Раді Вас бачити!

Захар

Від самого ранку мене криє. Шматок у горло не лізе. Тахікардія наростає з кожною хвилиною. Ретельно збираюся, вже звично змінюю зовнішність. Беру таксі до аеропорту.

— Шеф, пригальмуй біля ювелірного.

Прокручуючи в руках картку, дивлюся на прилавок із каблучками.

Ти впевнений у тому, що збираєшся зробити? Тобі тридцять сім… Вона така молоденька…

Ну і що? Я буду про неї дбати.

Дбати?

Підраховую, скільки років мені може знадобитися, щоб ми могли почати жити це життя, не озираючись. П’ять років… Народить трохи за тридцять. Це не критично.

Вона буде постійно під наглядом…

Переживе. Це ж лише п’ять років.

Вона розлюбить тебе, щойно кілька разів змінить місце проживання… Почне боятися.

Я це виправлю. Не розлюбить. Я зроблю все, щоб цього не сталося. А якщо ні…

Серце болісно прискорюється від цієї думки. Жодних «якщо ні». Я все для цього зроблю.

Сьогодні я все побачу. Якщо треба — спровокую її.

Впевнений? Вона житиме у твоєму домі. Ти прокидатимешся з нею. Вона залишатиметься там, коли тебе немає. Розпоряджатиметься твоїм вільним часом. Їй потрібні будуть твоя увага, твоя турбота, твій постійний захист!..

Це повністю зламає те, як улаштоване твоє життя!

Це неймовірно ускладнить і її життя також.

Але якщо викреслити її з мого життя — зламаються більш фундаментальні речі.

І я хочу прокидатися з нею! Нехай розпоряджається…

Та ти ж її не знаєш!

А що ще я маю знати? Що змінять ці знання? Ти або відчуваєш — або ні. Я й подумати не міг, що колись так покохаю.

Можливо, вона приведе до тебе поліцію…

Можливо… Цілком імовірно.

І що?…

Мені байдуже. Я вирішу будь-які проблеми, лише б вона була поряд.

****

Олеся

Мене трусить від нервів. Я продираюся крізь галасливий натовп пасажирів і тих, хто їх зустрічав, і ловлю себе на тому, що майже не дихаю. Очі бігають з обличчя на обличчя — я видивляюсь його постать. Високий. Темноволосий. Але в жодній із пожвавлених груп проводжаючих не видно нікого, хто бодай віддалено може нагадувати Захара.

Я роблю ще кілька кроків углиб аеропорту й раптом зупиняюся, наче вкопана. Усередині змішуються страх і полегшення — дивний, хворобливий коктейль.

— Excuse me, ma’am! — хтось проштовхується повз із дитиною.

— Та пропустіть же! — інший чоловік грубо штовхає мене плечем, навіть не вибачившись.

Він високий. Темноволосий.

— Захаре… — шепочу я, різко обертаючись.

Але він навіть не дивиться у мій бік — і далі цілеспрямовано рухається до дверей, крізь які до будівлі аеропорту шмигають пасажири, що щойно прибули.

Троє похмурих чоловіків, що досі байдуже тинялися біля колони, тепер не зводять з мене очей. Я бачу їх майже одночасно з тим, як вдається роздивитися обличчя чоловіка, що мене штовхнув.

Це не він.

Голова гуде. Серце важким молотом вбивається у ребра. Кожне оголошення трощить скроні, мов цвях.

«Пасажири рейсу 620 з Варшави прямують до виходу через ґейт «A». Пасажири рейсу 1152 із Франкфурта… Рейс 134…»

Мої руки тремтять дедалі сильніше. Нервово відкидаю волосся з чола й йду далі — у пошуках стійки реєстрації на рейс. Минає ще чотири хвилини. Тепер я вже майже біжу. Минаючи митницю, повертаю у напрямку, вказаному стрілкою.

Просуваючись далі до ґейту, я відчуваю, що вже на межі істерики, але зупинятися не можна. Мій погляд починає вихоплювати з навколишнього натовпу окремі обличчя. Раптово бракує повітря, не можу вдихнути. Відчай повільно заповзає у душу…

Неподалік — Павло Руденко — стоїть у черзі до сусіднього ґейту. Безтурботно усміхається. Удає, що захоплений жвавою розмовою з …Мишком!

О Боже, я все ж таки привела їх до нього!

Ще дві хвилини позаду. Попереду вже видніється яскраво освітлений майданчик з припаркованим автобусом, який має перевозити людей до літака. Стоїть з увімкненими фарами, чекає на пасажирів.

Я встаю наче вкопана. Я зовсім не усвідомлюю маси тих постатей, що з усіх боків штовхають мене.

— Господи, зроби так, щоб його тут не було.

Ну Будь ласка!

Зроби так, щоб його тут не було…

Пошепки повторюю знову і знову свою мантру. Здається лише ці слова і крихта надії тримає мене від істерики. Ще через шість хвилин серцевий ритм починає вирівнюватися.

Його тут нема. Він не прийшов.

Група з трьох працівників аеропорту теж зупиняються неподалік, очевидно, щоб трохи побалакати… Повз проходить високий, сутулий літній чоловік із сивіючим волоссям і валізою в руках. Низько схиливши голову, він пробирається крізь натовп. Повз матір із дитиною на руках, повз… Літній чоловік!

Він підводить голову.

Я впізнаю ці очі! Мить радості упізнавання затоплює груди.

Його очі… такі рідні, теплі. Мій суворий вовк посміхається. Серце оживає, всі ці дні мені здавалося, що воно в мені вмирає… Стоп! Ні!

Я у паніці показую йому очима на службовців.

Коханий, невже ти не відчуваєш загрози?! Невже не чуєш мого мовчазного застереження?!

Роблю крок. Потім ще один. Зриваюся на біг — навмання, відчайдушно пробиваючись крізь натовп, намагаючись якомога швидше опинитися між ним і тією страшною небезпекою, що йому загрожує. Але не встигаю… у ту ж саму мить лунає громоподібний чоловічий голос:

— СТІЙ ТАМ, ДЕ СТОЇШ, РУБІЖНИЙ!

А вже за кілька миттєвостей Захара хапають й тиснуть до стіни.

Попри те, що він повністю знерухомлений, він дивився лише на мене. І цей погляд благає, закликає триматися осторонь!

Я не можу наповнити легені, мій птах у грудях вмер!

Мій світ накрило туманом сліз. Я наче випадаю із реальності.

Довкола коїться Бог зна що. Натовпи ошалілих пасажирів перелякано шарахаються у сторони, поступаючись дорогою оперативникам. Люди у формі, з пістолетами в руках, поспіхом прямують до місця події. І серед усього цього бедламу я чую власний пронизливий крик:

— Не чіпайте його! Не чіпайте!

Чиїсь сильні руки боляче хапають мене — здається Павло. Він відтягує мене геть. Я вириваюся на межі сил. Щосили рвуся із затислих мене рук, не відводячи погляду від щільного кільця навколо Захара.

— Вони його б’ють!

— Усе скінчено! — кричить мені у вухо Павло. — Чуєш? Усе!

Ні!

Не скінчено! Не може так скінчитися!

Минає деякий час, перш ніж зміст його слів доходить до моєї свідомості. Перш ніж я усвідомлюю увесь жах! Я видираюся наче левиця, та хватка Павла сталева. Сили швидко залишають мене. Мені залишається лише з жахом і болем спостерігати за тим, що відбувається.

Тепер групу людей, які обшукували Захара, очолює якийсь плюгавий, прилизаний чоловічок. Його обличчя виказує неприховану хворобливу насолоду, з якою він керує принизливою процедурою обшуку. До мене долинають його слова:

— Ми повертаємося додому, Рубіжний, і будемо разом довгі, довгі роки…

Він раптом замовкає і з подивом роздивляється якийсь предмет, витягнутий одним із поліцейських із кишені Захара.

— А це що в нас тут? — здивування на його обличчі поступово змінюється злою усмішкою. — Як мило!

Він прямує до мене.

— Мене звати Ігор Олександрович. Директор в’язниці. — Протягує руку. — Мені здається, це призначалося вам.

Простягнута рука лишається непоміченою. Я просто не можу поворухнутися.

Я дивлюся лише на Захара, і понад усе на світі мені хочеться вмерти. Його очі кажуть, що він кохає. Що йому безмежно шкода, що все так склалося. Вони прощаються зі мною. Назавжди!

— Візьміть же! — його окрик настільки несподіваний, що я машинально протягую руку…

На мою долоню падає витончена обручка з діамантами.

— О Боже, ні… — я притискаю її до грудей.

Це вже занадто для мене. Страшне багатогодинне напруження нарешті знаходить вихід у риданнях, стримати які я вже не маю змоги — Ні, ні, ні…

Відвернувшись, Ігор Олександрович уривчасто наказує:

— Виведіть його звідси!

Оперативна група починає розчищати дорогу до виходу, біля якого вже стоять кілька десятків поліцейських машин, невідомо звідки з’явилися. Але коли поліцейські, які вели Захара, підходять ближче, Ігор Олександрович, ніби раптом згадавши щось надзвичайно важливе, наказує їм зупинитися.

— Зачекайте хвилинку, — повернувшись до мене, додає із гидкою, злою, маслянистою усмішкою:

— Пані Коваль, вибачте мені мою грубість. Я ж навіть не подякував вам за співпрацю. Якби не ваша неоціненна допомога, ми б так ніколи й не впіймали цього злочинця.

Я бачу, як Захар здригається. Його голова смикається, мов від удару.

Його погляд впивається в мене.

«Благаю, скажи, що це неправда, цього просто не може бути.»

І за мить благання й біль зникає з його очей. Його таке рідне лице спотворює ненависть такої сили, що мені стає страшно. Це льодова маска люті.  Тепер від нього віє таким холодом, що температура довкола ніби різко знизилася.

Він виривається. Очевидно, гнів надає йому надлюдської сили, бо, буквально розкидує своїх конвоїрів у різні боки.

— Тримайте цього покидька! — скаженіє Ігор Олександрович.

У паніці поліцейські накидуються на нього купою, на ходу вихоплюючи кийки. За мить Захар лежить на підлозі аеропорту, у колі співробітників групи захоплення з піднятими для нового удару кийками. Мій самоконтроль остаточно лишає мене. Біль серця, що вже непотрібним шматком лежить на кам’яній підлозі, множить мою силу. Я смерчем вириваюся і кидаюся вперед. Кажаном налітаю на начальника тюрми. Вчіплююся у ненависне обличчя… На жаль встигаю вдарити лише раз, перш ніж Павлу вдається мене відтягнути.

Ігор Олександрович уже заносить руку для удару у відповідь, але завмирає, почувши розлючений шепіт Руденка:

— Тільки посмій її торкнутися, покидьку, — і я задушу тебе власними руками!

Повернувшись до одного зі своїх людей, Павло наказує:

— Лікаря сюди! Швидко!

Потім, кивнувши головою в бік Ігоря Олександровича, додає:

— А цього приберіть звідси! І якомога швидше!

Але якщо пан слідчий хотів запобігти ще одній нерівній сутичці, то міг не хвилюватися… Мій світ вже розсипався.

Темрява накриває мою роздерту душу, забравши у рятівну тишу.

Я падаю.