Спочатку:
На сторінку книги
Однак коли настає день і час ікс, я все ж таки ніяковію, гублюся під численними спалахами фотографів, приладами освітлення операторів телеканалів. Не знаю, як йому вдається залучити стільки преси та глядачів, але в цьому Костя — майстер.
Не витримала. Скориставшись паузою між інтерв'ю, прихопила з вішалки легке пальтечко й втекла з власної виставки, де стало душно й затісно для мене.
На щастя, замерзнути мені не дало затишне кафе навпроти галереї. Туди й прошмигнула в пошуках душевного тепла, і щоб перечекати грозу обурення нареченого, коли виявить, що я зникла. Телефон відключати не стала. Якщо помітить мою відсутність у низці нескінченного «корисного спілкування», чесно поясню, куди і чому зникла. Сподіваюся, що зрозуміє і не образиться на мене. Знаю, скількох зусиль їм із мамою коштувало організувати захід. Він важливий і дорогий мені. Але чомусь з'явилося відчуття, що про мене і без мене цілком можуть сказати. Я наче там зайва.
Коли увійшла до кав'ярні, тепле повітря з ароматом кориці та кави немов огорнуло мене м'яким коконом. Тут було тихо. Ні приглушені розмови відвідувачів, ні брязкіт чашок і ложок не різали слух. Світло ламп було теплим, медовим, падало м'якими плямами на дерев'яні столики й створювало тіні, ніби спеціально для художників.
Я пройшла повз стійку, ледь глянувши на меню. Моя мета — не кава і навіть не укриття від метушні. Мені хотілося сховатися від самої себе — тієї Катерини, яка залишила свою душу на полотнах, а тепер боїться, що її викриють. Заглянуть всередину мене надто глибоко і залишать свої відгуки просто там, у моєму серці, відчиненому навстіж на полотнах.
У самому кутку знайшовся маленький столик, укритий від зайвого ока у тіні від однієї з масивних колон. Немов спеціально для таких, як я, хто хоче бути поруч із життям, але не брати в ньому надто активної участі. Я сіла, підтягнула стілець до столика і втупилася на невеличку свічку в скляному свічнику. Вогник невпевнено тріпотів, як мої думки.
З приходом мило усміхненої офіціантки я ненадовго виринула з роздумів. Роблячи замовлення, помітила рух за сусіднім столиком. Чоловік з тонкими рисами обличчя та ідеальною поставою сидів із книжкою в руках, захоплений читанням. Йому явно було комфортно у цій невеличкій оазі тиші. Його очі захоплено ковзали рядками, губи трохи стиснуті, ніби він намагався запам'ятати щось важливе.
Це здивувало мене. Я звикла бачити людей, що потопають у телефонах або зосереджені на своїх поспішних розмовах. А він читав. Читав з такою увагою, ніби книга була живою істотою, яка розповідає йому щось потаємне. І все в його зовнішності повідомляло уважному спостерігачеві, що ця людина вміє цінувати себе, життя і комфорт.
Відчула полегшення. Моя самотність раптом перестала здаватися мені дивиною. Адже якщо він сидить тут, далеко від усіх, так само, як я, шукає усамітнення, значить, це нормально. Значить, у світі є місце для таких, як ми. Значить, у мені не зламаний якийсь соціально значущий механізм. Це абсолютно нормально, бути іншою. Ні гіршою, ні кращою, просто самою собою. Просто є люди, які люблять і цінують тишу й усамітнення більше, ніж шум голосів і увагу поважної публіки. Нехай навіть їхня праця націлена саме на неї.
Утім, із цим я і згодна, і ні. Бо в процесі роботи над картинами найменше думаю про публіку. Це навіть не самовираження. Це величезний світ, у якому я — крихітна, але значуща частинка.
Ковзнула поглядом до його столу. Лаконічний чорний кухоль із майже остиглим чаєм, трохи пом'ята книжка в м'якій обкладинці. Цей чоловік був наче з мого світу, де тиша має смак і колір, де усамітнення — не втеча, а спосіб вдихнути глибше.
Відвернулася, щоб не порушувати його спокій. Чоловік був занадто зосереджений, щоб помітити мене, але в цьому, здається, і полягала магія. Ми обидва обрали тишу, кожен зі своїх причин.
Повільно зробила ковток гарячого капучино, яке мені принесла офіціантка, і раптом подумала: а що, якщо він відчуває те саме? Що, якщо йому тут так само добре, як мені? І від цієї думки стало тепліше.
Як не намагалася не дивитися на нього, погляд раз у раз повертався до острівця спокою в його обличчі. Він помітив мене. Я одразу зрозуміла це за ледь вловимою зміною в його погляді. Читання більше не поглинало його повністю — він зрідка відривався від книжки й кидав у мій бік швидкі, рухомі погляди. Це не було вторгненням у мій особистий простір, радше м'яким, ненав'язливим інтересом. Ймовірно, відповідним.
Наші очі зустрілися лише одного разу, але цього виявилося достатньо. Його погляд був таким теплим і спокійним, ніби він уже знав, що більше не втечу. Я мимоволі посміхнулася. Ледь помітно, для себе.
За кілька хвилин він піднявся, тримаючи в руках горнятко і книжку, і попрямував до мене. Його рухи були повільними, впевненими, без натяку на зайву напористість. Він підійшов до мого столика, зупинився на мить, ніби перевіряючи, чи не помилився він у своєму рішенні, і тихо запитав:
— Не проти, якщо я приєднаюся?
Я кивнула, відчуваючи, як тепло його голосу якимось незрозумілим чином заспокоює мене. Він сів навпроти, поставивши кухоль на стіл, і дбайливо поклав книжку поруч.
Змогла відповісти лише легким кивком, зосереджено вивчаючи його обличчя і знаходячи в ньому джерело натхнення. Ідея для нової картини вже формувалася в моїй свідомості, трансформуючись із первинної замальовки в яскраву історію із насиченими теплими фарбами.
Розмова зав'язалася якось сама собою. Спочатку ми говорили про те, як затишно в цьому кафе, як приємно тут сидіти й дихати тишею. Потім він розповів про книгу, яку читав, і я несподівано для себе втягнулася в цікаву розповідь. Його мова була насиченою, але легкою. Він не говорив багато, проте кожне його слово мало вагу.
Виявилося, що Ігор — архітектор. Йому подобалося розповідати про форму і сенс, про те, як одне проникає в інше, створюючи щось більше. Я слухала його і раптом зрозуміла, що він говорить так, ніби будує не будівлі, а світи. Так, як я пишу їх. Саме з таким підходом він читає й книжки. Захоплена бесідою, поділилася важливою для мене подією. Зніяковіло зізналася, що банально втекла з власної виставки. Але він не став засуджувати. Лише з розумінням посміхнувся.
Коли він запитав про мої картини, я завмерла. Зазвичай мені було важко говорити про свою творчість, особливо з людьми, які її не бачили. Як можна описати словами те, що я бачу серцем? Але з Ігорем я не боялася, і відповідні слова раптом знайшлися. Я розповіла йому про свої роботи, про виставку, про те, яким усе це було для мене складним і водночас важливим.
— Ви — справжній художник, — сказав він, і в його голосі не було ні краплі сумніву. — Ваші картини — це продовження вас. Я вже бачу їх, хоча навіть не бачив. Вибачте за каламбур.
Я відчувала, як кожна моя розпатлана, загублена частина повільно повертається на своє місце. З Ігорем знову почала дихати. Відчувала себе не просто присутньою, а живою. Він не ставив багато запитань, не вимагав від мене нічого, просто слухав. А його присутність, його посмішки, навіть його мовчання — все це було підтримкою.
Я подивилася на свічку між нами. Її вогник уже не здавався мені тремтячим, як тоді, коли щойно увійшла. Він горів рівно і впевнено, відображаючи те, що відбувалося всередині мене. Як багато значить кут зору на факт, що ніяк не змінювався.
Залишаючи кафе пізно ввечері, з подивом усвідомила, що мене ніхто так і не схопився. Жодного пропущеного виклику від Костика. Невже так сильно ображений? Чи обійшлися і без мене? Чомусь це припущення боляче вкололо. От начебто й хотіла тиші та спокою, і все вже сказала своїми картинами, додати словами нічого. Я — не оратор. Але відкинули на узбіччя, вірніше, дозволили зійти з дороги, і стало боляче. Дивно влаштована людина: тягнуть до себе, впирається; відпустили — засмучується.
Але ця думка не зайняла мене надовго. Кінчики пальців уже горіли, поколювали і тремтіли в пошуках пензля. Зітканий у свідомості образ поспішав з'явитися на полотні. Мені потрібно терміново додому. У мій маленький особистий пологовий будинок, де у творчих муках з'являються на світ втілені в реальність думки. У мене немає дітей, але вигляд після кількох годин роботи, здається, схожий на щасливу і змучену породіллю. Знав би хто, чого мені коштує створення полотен, повз які глядачі фланірують із задумливим виглядом. А може, й не треба, щоб знали? Адже зараз і так спрощено чужу працю. Кожен вміє писати, малювати, шити, в'язати, готувати... Кожному дозволяють вірити, що це так. І творчий хрест трудівників одразу здається простішим і легшим, дивлячись збоку. Як це все-таки зручно...
Розмашистими рухами наносячи фоновий шар на новеньке полотно, буквально бачила на ньому обличчя Ігоря. Він усе не виходив у мене з голови. Яка неймовірна людина! Який чоловік... Із соромом зізналася собі, що напередодні власного весілля думаю аж ніяк не про нареченого.
Що я знаю про цього випадкового знайомого? Тільки його ім'я. А ще який він любить чай, яким віддає перевагу книжкам, що думає про образотворче мистецтво сьогодення, ким працює, і яким бачить світ за вікном затишної кав'ярні. Занадто багато.
