вийшли з офісу в холодний зимовий повітряний простір. Сніг ще не припинив іти, а вогники на вітринах магазинів світилися теплим жовтим світлом. Андрій відчував напруження між ними, хоча зовні все виглядало спокійно.

Вони йшли мовчки. Марта дивилась уперед, опустивши голову трохи нижче, ніж зазвичай. Андрій намагався зрозуміти, що відчуває, але йому було складно. Він був вдячний Марті за все, що вона зробила для нього, але водночас думка про Катерину не полишала його.

Чому ж мені так незручно? — запитав він сам себе. Я ж нічого не зробив неправильно... Чи зробив?

— Може, кави вип’ємо? — несподівано запропонував Андрій, зупиняючись посеред тротуару.

Марта глянула на нього з несподіваною серйозністю, ніби оцінювала його щирість.

— Давай, — відповіла після короткої паузи. — Але цього разу я пригощаю.

— Добре, — кивнув, відчуваючи дивне полегшення від її згоди.

Можливо, все не так погано, — подумав він. Та глибоко в душі розумів: Марта помітила більше, ніж йому хотілося б.

У маленькій кав’ярні на розі пахло свіжозмеленою кавою та корицею. У вікно ледь просочувалось зимове світло, підсвічуючи сніжинки, що неквапливо кружляли в повітрі. Марта сиділа навпроти Андрія, обхопивши долонями чашку латте. Від її рукавичок на столику залишилися маленькі вологі відбитки.

— Ну що, як почуття? — спитала вона, ковтнувши кави. — Робота, житло… Початок нового життя за кілька днів до Нового року.

— Якщо чесно, трохи дивно, — зізнався Андрій, обертаючи чашку з американо руками. — Все якось надто швидко. Вчора — нічого, сьогодні — все.

— Швидко не означає погано, — знизала плечима Марта, і її погляд став м'якшим. — Інколи доля любить сюрпризи.

— Схоже, що так, — усміхнувся він, піднімаючи погляд на неї. — Іноді здається, ніби ти влаштувала це спеціально.

— А може, і влаштувала, — пожартувала вона, ховаючи усмішку за чашкою. — У мене свої зв'язки у вищих силах.

Вони обоє засміялися, і напруга, що була між ними після зустрічі в офісі, розчинилася, як цукор у каві. Андрій відчув справжнє тепло — те саме, яке відчуваєш у колі близьких людей, де не треба нікого переконувати в своїх намірах.

— Слухай, — Марта поставила чашку на стіл і нахилилася трохи вперед. — У тебе ж тепер квартира майже порожня. Порожні стіни, жодної новорічної атмосфери…

— Ну, так, — кивнув він. — Кімната з ліжком і столом. Справжній «мінімалізм» у стилі «виживай сам».

— Тоді в мене ідея, — сказала вона з хитрим блиском в очах. — Давай я допоможу тобі трохи прикрасити це все до Нового року? Зробимо гірлянди, паперові сніжинки, може, ще ялинкові іграшки купимо.

Андрій підняв брови.

— Серйозно?

— А чому б і ні? — відповіла вона так легко, ніби це було само собою зрозуміло. — Я обожнюю цю метушню перед святом. Та й якщо чесно, прикрашати квартиру самій вже нецікаво. А так буде веселіше.

— Тобто ти хочеш зайти до мене додому? — спитав він з піднятою бровою, намагаючись виглядати серйозним, але кутики його губ зрадницьки вигнулися в усмішку.

— Не лести собі, Андрію, — жартівливо відмахнулася Марта. — Це лише прикрашання, а не переїзд до тебе.

Вони обоє засміялися, і цього разу було відчуття, що розмова повернулася у звичне, легке річище.

— Ну що ж, — Андрій підняв чашку, ніби тостуючи. — Здається, це буде моя перша новорічна традиція у новому житті. Прикрашання квартири з другом.

— І з геніальним дизайнером, — додала Марта, підморгуючи. — Так що готуйся. Я не люблю робити абияк.

— Зрозумів, буду готовий, — кивнув він, відчуваючи справжнє піднесення.

Коли вони вийшли з кав'ярні, сніг уже ліг рівним шаром на тротуарах. Люди поспішали вулицями з подарунковими пакетами, а світло гірлянд на вітринах відбивалося на мокрому асфальті. Андрій спіймав себе на думці, що вперше за довгий час у нього є відчуття свята. Не просто відчуття дати на календарі, а саме справжнього внутрішнього свята, коли світ здається добрішим.

Він озирнувся до Марти, яка ішла поруч, закутавшись у жовтий пуховик і піднявши плечі, щоб сховатися від холодного повітря. Її обличчя було спокійним, і на ньому заграла усмішка, коли дівчина побачила, що він на неї дивиться.

— Що? — запитала, ховаючи обличчя у шарф.

— Та нічого, — відмахнувся він. — Просто… дякую.

— Завжди будь ласка, — гмикнула вона і, примружившись, додала: — Але якщо ми будемо робити прикраси, тобі доведеться вирізати сніжинки. І щоб не абиякі, а гарні, як у дитинстві.

— У мене майстерність вирізання сніжинок рівня «другий клас», — пожартував він.

— Значить, будеш тренуватися, — заявила тоном вчительки.

Він знову засміявся.

Наступного дня Андрій вкотре обережно переступив через коробки, розставлені по всій кімнаті. Квартира пахла трішки пилом від старих меблів, які залишилися від попереднього мешканця. На підвіконні стояло горнятко з чаєм, а у кутку намагалася світитися маленька ялинка, яку він купив на ринку по дорозі. Вона була крива, але справжня.

— Так, тепер це дім, — пробурмотів він сам собі, підбираючи з підлоги кілька випадково розсипаних ґудзиків.

Телефон задзвонив у кишені. Андрій глянув на екран і побачив ім’я Марти.

— Ну що, як нове королівство? — почулася її жвава інтонація.

— Королівство в стадії будівництва, — відповів він з усмішкою. — Ти ж знаєш ці «шикарні умови», старі меблі і люстра в стилі «горор».

— Отож, без мене не обійдешся, — голос Марти звучав майже переможно. — Зачекай, я зараз під’їду.

— Справді? — здивувався він.

— А що, не чекав? — відповіла вона з насмішкою. — Я вже прикупила гірлянди, ліхтарики та трохи святкової мішури. Усе, щоб зробити цю хижку місцем, де живе свято.

Андрій трохи помовчав, потім сказав:

— Ну, якщо у тебе вже все готово… Ласкаво просимо.

— О, ти ще пошкодуєш про це запрошення, — засміялася й поклала слухавку.