Спочатку:
На сторінку книги
Прокинулась я, як зазвичай, рано. Навіть не через будильник — а просто тому, що обожнюю суботні ранки, коли світ начебто сповільнюється і дає можливість насолодитися тишею. Тією особливою, м'якою тишею, що наповнює квартиру, поки ще тепле світло пробивається крізь закриті штори.
Спочатку я завмираю на хвилину під затишним пледом, із насолодою розтягуючи цю мить. Я люблю відчуття, коли щойно прокинулася, але ще не встала — ніби весь день попереду, чистий і не обтяжений ще жодною турботою. Мої улюблені хвилини.
Потім вирушаю на кухню. Уже передчуваю запах свіжозвареної кави — справжній ритуал для мене. Повільно обираю улюблену чашку, ту, що з легким відколом на краю, наче слід маленької помилки, яка тільки додає їй чарівності. Ставлю її під кавоварку і чекаю, поки перші краплі густої, оксамитової кави заповнять кухню ароматом, який ні з чим не сплутаєш.
Поки кава готується, я подумую, що на сніданок сьогодні приготувати, домашнє — вівсянку з медом і корицею. Повільно всипаю пластівці, намагаючись зробити все мовчки, щоб зберегти це тихе суботнє диво. Будинок, здається, вбирає в себе звуки, залишаючи лише їхні м'які, ледь вловимі відлуння. Я люблю таку атмосферу: вона ніби обіймає мене, дає відчути, що саме тут я по-справжньому вдома.
Трохи згодом, сидячи на своєму улюбленому дивані з чашкою кави і теплою тарілкою вівсянки, я дивлюсь у вікно. Вулиця ще безтурботна, як і я. На секунду уявляю, що можу так сидіти вічно — з чашкою, з видом на місто, в якому я знаю кожну вулицю. Рідне місто, у якому є спокій і затишок, якщо вмієш його помічати. Хоча багато приїжджих у відрядження тікають від столиці, як від вогню, що обпікає душу холодом. Просто вони не знають Київ так, як знаю його я. Посміхаюся цій думці.
Я люблю ось так прибирати тарілку і просто спостерігати за хвилинами тиші навколо. Наче в ці спокійні суботні години можу побути собою — не маркетологом, не кимось значущим, а просто жінкою, яка насолоджується маленькими, майже непомітними митями щастя.
І саме в ці хвилини в моїй голові з'являється щось на кшталт запитання: «А от кому б розповісти про це?»
Згадую про власну рішучість ще в четвер вирушити в магазин чоловіків. Більше з цікавості, напевне. Розумію тих, хто шукає там долю. Але насилу уявляю, що рухає людьми, які виставляють себе. Справді на продаж, чи що? Як це все там влаштовано? Чи просто вдалий маркетинговий хід, який перетворив сайт знайомств на щось більш відчутне? Тепер цікаво подвійно, з професійного погляду.
Коли я, озираючись, попрямувала до цього самого магазину, в голові міцно застрягло відчуття абсурдності. Мені тридцять п'ять, у мене пристойна робота, я люблю свою затишну квартиру, свої суботні ранкові ритуали і навіть кавові чашки. Але ось я, з серцем, що шалено б'ється, крадуся вулицею, як підліток, який ховається від сусідів і просто знайомих.
Перед дверима магазину зробила останній глибокий вдих, озирнулася на всі боки — ну а раптом? Раптом хтось зі знайомих теж тут? Напевно, незручність полягає саме в цьому — в уяві, що хтось побачить тебе і вирішить, ніби ти зовсім зневірилася. Але тоді що робили б тут вони самі? Зазвичай ті, хто кидає в грішників каміння, просто бояться, що їм самим прилетить. Упевнена, кожен третій тут — теж таємний агент, «прийшов тільки заради цікавості». Ну давай, Кларо, будь із собою чесною. Чому я справді тут? Заради експерименту, чи не так? Щоб зрозуміти, як там узагалі це все працює. Станіславський би не повірив, мабуть.
Усередині зустріла касира, який, мабуть, уже все бачив на цьому світі. Я потупила погляд, ніби тут купують щось заборонене, хоча всього-то й потрібно було — оплатити квиток. На стіні навіть весело блимала табличка з написом: «Відвідайте наш магазин щастя! Ми робимо життя яскравішим!» Посміхнулася про себе. Та вже, як за музейний квиток, так і за щастя — чи не замало запросили?
— Одне відвідування? — уточнив касир із незворушним виглядом, немов торгує хлібом.
Я кивнула, щосили намагаючись зберегти серйозний вигляд. Квиток виявився за ціною середньої булки з корицею. Якесь дивне відчуття виникло: особисте щастя коштує як відвідування музею чи булка. Питання, яке витало в повітрі, — а чому ж так недорого? Чи це просто мій внутрішній скептик дає про себе знати? Узяла квиток, вдячно кивнула і зробила кілька кроків усередину, уже відчуваючи, як хвиля сумнівів накриває з головою.
Чому він запитав про кількість відвідувань, якщо правилами цього дивного місця чітко прописана можливість прийти лише один раз.
Інтер'єр виявився несподівано приємним — чистий, стильний, майже як галерея. А на стінах якісь цитати про кохання і стосунки. Але я продовжувала озиратися, бо гадки не мала, хто ще міг наважитися сюди зазирнути.
Перед входом до приміщення на першому поверсі табличка з правилами та сповіщення, що на цьому поверсі чоловіки, які мають роботу і люблять секс. А є чоловіки, які не люблять?
Для мене ці переваги прозвучали у свідомості не надто переконливо, але згідно з правилами, пропускати поверхи не можна. Взагалі тут дивні правила. Але якщо вже сунулася в чужий «монастир», треба дотримуватися правил.
Я несміливо штовхнула двері, відчуваючи себе героїнею голлівудського фільму жахів, яка спускається в підвал, заздалегідь знаючи, що там чекає монстр. Навіщо сунулася?
На мій подив, людей тут виявилося стільки ж, скільки й на оптовому ринку рано вранці, де збираються всі пристойні господині, що роблять запаси для всієї родини на цілий тиждень. Небезпека зустріти знайомих пристойно збільшилася. Але заспокоїла себе нагадуванням: «Вони сюди теж не за пиріжками прийшли».
Здивовано кручу головою на всі боки, намагаючись усвідомити до кінця і звикнути до обстановки. До того, що люди сидять у якійсь подобі затишних осередків, немов ляльки в гарній упаковці, і чекають на своїх «покупців». Але тут нічого не сказано про умови купівлі. Йдуть уздовж комірок, скуто посміхаючись цим нещасним, які виставили себе на огляд дурнів на кшталт мене. Шукаю табличку з правилами придбання, повною мірою відчуваючи сюреалістичність того, що відбувається. Але табличок немає. Зате...
Підіймаю голову біля чергового такого осередку і зустрічаюся поглядом зі своїм сантехніком. І, здається, він відчуває ще більшу незручність, ніж я.
Ми зустрічаємося поглядами, у яких усе написано. Він тут же відвертається, але вже пізно — я його помітила. Перш ніж встигаю продумати всі відступні шляхи і врятувати його гордість (чомусь про свою в цей момент не подумала), він сам ніяково підходить і бурмоче:
— Ну, ви не подумайте нічого такого. Просто вирішив... перевірити, — він намагається говорити впевнено, але погляд його знову й знову відводиться кудись убік. — Знаєте, як воно буває. Думаю, якщо в газеті пишуть про цей магазин, може, тут і мені пара знайдеться?
Дивлюся на нього, придушивши сміх, і лише зітхаю:
— А що, складно знайти?
Він киває й одразу сором'язливо опускає погляд, ховаючи руки за спиною. На пальцях темнуватий робочий бруд, що в'ївся так глибоко, що з ним, напевно, і скраб для обличчя не впорається. А вже секрети автослюсарів для виведення мазуту явно не впоралися. Він помічає мій погляд і одразу додає, ще більше зніяковівши:
— Ви не подумайте, я завжди руки мию. Це просто... в'їлося. А що стосується нас, сантехніків... у всіх у голові один стереотип. Питущий, брудний, нічого серйозного.
— Ну... не можу не визнати, що деяким це визначення підходить, — кажу я, сміючись про себе. — Я не вас маю на увазі, — додаю одразу ж, бо він, справді, завжди приходив на виклик охайно одягненим, тверезим, і працював на совість.
— Ось і всі так думають, — із сумом додає він, ніби провалюється під тягарем власного невезіння. — А я ж серйозна людина. Мені сім'я потрібна, розумієте? Справжня. І щоб поважала, і щоб разом. Але хто ж всерйоз сантехніка сприйме? Усім мільйонерів подавай. До них одразу велике кохання спалахує, — усміхнувся він, і мені стало соромно за описаних ним дамочок. Щоб його, цей іспанський сором... який мені заважає жити вільно.
Тепер уже я щиро перейнялася до нього симпатією. Бачачи, як він сором'язливо тре пальцем бруд під нігтями, мені стало його трохи шкода. Стигамтизація тягнеться за ним, як хвіст, який ніяк не ампутувати, на жаль.
— Ну, — кажу я, намагаючись пом'якшити свою відповідь. — Може, все-таки це тут не має значення. Головне ж — це людина, вірно? І... — додаю, підбираючи слова, — завжди можна просто вдягнути рукавички.
Він сміється, зніяковіло киває, і я розумію, що, мабуть, у нас більше спільного, ніж я думала.
— Але як же ви потрапили сюди?
— За умовами можна просто написати заявку їм на електронну пошту, розповівши про себе. Якщо підійдеш, тобі зателефонують. Тільки якщо помилково пішов не з тією, другий раз спробувати не можна вже.
Я раптом подумала, а чи може той, хто був одного разу відвідувачем, подати свою кандидатуру в цю комірчину? Жахнулася. Це що ж, ще на першому поверсі здаюся?
Ще раз побажала сантехніку Валерію удачі й рушила далі, але десь глибоко в душі мене це все зачепило. Я тут начебто в пошуках чогось особливого, але кого і навіщо я взагалі шукаю? Подумки повертаюся до притчі про «Магазин чоловіків», яку викопала в мережі після випадково підслуханої в кафе розмови. Варто було мені її перечитати, і ця історія врізалася в пам'ять, наче попередження: жінка підіймалася поверх за поверхом, щоразу думаючи, що там, нагорі, буде хтось ще кращий. Вона шукала ідеал, але, діставшись вершини, опинилася у порожньому залі з табличкою, яка без жодної делікатності стверджувала, що жінку задовольнити неможливо.
Не те, щоб я на всі сто згодна з цим знущанням, але визнаю: ми часто губимося у виборі, фантазуючи, що десь там на нас чекає ідеальна людина, у якої склалися абсолютно всі потрібні якості. Адже, як там говорилося? Чоловік із роботою, який ще й любить дітей... красивий, турботливий, при цьому романтичний — і все це без єдиної краплі компромісів, просто готовий ідеал. У такі моменти хочеться усміхнутися: «Ну так, як же, а ще щоб в аптечці знайшлася пігулка від усіх хвороб одразу». Як щодо самої жінки при цьому? Чи буду я такому ідеалу під стать?
Мимоволі починаю думати, а що, як я теж стою ось тут, на своєму «поверсі», застрягла, сповнена очікувань, і відмовляюся визнати, що не завжди ідеал має саме такий вигляд, як нам малює фантазія. Невже я хочу стати тією самою жінкою, яка проґавила можливість заради ілюзій?
Цікаво, а що, якщо я сама весь час вибираю не тих чоловіків? Адже якби для мене важливо було тільки кілька пунктів із цього списку — робота, вміння по дому допомогти, нехай навіть трохи романтики, — невже б я вже не знайшла? Але ні. Десь у голові продовжує звучати наполегливий внутрішній голос: «Тобі потрібно щось більше. Не погоджуйся, піднімайся вище. Тобі потрібна ТВОЯ людина». Немов цей міфічний шостий поверх вабить. Як той квиток до музею — дешево і з надією, що в залі на вершині стоїть щось дивовижне. А поки дійдеш до верхніх поверхів, від нудьги позіхати починаєш.
«Що я справді шукаю? Справжній зв'язок? Людину, з якою ми можемо бути простими і справжніми, а не ідеальними?» — думаю, і все це здається вже не таким очевидним.
