Спочатку:
На сторінку книги
- Є хто живи́й? - Відчини́вши две́рі ши́рше, Віоле́тта озирну́лася.
Пе́рший пове́рх буді́влі був поро́жній. Ті́льки відлу́ння розноси́ло її́ запита́ння, ударя́ючись об сті́ни та поверта́ючись до неї, поді́бно до спотво́реного бумера́нга.
Маля́тко в ко́шику невдово́лено завози́лося.
Жі́нка прире́чено зітхну́ла і збира́лася вже йти, коли́ її́ по́гляд наткну́вся на чолові́чу по́стать, що мовча́зно спостеріга́ла за не́ю в кінці́ коридо́ру.
- Наре́шті хоч хтось! - з поле́гшенням ви́гукнула вона́, ро́блячи крок усере́дину.
Чолові́к ліни́во відліпи́вся від дверно́го о́твору, до яко́го недба́ло тули́вся до цього́, і попрямува́в до неї, вивча́ючи заціка́вленим по́глядом, здиво́вано підня́вши одну́ брову́.
- Ласка́во про́симо до мо́го до́му, — сказа́в він.
Летта зніякові́ла.
- Ви́бачте, я не зна́ла, що це чиє́сь житло́. Ду́мала, це організа́ція... Я шука́ю ра́тушу, міську́ ра́ду, ме́рію... Щось схо́же на інста́нцію, що управля́є мі́стом.
Вона́ з блага́нням зи́ркнула на джерело́ оста́нньої наді́ї, притя́гуючи бли́жче ко́шик.
- Ви не зна́йдете нічо́го схо́жого тут, - похита́в голово́ю незнайо́мець.
По́гляд його́ пом'я́кшав. Іро́нія ні́би зни́кла за двери́ма у вну́трішній світ. Же́стом, що запро́шує, запропонува́в увійти́. Дочека́вся її́ слухня́ного, хоч і насторо́женого просува́ння всере́дину буди́нку, зачини́в две́рі.
- Прохо́дьте, - все гостинніше вказа́в на одну́ з кімна́т. - Хо́чете щось ви́пити? Перепро́шую. Збій у систе́мі сього́дні не дає́ пом'якши́ти спе́ку.
Вона́ хми́кнула, сіда́ючи у запропоно́ване крі́сло. Ко́шик дбайли́во поста́вила собі́ на колі́на. Маля́тко всере́дині завме́рло, ті́льки зосере́джений по́гляд видава́в неймові́рну заціка́вленість малюка́ тим, що відбува́ється. Не власти́ву її́ передба́чуваному Віоле́ттою ві́ку.
- Ви так ка́жете, ні́би це в принципі можли́во, - доброду́шно посміхну́лася го́стя, прийма́ючи з його́ рук скля́нку з напо́єм, що відсві́жує.
Він промо́вчав. Зру́чно вмости́вся в кріслі навпро́ти та пи́льно подиви́вся на шате́нку пе́ред собо́ю. Милови́дна, але́ аж нія́к не красу́ня. Нема́є в ній ли́ску, чи що. Про́ста́. Переві́в по́гляд на її́ ру́ки, які́ я́вно не зна́ли рані́ше фізи́чної пра́ці.
Вона́ інстинкти́вно підібга́ла па́льці, міцні́ше обхопи́вши ру́чку ко́шика. Згада́ла, що з усіма́ кло́потами переї́зду геть-чи́сто забу́ла про манікю́р. Стули́лася від його́ по́гляду, що вивча́є.
- Дяку́ю за частува́ння, - кивну́ла на скля́нку у свої́й ру́ці.
Так і не ви́пивши, ти́хо поста́вила на стіл. Насторо́женим по́глядом машина́льно фіксува́ла дета́лі навко́лишнього ото́чення. Страх пробира́вся під шкі́ру, пробі́гся мура́шками по спи́ні, зму́шуючи волоски́ на руках встава́ти ди́бки.
- Ви́бачте мені́ мою́ наполе́гливість, але́, можли́во, ви могли́ б допомогти́ мені́ знайти́ будь-яку́ офіці́йну структу́ру, - нагада́ла Віоле́тта причи́ну своє́ї появи́ в цьому́ буди́нку.
- Наві́що вам це? - Чолові́к зосере́джено насу́пився, буква́льно впива́ючись у неї по́глядом.
- Розумі́єте, я в цьому́ місті нова́, - він зі знання́м спра́ви кивну́в. - Не зна́ю ще жо́дної адре́си та жо́дної конто́ри. Мій кура́тор обіця́в, що за п'ять днів пі́сля приї́зду зі мно́ю зв'я́жуться з відді́лу ка́дрів моє́ї ново́ї робо́ти. Нато́мість сього́дні вра́нці я ви́явила пе́ред двери́ма свого́ буди́нку ось цей ко́шик з малюко́м у ньому. Надво́рі ні ду́ші. Конто́ри жо́дної нема́є у зоні́ ви́димості. Та ще й мере́жа не ло́вить для навіга́тора.
Він супрово́див всю промо́ву візите́рки щи́рим по́глядом, спо́вненим співчуття́. Летта ще бі́льше насторожи́лася, підібра́лася вну́трішньо. Втім, ди́вним чи́ном саме́ його́ по́стать виклика́ла найме́нше побо́ювань.
- А тепе́р дава́йте від поча́тку, - спокі́йно, промо́вив чолові́к. - Що ви зна́єте про Мамськ?
Віоле́тта зосере́джено вило́влювала у па́м'яті крупи́нки інформа́ції, вра́жено ди́влячись на несподі́ваного співрозмо́вника. Вона́ нічо́го до ла́ду не могла́ сказа́ти про мі́сто, в яко́му збира́лася жи́ти та працюва́ти ра́зом з коха́ним чолові́ком - єди́ною рі́дною люди́ною на бі́лому сві́ті.
- Віоле́тта, - вкра́дливо промо́вив вла́сник буди́нку, обволіка́ючи свідо́мість оксами́том свого́ го́лосу.
– Зві́дки ви зна́єте моє́ ім'я́? - зля́кано підско́чивши з місця́, прити́снула до гру́дей ко́шик у жесті, що захища́є, мимово́лі виклика́вши тако́ю реа́кцією добру́ по́смішку чолові́ка.
Поступи́ла до двере́й, гарячко́во зга́дуючи розташува́ння предме́тів, щоб не спіткну́тися про щось і не впа́сти, як у деше́вих америка́нських жахах. А тут щось не так. З цим мужико́м. Ци́ми городя́нами. Ци́ми ву́лицями. І всім мі́стом загало́м! Інсти́нкт самозбере́ження вола́в, що зара́з саме́ час тіка́ти. Але́ ло́гіка впе́рто схрести́ла на грудях ру́ки й велі́ла залиша́тися в цій кімна́ті, по́ки не дізна́ється про все, що ті́льки мо́жна дізна́тися. Тому́ що, схо́же, ві́дповіді є ті́льки в ціє́ї ди́вної люди́ни.
- Я не скри́вджу вас. Ся́дьте, - спокі́йно попроси́в він. - Маля́тко ва́жить вже чима́ло. Вам ва́рто зберегти́ свої́ сили́.
Зва́живши ска́зане, кивну́ла. Поверну́лась у крі́сло.
- Хто ви таки́й? І зві́дки мене́ зна́єте? - пря́мо запита́ла Віоле́тта, не на́дто церемо́нячись.
– Зара́з я нейропсихолог.
- Що означа́є зара́з? - розгу́блено перепита́ла вона́.
- Це до́вга істо́рія. Впе́внений, що ми ма́тимемо час її́ обговори́ти. По́ки що доста́тньо і́мені. Арсе́н.
- Ду́же приє́мно, - намага́ючись взя́ти себе́ в ру́ки озва́лася Віоле́тта.
Не те щоб їй пра́вда було́ приє́мне це знайо́мство. Але́ етике́т, вби́тий з дити́нства і піджи́влюваний у са́ду, шко́лі, ви́ші та робо́чому колективі журналі́стів та реда́кторів не дава́в себе́ забути́.
- Вам, ма́бу́ть, ду́же ціка́во, куди́ ж з ву́лиць поді́лися всі лю́ди, - розумі́юче посміхну́вся чолові́к. - А та́ко́ж що саме́ вам тепе́р роби́ти з ва́шою ці́нною но́шею.
- Пра́вильно, - обере́жно погоди́лася Віо́ла, рете́льно підбира́ючи слова́ на ви́падок, якщо́ десь веде́ться не санкціоно́ваний за́пис ї́хнього діало́гу.
Неодноразо́во стика́лася з таки́ми підлянами коле́г що́до обʼєктів інтервʼю.
- Але́ набага́то бі́льше за це мене́ хвилю́є і́нше пита́ння. Де мій чолові́к? Чому́ я не мо́жу додзвони́тися до нього? Кураторка сказа́ла, що він приї́де че́рез день пі́сля мене́. А зара́з я не мо́жу додзвонитись йому́, він не відповіда́є на мої́ листи́, повідо́млення в месенджерах до нього не дохо́дять. І кура́тор не вихо́дить на зв'язо́к. Що відбува́ється?
- Мере́жа тут не ло́вить.
У цей моме́нт мобі́льний Віоле́тти ви́бухнув ни́зкою опові́щень про доста́влені та не доста́влені листи́, поя́ву абоне́нта в мере́жі та пропу́щені дзвінки́. Вона́ скепти́чно гля́нула на Арсе́нія.
Той байду́же зниза́в плечи́ма і поясни́в:
- За ви́нятком кілько́х буді́вель.
- Прекра́сно! - ра́дісно укла́ла го́стя, відра́зу набира́ючи но́мер чолові́ка. - Андрійко?
- Бою́ся, що ви помили́лися но́мером, - відпові́в приє́мний жіно́чий го́лос, що звуча́в м'я́ко, але́ відчува́вся холо́дним.
Віоле́тта відвела́ телефо́н від ву́ха, спантели́чено гля́нула на диспле́й. Андрі́й. Хоті́ла запере́чити невідо́мій жі́нці на тому́ кінці́ зв'язку́, але́ та вже відключи́лася.
- Нісені́тниця яка́сь! - серди́то бу́ркнула ді́вчи́на. - Нічо́го не розумі́ю.
Арсе́н вичі́кувально мовча́в.
- Що ви ди́витеся на мене́ так загадко́во! - розлюти́лася вона́. - Що тут відбува́ється?
- Дава́йте ви споча́тку ві́зьмете себе́ в ру́ки. Говори́ти з емо́ціями в жо́дному разі не результати́вно.
Віоле́тта не могла́ не погодитись із цим тве́рдженням. Тому́ смире́нно кивну́ла, ро́блячи глибо́кий вдих.
Зверну́ла ува́гу, що ма́ла весь цей час мо́вчки спостеріга́є за ко́жним її́ ру́хом, з неприхо́ваним інтере́сом. Ди́вно для дити́ни пів ро́ку або́ бли́зько того́. Втім, що вона́ зна́є про малюкі́в? Крім того́, звича́йно, що вони́ з Андрі́єм при́страсно мрі́яли ста́ти батька́ми, коли́ ста́нуть на но́ги.
І ось вона́ отри́мує довгоочі́кувану пропози́цію робо́ти з неймові́рними умо́вами пра́ці та перспекти́вами, житло́м під ви́плату та можли́вістю бути́ з чолові́ком коле́гами по о́фісу та проєкту. Це ж мрі́я!
Бі́йтеся свої́х бажа́нь.
Віоле́тта гля́нула на ко́шик. Звору́шливо посміхну́лася дити́ні, малю́к розпли́вся в щасли́вій у́смі́шці у ві́дповідь.
- Вона́ - і є ва́ша робо́та тепе́р, - ра́птом промо́вив Арсе́н, вко́тре ста́влячи ді́вчи́ну в глухи́й кут.
- Ви, ма́бу́ть, переплу́тали мене́ з кимось, - з нерво́вим смішко́м укла́ла Віоле́тта, зно́ву гля́нувши на допи́тливу мале́чу.
Чолові́к запере́чливо похита́в голово́ю.
- Послуха́йте, я теж пройшо́в свого́ ча́су всі ста́дії, включа́ючи запере́чення. Мені́ було́ ду́же непро́сто це зроби́ти, - з гірко́ю у́смі́шкою сказа́в він. - Зате́ тепе́р я мо́жу вам бути́ ко́ри́сним. Тому́ що ніхто́ і́нший, до вас усі ці пита́ння не ста́вив. - Скажі́ть, - він рі́зко пода́вся впере́д, - а ви прийма́ли вітамі́ни, які́ вам дали́ для акліматиза́ції?
Віоле́тта зля́кано відсахну́лася, вти́снувшись у спи́нку крі́сла, і кивну́ла.
Арсе́н задово́лено поте́р доло́ні.
- Ста́є деда́лі ціка́віше. Зна́чить, на вас препара́т не ді́є...
– Яки́й препара́т? - По́шепки уточни́ла вона́.
- Розумі́єте, - він зно́ву примости́вся у своє́му кріслі, я́вно ніку́ди не поспіша́ючи, - ва́ша робо́та поляга́є у турбо́ті про дити́ну де́який час, - неви́значений по́мах ру́ки, очеви́дно, мав означа́ти, що те́рміни контра́кту йому́ невідо́мі. - Бою́ся вас засму́чувати, але́ з чолові́ком ви навря́д чи поба́читесь.
- Чому́?
-Тому́, що до Мамська не впуска́ють чолові́ків. За за́думом його́ засно́вників, ува́га жінки́ пови́нна бути́ зосере́джена ті́льки на її́ основні́й фу́нкції тут. Вона́ в на́зві, - глузли́во пи́рхнув співрозмо́вник.
- Але́ ж ви тут! - упе́рто запере́чила Віоле́тта.
- Я не вважа́юсь, - про́сто відки́нув він запере́чення.
- Є́внух? - Спро́бувала вколо́ти у ві́дповідь.
Він розсмія́вся.
- Вони́ вважа́ють, що я не мо́жу станови́ти небезпе́ку. Че́рез те, що...
Арсе́н зупини́вся і заду́мливо гля́нув на неї. Ви́рішивши, що сказа́в і так бага́то за́йвого, продо́вжувати свою́ ду́мку не став.
- Чи не хо́чете говори́ти? Інтри́гу трима́єте? - Зрозумі́ло посміхну́лася Летта.
- Це бі́льше у ва́шій части́ні, - пари́рував він. - Всі ці ва́ші заголовки-гачки... Я не си́льний у те́хніці їх ство́рення, але́ ле́гко розпізна́ю маніпуля́ції та брехню́.
Чолові́к зниза́в плечи́ма, прихо́вуючи за прости́м же́стом показно́ї байду́жості глибо́кий сму́ток.
- Якщо́ я не мо́жу знайти́ ві́дповіді тут, зна́чить я знайду́ їх в і́ншому місці, - укла́ла ді́вчи́на, рішу́че встаючи́, сто́млена нескінче́нними загадка́ми.
Вона́ впе́внено попрямува́ла до двере́й, розгуби́вши страхи́ та смі́ли́во поверну́вшись до нього спи́ною. Арсе́н на́віть па́льцем не поворуши́в. Одна́к озву́чене ним пита́ння зму́сило ді́вчи́ну завме́рти на місці з доло́нею, що підняла́ся до дверно́ї ру́чки́.
- Як ви збира́єтесь пої́хати з міста́ без докуме́нтів?
Віоле́тта пові́льно поверну́лася до того́, хто говори́в, поступо́во закипа́ючи від гні́ву.
- Хо́чете запропонува́ти рі́шення? - серди́то проціди́ла вона́.
- Хо́чу застерегти́ від необду́маних радика́льних рі́шень, які́ мо́жуть спричини́ти неприє́мні на́слідки.
- Говорі́ть ясні́ше! Я терпі́ти не мо́жу загадки́, - нетерпля́че зажада́ла ді́вчи́на, на́віть приту́пнувши по-дитя́чому ного́ю.
- Де ва́ше посві́дчення осо́би?
- При в'їзді до міста́ його́ забра́ли для офо́рмлення місце́вих докуме́нтів, - втра́чено пробурмоті́ла Віо́ла, і йому́ зно́ву ста́ло її́ шкода́. - Їх обіця́ли поверну́ти найбли́жчого ти́жня.
– Не поверну́ли? - уточни́в Арсе́н, заздалегі́дь зна́ючи ві́дповідь.
- Ні, - зга́слим го́лосом підтве́рдила ді́вчи́на.
Маля́ в ко́шику похму́ро звела́ свої́ кри́хітні брі́вки до перені́сся, ні́би співпережива́ла їй.
- Ду́маєте, їх і не пове́рнуть?
Він запере́чливо похита́в голово́ю, щи́ро вважа́ючи, що брехня́ - навря́д чи до́брий помічни́к у такі́й ситуа́ції.
- Це що, ра́бство яке́сь? - зно́ву збунтува́лася вона́. Гнів нако́чував хви́лями, перемі́шуючись із ві́дча́єм, запере́ченням, стра́хо́м, наді́єю. - Зре́штою, я мо́жу про́сто перетну́ти кордо́н і віднови́ти свої́ докуме́нти вдо́ма.
Арсе́н не знав, що на це відповісти́. З таки́м ви́падком він зіткну́вся впе́рше. Його́ ціка́вила, ба́вила, засму́чувала її́ поведі́нка. Не хоті́лося проща́тися із не́ю. Одна́к він чі́тко розумі́в, що саме́ вона́ тепе́р зро́бить. Прина́ймні, спро́бує...
