Спочатку:
На сторінку книги
Олександра
Бом-бом-бом… Годинник на центральній площі перед гуртожитком пробив одинадцять разів ніби глузував з мене. Прохолодний вітер роздув волосся і поли плаща, що нарешті повернувся до мене. Вже півтори години я нервово бродила туди-сюди перед фонтаном у повній бойовій готовності, як кажуть, але… Ніар Стрейтен сьогодні не поспішав з викликом.
Вирішив влаштувати вихідний? Чи все ж таки планує прочуханку за вчорашню подію? Чого взагалі тепер чекати? Може й зовсім час йти в гуртожиток і все ж таки виспатися.
– Спиш? – почувся голос Стрейтена в голові. Якийсь стомлений, хрипкий. Не думала, що ментальний зв'язок відбиває проблеми зі здоров'ям. Чи я просто вигадую?
– Ні, я повністю готова до роботи! – схаменувшись, промовила у відповідь.
– Як неочікувано, – пробурчав некромант, і мене тут же осяяло зелене сяйво.
Перше, що відчула – сире повітря та запах болота. І тільки проморгавшись, зрозуміла – ми на Трейгренському мості. Тому й сморід такий. Жатерліна, або у народі Жабниця, протікала через столицю, збираючи стічні води після дощу. Після скандалу з наядами, щоправда, заборонили викидати сміття та виливати помиї у річку. Щоправда, і для такого вольового рішення знадобилася пара перевернутих човнів та пошматовані неводи. Але вже забруднена річка мстилася мешканцям столиці. Особливо після дощу. Добре хоч вона протікала по західних кварталах, а не через все місто.
Світло пари ліхтарів виривало з туману, що опустився на місто, темну постать некроманта, що сперся на парапет і розглядав щось у воді. Містичності його і без того похмурій постаті додавало невірне світло, не найзатишніше місце в місті і темний час доби, коли зазвичай тільки в нижніх кварталах і людно. Пристойні люди вже зачиняли вікна на ніч і розповідали казки дітям перед сном. Ніч – час нежиті та некромантів. Ну ще одного ненормального фамільяра, який вирішив, що має право та сили працювати з таким нестерпним наставником як Даррел Стрейтен.
– Доброї ночі, ніаре Стрейтен! – Заговорила, намагаючись триматися впевнено. – Я хотіла просити вибачення за вчорашню подію. Такого точно більше не повториться. І… дякую вам. За все.
– Як навчання? – проігнорувавши все, сказане мною, ніби не почув, спитав наставник. – Чув, у тебе не дуже виходить ладнати з однокурсниками. Це правда?
З якого часу його цікавить моє життя поза практикою? Я чекала глузувань, уїдливих уколів чи принаймні черговий жарт про мою одягненість, але ніяк не такого питання. Сьогодні Стрейтен, на диво, був серйозним як ніколи. Що з ним?
– Правда, але я цілком можу за себе постояти, – знизала плечима, згадуючи переляк на обличчі Кайра.
Я справді поставила його на місце. Головне тепер, щоб це не вийшло мені боком і не розлютило його ще більше...
– Це добре! – кивнув Стрейтен. – Фамільяр у мене має думати виключно про роботу, а не про те, що йому чогось підсипали, підлили чи порізали парадну сукню. Робота така, що не варто відволікатися. Йди сюди. – махнув він рукою, і я слухняно зробила крок ближче до мага, теж кинувши погляд у темряву під мостом. – Про що ти зараз думаєш?
Подібне питання змусило мене розгубитися на якусь мить. Як і серйозність мого наставника.
– Про завдання. І... про те, яке взагалі маю завдання на практиці? – відповіла щиро і підняла погляд. – За протоколом фамільяр має стати тінню мага, поповнювати сили і таке інше… Ви ж чули про протокол?
Якийсь час він мовчав, обмірковуючи мої слова? Або все ж таки роблячи якісь свої висновки. Може нарешті намагався згадати, що там пише протокол?
Але незабаром він повернув голову, подивившись на мене якось вивчально і хвилююче. Справжнє везіння, що я не зніяковіла під цим поглядом. Мабуть, тому що настільки не очікувала, що некромант взагалі здатний на когось дивитися так, що кров у венах закипає. А потім, наблизився до мене якимось невловимо-плинним рухом, і все, що я встигла – розвернутися до нього обличчям, дивлячись прямо в чорні очі. У горлі застрягли не те що слова, навіть повітря не вдихалося. І тільки серце билося як ненормальне.
– Ось! У цьому твоя проблема. Ти маєш думати про майбутнє. Ми зараз уночі посеред міста. Точніше посеред найнеблагополучнішого кварталу, де з тобою може статися все, що завгодно. Поряд з тобою лише один некромант, з не найпростішим характером і не найзрозумілішими цілями. Про що ти маєш думати, Сандро?
Він схилився до мене так близько, що тепле повітря, що вилітало разом з його словами, торкалось шкіри. Хвилююче, дурманливе, гіпнотизуюче.
– Навіщо я тут? – заговорила ледь чутно.
– Ти завжди маєш думати, як вижити, Сандро. – промовив Стрейтен, ніби не почув мого питання, і його долоні ковзнули мені на талію, а губи виявилися зовсім близькими до моїх губ. Напевно, тому сенс сказаного не повністю доходив до розуму і частинами губився в нічній тиші та тумані над річкою. – Насамперед, як вижити. Повір, бути умертв’ям не найвеселіша і найзавидніша доля. У тебе має бути десять варіантів, як викрутитись чи втекти, якщо на тебе напали. До того ж три – відразу ж. Навіть якщо твій маг тричі “най-” і точно впевнений, що все піде як треба. Фамільяр себе не зможе захистити. І гине завжди першим. Через самовпевненість магів. Зрозуміло? Кивни якщо ти мене зрозуміла!
І я розуміла про що він. Стрейтен ніби мої думки озвучував. Але коли я намагалася ставити незручні запитання викладачам, то ніколи не чула розумних відповідей. Фамільяр має думати в першу чергу про мага, а не про себе. Але Стрейтен... думав інакше?
– В академії навчають протилежному, – видихнула я у відповідь.
– Знову ти не про те, – прошепотів мені на вухо некромант. – Завжди три виходи... Це мій найважливіший для тебе урок, Сандро.
Один рух, Стрейтен різко підхопив мене під коліна і штовхнув у плече. Помутніння в голові зникло. Світ перекинувся, я стала невагомою на кілька хвилин. Якого біса взагалі відбувається?! Я ні зрозуміти, ні скрикнути не встигла, перш ніж плюхнулася в холодну воду Жабинки. А потім за мої ноги хтось вчепився і потяг на дно.
Русалки, вірніше наяди, звичайно, прекрасні, але ставати однією з них у мої плани не входило зовсім! Три виходи ... Поки вихід тільки один – п'ятою в ніс тому, хто намагається втопити мене!
