Раді Вас бачити!

Гнат сидів у саду, в оточенні зламаних ним квітів, під гнітом важкого погляду гувернантки, і посилено вдавав, що уважно слухає її. Невже мама й тепер не вискочить особисто насварити за понівечені колючки? Хлопчик із відчаєм глянув на вікно її кабінету. Мабуть, що навіть розібраний на цеглу будинок не здатен був би привернути її увагу.

- Ось коли ти виростеш!.. - продовжувала віщати домомучителька.

Почувши цю частину гнівної тиради, Гнат різко підняв голову, струснувши давно не стриженими кучериками.

- Ні! - твердо й уперто заперечив, по-дорослому прямо дивлячись в очі.

- Що ні? - сторопіла жінка, здивовано замовкаючи.

- Я не хочу виростати.

- Чому?

Сумно зітхнувши, присіла навпочіпки перед шибеником. Провини він за собою не відчуває, як не кричи. Толку обурюватися?

- Зараз я - це я. А виросту і стану як мама. Або як ви. А я не хочу.

Хлопчик уперто стиснув губи.

- Можу я обійняти тебе? - попросила, бачачи, що у великих допитливих очах зріють сльози.

- Навіщо? - від несподіванки він навіть гикнув, вмить розгубивши весь бойовий запал.

- Мені дуже потрібна твоя підтримка, - знизала плечима, сідаючи на клумбу поруч, акуратно відтягуючи спідницю.

Вона завжди тримала себе в руках поруч із непосидою. Але так хотілося іноді наслідувати його приклад. Влягтися на траву, дивитися в ясне небо і просто мріяти. Стрибнути з розбігу в калюжу і реготати, стоячи посеред власної водойми.

Спершись усім тілом на руки, трохи відхилилася назад, легко граючи ногою, закинутою на другу ногу.

- Ви не виглядаєте сумною, - з побоюванням зауважив малюк.

- Я навчилася це ховати, - безтурботно знизала плечима. - І ти навчишся.

- Але я не...

- О-о, ні. Не поспішай заперечувати. Ти навчишся навіть краще, ніж я. Тому що вчишся у своєї мами. А вона вміє краще за інших.

- Правда? - зацікавився Гнат.

- Однозначно. Адже вона щодня вдає, що любить цю свою роботу. А сама мріє якнайшвидше прийти до тебе і доглядати за трояндами разом. А потім пофарбувати ту лавку, яку ти почав розмальовувати. Але їй не можна.

- Чому? - зовсім уже спантеличено уточнив хлопчик, встаючи з землі та сором'язливо обтрушуючи штанці.

Оглянувши влаштований ним безлад, жахнувся.

-Тому, що тоді вам буде нічим фарбувати лавку. Та й самої лавки не буде. І троянд цих не буде. І мене. Не буде.

Жінка сумно посміхнулася і теж встала.

- А куди це все подінеться?

- Зникне, - хмикнула. - Перейде до тих, хто готовий прикидатися, що любить тільки свою роботу. А ви з мамою чудово зможете гуляти в міському парку. Хоч цілими днями. Мріяти про вечерю і десерт на сніданок...

- Навіщо мріяти? Він же в холодильнику!

- Друже мій, але ж десерт разом із холодильником теж зникне.

- Тоді ми запустимо машинки на пульті. Наввипередки! - радісно запропонував.

- Але їх теж не буде.

Гнат зажурився. У пошуках розв'язання заданої головоломки сховав руки в кишенях штанців.

- Я бачив у парку інших дітей, - нарешті заперечив він. - Із мамами...

Вона не знайшлася з відповіддю.

- Із машинками...

Знову тиша.

- Думаю, я просто не потрібен мамі, - заявив хлопчик і попрямував до будинку.

- Зачекай! Це не правильний висновок! - заквапилася слідом, але ледь не впала, тільки в останню мить встигнувши загальмувати за спиною хлопчика.

Гнат зупинився на порозі, впершись у несподівану живу перешкоду. Перед ним стояв незнайомий чоловік і ласкаво посміхався йому.

- Мами тут немає, - пролепетав хлопчик, вирішивши, що це черговий колега, який заблукав у їхньому домі, з'явившись на ділову зустріч.

- Але ти є, - зі значенням кивнув гість. - Тимофій, - простягнув руку для потиску.

Малюк задумливо підняв брову і потиснув простягнуту йому долоню. - Твій тато, - спокійно заявив чоловік.

Гувернантка ошелешено ахнула, переводячи погляд з Гната на Тимофія.

- Вибачте, але такі жарти недоречні з дитячою психікою, - схаменувшись, спробувала відтіснити непроханого гостя, уже передчуваючи, як сильно їй влетить від Сомової за недогляд.

Чоловік дивно, з розумінням посміхнувся їй і знову звернув погляд до хлопчика.

- Я надовго поїхав після сварки з твоєю мамою. Тепер постараюся все надолужити. Дозволиш?

- Серйозно? - пискнула вона.

Хлопчик прискіпливо оглянув скромно одягненого прибульця перед собою. Він мало був схожий на всіх цих пихатих павичів, які постійно пушили хвости перед мамою. Як він міг не помітити одразу? Матуся з таким би не стала працювати.

- У мене для тебе подарунок, - уже менш упевнено вимовив Тимофій, бачачи, що дитина вагається.

Простягнув йому пакет, який тримав у другій руці. Гнат мигцем зазирнув у нього, виявивши набір машинок, і відразу втратив інтерес до всього, крім самого... тата.

- Ти вмієш фарбувати? - ошелешив запитанням.

- Що, вибач?

- Фарбувати. Ти вмієш фарбувати? - наполегливо повторив запитання, і гувернантка, яка вже збагнула, до чого все йде, зблідла.

Тимофій раптом завзято посміхнувся і радісно ухнув:

- А то!

- Відмінно, - серйозно кивнув хлопчик.

Він дбайливо відставив пакет із подарунком. Таких машин у нього багато. Попрямував углиб саду, анітрохи не сумніваючись, що Тимофій піде за ним. Дорослі ж завжди наздоганяють дітей.

Не помилився. Тимофій бадьоро крокував слідом. Замикала дивну процесію гувернантка, не знаючи, що робити й чи повідомляти Христині Олегівні.

Порівнявшись із вимазаною фарбою лавкою, чоловік відкрито розсміявся, споглядаючи плоди дитячих пустощів.

- Здається, я не в курсі, в якої тварини є таке забарвлення, - заявив авторитетно, без зайвих сумнівів беручись за руків'я одного з пензликів. - Але ось тут прямо не вистачає квіточки!

Він став натхненно примальовувати яскраву семиквітку до і без того барвистої лави.

- Христина Олегівна буде... - спробувала напоумити.

- Просто в захваті від сімейної творчості, - безапеляційно заявив Тимофій.

- Точно! - охоче підтакував Гнат, хапаючись за другу фарбу. - А тут що буде?

- Тут нехай зелене буде. Наче на галявину сіли, - без роздумів видав чоловік.

- Чудово!

Гнат радісно закивав і негайно узятися до втілення плану в реальність.

Наступні кілька годин Гнат із Тимофієм так захоплено розписували лавку, що навіть гувернантка надихнулася і приєдналася до них.

- А ти не такий вже й поганий, - зробив висновок Гнат, витираючи змокле чоло долонькою і розфарбовуючи цим своє обличчя.

Жінка злякано охнула, вмить втративши веселу усмішку.

- Та-ак, здається, ми переходимо до гри в розбійників, - підсумував Тимофій, який не сумував ні секунди.

Чоловік попросив принести фарби для малювання пальцями та почав розписувати обличчя хлопчика, а потім і своє, роблячи їх схожими на диких тварин. Вони бігали уявною саваною, боролися, сиділи в засідці, перемагали й програвали в сутичках. Поки хлопчик не заявив, що голодний. Тім заявив, що приніс із собою піцу. Але вона, ймовірно, вже охолола.

- Чудово! Обожнюю остиглу піцу! - вигукнув Гнат, поквапившись до будинку.

Чоловік скептично усміхнувся.

- Що? - тут же підхопився хлопчик. – Холодна піца не печеться.

Батько розвів руками, немов погоджувався і визнавав його правоту.

Христина, стоячи біля вікна у своєму кабінеті, зустрілася поглядом із невпевненою гувернанткою. Та дивилася якось винувато. А потім поспішила наздогнати чоловіків: дорослого і ще зовсім маленького.

Робота з самого ранку не ладилася. Гнат знову вчинив показовий виступ для привернення уваги. Ну чому син не бажає розуміти, що для його ситого життя вона повинна так багато працювати. Інакше замість гувернантки буде звичайний садок і два дні відвідування через два тижні хвороб. І що лікувати його тоді будуть не з жартами та подарунками в приватній клініці, а у звичайнісінькій лікарні, з обдертими стінами та вічно нервовими лікарями, які думають, як їм вижити.

Притулилася плечем до панорамного вікна, з тугою дивлячись на розмальовану лавку. Тимофій однозначно розуміється на спілкуванні з дітьми. Усього за кілька годин розташував сина до себе так, ніби й справді був рідним батьком.

Уперше злякалася усвідомлення суті своєї витівки. Що якщо син звикне до цього чоловіка? Як це позначиться на ньому? Може, ця людина має рацію і треба скасувати, поки ситуація не зайшла в глухий кут?

Христина хитнула головою. Ні, йому потрібна тверда чоловіча рука. Тимофій ідеально підходить. Вона вже довідалася додатково. Адже повинна ж знати, у чиї руки ввіряє свого малюка.

Треба спуститися і подивитися, чим вони зайняті. Страшно.

Христина боялася побачити Гната розчарованим. Але ще більше боялася відверто щасливих, довірливих очей, які беззастережно прийняли "батька". Як же легко діти вірять у диво!

Сумно зітхнувши, неквапливо попрямувала у вітальню, де за столом розмістилися всі троє і зі смаком наминали апетитні шматочки піци.

- Тимофій? - неприродньо здивовано глянула на чоловіка, який зайняв її місце на чолі столу.

- Не проженеш? - пустотливо блиснувши очима, запитав.

Наспіх витер руки й встав, прямуючи до неї.

Вистава йде за планом. Але чомусь від цього фізично відчутно шкребе в душі.

- Кріс, ти зовсім не змінилася з моменту останньої зустрічі. Такою я й запам'ятав тебе, - загадково промовив Тім, нахиляючись для поцілунку в щоку.

Дивно, але його погляд був таким щирим. Треба ж, як добре люди вміють грати за такі гроші!

Гнат зачаївся в очікуванні маминої реакції, повернувшись на стільці до них обличчям. Гувернантка запитально схилила голову набік.

А Христина ніяк не могла визначитися з власною лінією поведінки, про яку замислювалася насамперед найменше.

- Так, ти теж... - неуважно кивнула, не зводячи очей із сина.

Тимофій здивовано підняв брови, на мить пожвавившись, а потім знітився. Відійшов убік, відкриваючи їй шлях. Взагалі він поводився досить незвично, на думку Сомової.

- Як минув твій день, сину? - обережно поцікавилася.

- Жартуєш! - пожвавився хлопчик, підхоплюючись із місця й тягнучи їй пакет із подарунком "тата". - До мене нарешті приїхав тато! Дивись, що подарував, - защебетав радісно, викладаючи на стіл коробку і беручись за розпакування.

- Але в тебе ж такі є вже, - заперечила несміливо, без особливого інтересу роздивляючись машинки та трасу до них.

Знову прокол. Не подумала про видачу грошей на подарунки. Навіщо він узагалі затіяв метушню з подарунками? У Гната ж усе є. З підозрою глянула на чоловіка, який щиро посміхався, дивлячись на її сина. Чи не занадто він загрався?

У грудях боляче кольнуло. Вона працює цілодобово безперервно і без вихідних, щоб у сина було все найкраще. А тут невідомий мужик притягує недорогу іграшку, і Гнат ледь не скаче від радості. Як же так?

Відчувши грозу невдоволення наймачки, що насувається, гувернантка прихопила з собою коробку з іграшками та наполегливо повела хлопчика в його кімнату.

- Тату, я зараз повернуся! - обернувшись, кинув хлопчик, знехотя йдучи за старшою.

- Вибач, сину, мені йти вже треба, - з покаянним виглядом глянув на годинник Тимофій. - Я розв'яжу свої питання і знову приїду. Гаразд?

Гнат засмучено кивнув. Вірилося насилу. Мама теж так говорить зазвичай. Але її робочі питання ніколи не закінчуються.

Що чекатиме на нього, не сказав. Не хотілося знову відчувати біль, коли знову не дочекається.

Залишившись наодинці, Христина і Тимофій кілька хвилин мовчки дивилися одне одному в очі.

- Скільки я вам винна? - розрізала повітря запитанням.

Тім здригнувся.

- Про що ви? - відповів не менш холодно.

- Ви витрачалися на подарунки, - пояснила вона, сідаючи на найближчий вільний стілець. - До речі, це зайве. У мого сина все є.

Тимофій мало не скрикнув, що все, крім мами. Але вчасно смикнув себе. Посміхнувся.

- Нормальний батько не приходить до сина з порожніми руками.

Не сказане так яскраво читалося в його очах, що Христина відчула спазм у горлі. Яке право він має судити її? Та він же ніхто! Найнятий мужик, готовий на будь-яку роботу заради грошей!

- І все ж я прошу вас утриматися від надмірностей у подарунках і... поцілунках. Це ні до чого. То скільки ви витратили?

Тимофій мовчки дістав із кишені портмоне. Як вдало, що разом зі здачею продавчиня сунула йому й чек. Мовчки поклав його на стіл перед Христиною, кивнув на прощання і пішов.