Спочатку:
На сторінку книги
- Олівіє, - я обережно стукаю у двері. - Відчини, будь ласка, двері, мені треба взяти дещо.
Мовчить, хуліганка.
- Якщо ти зараз не відкриєш, то я піду їсти морозиво один, - з розстановкою промовляю я.
Гаразд, перебір. Може ще років зо два тому це працювало, але зараз дитину таким не проведеш.
- Гаразд, я йду геть. Я йду, чуєш?
Один, два... Тут замок клацає, звільняючись, і в дверях прорізається тонка щілина. Я повертаюся, встигнувши відійти всього на пару кроків, і відкриваю її сильніше. Бачу малечу, вона сидить у кутку дивана і підібгавши під себе ноги притискає до живота подушку. На шиї у неї висить кольє, явно завелике за розміром. Не діамантове, звичайно, але теж не останньої цінності. Я входжу, зачиняю за собою двері та йду до неї.
Присідаю поруч безшумно, зігнувши одну ногу в коліні, трохи нахиляюся, спершись об неї долонями.
- І давно ти кинула танці? - мій голос тихий і примирливий, як це завжди буває після наших суперечок. – Мені чому не сказала?
- Ти б дуже пишався мною, якби я сказала, що посварилася з усіма? - кривить губи сестра, але все ж таки відповідає: - Тиждень тому, - буркає вона.
Я ненадовго затримую дихання, щоб потім протяжно видихнути.
- Давай так домовимось. Якщо тобі щось не подобається, ти кажеш мені одразу і ми вирішуємо це питання.
- Твої доднопазові дівчата рахуються?
- Ні, - відповідаґ я, по тону давши зрозуміти, що це заборонена тема.
Її очі, що задорісно спалахнули, тут же з незадоволеним цокотом закочуються.
- Якщо ти не передумала, то я зараз відвезу тебе на заняття. Заодно й поговорю з міс Бріджит, щоб позаймалася з тобою окремо.
— Але ж я більше не хочу ходити на танці! - у серцях вигукує дівчисько. Кинувши на мене швидкий погляд, вона різко мотає головою і заправляє волосся, що вибилося з коси, очевидно вже пошкодувавши про свій випад. Вона часто дихає, очі її спрямовані в підлогу:
- Я хочу проводити час із тобою.
Я дивлюсь на неї. І так хочеться багато чого їй пояснити зараз, але світ вимагає витримки і терпіння, тому я уважно розглядаю усипане дрібним ластовинням личко і тягнуся, проводячи по сонячних кучерях.
- Олівіє, я маю працювати, щоб забезпечувати нам гарне життя, - я м'яко видихаю: - Ти ж знаєш, що я роблю...
- ...роблю це для тебе, - наші голоси зливаються в унісон. Я здивовано витягаю обличчя, а малеча з нудьгою закочує очі і відштовхує мою руку, ніби вже знала цю фразу наперед. - Так, звичайно.
Вона зітхає, відкладає убік подушку і піднімається, стоячи на весь свій невеликий зріст переді мною.
- Знаєш, братику, раніше я почувала себе краще, хоч і всього цього у нас не було. Ми були по-справжньому щасливі, і Кімберлі любила тебе просто так, а не за гроші, як ці розмальовані ляльки.
Це ім'я вривається у легені на вдиху, заповзає під шкіру, пробігає вгору по кожному нерву і вдаряє в голову, викликаючи в думках картинки - багато картинок. Різні картинки з іншого життя.
- Ти вважаєш, що мене можна любити лише за гроші? - питаю я, затамувавши подих.
- Ні, - вона знімає з шиї прикрасу і віддає її мені. - Я вважаю, що ти справжнісінький дурень, який упустив своє справжнє кохання.
Вона не чекає відповіді і не затримується, залишивши мене бездумно дивитись їй услід. І коли вона йде, її голос ще довго стоїть у моїх вухах.
