Спочатку:
На сторінку книги
Олеся
— Як мило з твого боку було запросити нас усіх на обід, — сказала Оксана Бережна, допомагаючи Олесі прибирати зі столу. — Шкода, що зазвичай ми так збираємося лише з якоїсь особливої нагоди.
Олеся усміхнулася матері, з сумом подумавши про те, що сьогоднішня нагода була нагодою з усіх нагод. Сьогодні вона прощалася зі своїми рідними. Завтра вранці вона назавжди покине їх.
— Може, мені все-таки допомогти тобі прибрати зі столу? — запитала Марина, надягаючи пальто. — Щоправда, Жені сьогодні ще потрібно закінчити заявку на будівництво клубу, але це цілком може зачекати пів години.
— Ні, не може, — сказала Олеся, обіймаючи їх на прощання й цілуючи в щоку. Мабуть, вона затримала їх у своїх обіймах довше, ніж зазвичай, але ж це було прощання. — Бережіть одне одного, — з любов’ю прошепотіла вона.
— Ми живемо всього за три кілометри звідси, — сухо зауважив Женя, здивований таким несподіваним виявом почуттів.
Олеся дивилася їм услід, ніби намагалася якнайкраще запам’ятати цю мить, щоб назавжди зберегти її в пам’яті. Коли вона повернулася до будинку, Мишко з батьком сиділи у вітальні, чекаючи випуску новин, а Катя допомагала прибирати зі столу.
— Марина така мила, — сказала мати, коли вони з Олесею залишилися наодинці. — Серце радіє, коли дивишся на них із Женею. Вони такі щасливі разом.
Озирнувшись через плече на Катю, яка саме в цей момент збирала зі столу тарілки, вона пошепки додала:
— Знаєш, мені здається, що Мишко й Катерина знайшли одне одного. Просто раніше вона була, мов їжачок, а поруч із ним заспокоїлася, розквітла. Та й Михасик ж увесь час дивився на неї з тугою.
Вкладаючи зібрані Катею тарілки в посудомийну машину, Олеся похмуро всміхнулася:
— На твоєму місці я б не плекала надто райдужних надій. Сьогодні Катю запросила я. Мишко до цього не має жодного стосунку. Більше того, я бачила його нещодавно разом із колегою. Можливо, так він заглушує свою тугу за Катериною, але факт залишається фактом.
— Лисенятко, що з тобою сьогодні? Ти якась не така. Чимось стурбована. Що сталося?
Намагаючись здаватися якомога зібранішою й спокійнішою, Олеся зосереджено витирала посуд.
— Чому ти так вирішила?
— Ну хоча б тому, що кран досі відкритий, посуд не домитий, а ти вже його витираєш. Звісно, ти завжди була дуже охайною дівчинкою, — додала вона, явно кепкуючи над донькою, яка поспіхом відклала ганчірку й повернулася до миття посуду, — але це, на мій погляд, уже занадто. Скажи, ти й досі думаєш про Рубіжного?
Це була чудова нагода бодай трохи підготувати матір до того, що їй доведеться прочитати пізніше в листі, й Олеся вирішила її не втрачати.
— Що б ти сказала, якби дізналася, що я закохалася в нього там, у горах?
— Я б сказала, що з твого боку дуже нерозумно й безглуздо навіювати собі подібні речі.
— А якщо я нічого не можу з собою вдіяти?
— Повір мені, доню, у цьому випадку час — найкращі ліки. Адже ти знала цю людину всього лише тиждень. Чому б тобі не змінити об’єкт і не закохатися в Павла Руденка, наприклад? — напівсерйозно, напівжартома додала мама. — У нього гарна робота, і він так закоханий у тебе, що це помітив навіть твій батько.
Олеся не мала жодного бажання витрачати ті дорогоцінні хвилини, які залишилися в неї для спілкування з рідними, на розмову про слідчого, так само як і на миття посуду. Рішуче відклавши ганчірку вбік, вона сказала:
— Ходімо до вітальні. Я домию посуд пізніше. Щось принести з кухні? — підвищивши голос, запитала вона.
— Так, — відгукнувся Мишко. — Кави.
Катя, закінчивши прибирати, повернулася на кухню й почала діставати чашки та блюдця, але Олеся рішуче відмовилася від її допомоги.
— Іди до Мишка. Я цілком упораюся сама.
Поставивши чашки на тацю, Олеся рушила до вітальні.
— Мишко, вимкни телевізор. Олесі зовсім не обов’язково це чути! — долинув до неї гучний шепіт батька.
— Зовсім не обов’язково чути що? — запитала вона, завмираючи на порозі. — Не чіпай телевізор, Мишко, — різко гукнула вона до брата, який і далі намагався виконати прохання батька.
Отже, найстрашніше сталося. Вони його впіймали.
Ледь утримуючи тацю, Олеся марно намагалася вгамувати тремтіння в руках.
— Вони його впіймали, так? — запитала вона, дивлячись на перелякані обличчя, звернені до неї. — Впіймали?! Ну відповідайте ж!
— Вони його не впіймали, — Міша першим отямився, і тепер його голос був сповнений крижаного сарказму. — Зате він впіймав собі ще одну жертву!
— Що ти маєш на увазі? — передчуття біди не відпускало. Серце шалено билося зраненою пташкою. Вона не знала, що сказати.
— Знайшли мертвим помічника полковника Тищенка, у якого Рубіжний був у підпорядкуванні. Слідство припускає, що це Захар влаштував особисту вендету.
— Але це ж маячня, ще вчора слідство стверджувало, що Захара навіть у країні немає!
— Тобі зараз краще подбати про себе! Якщо Рубіжний зачищає за собою, він може дістатися й до тебе — ти свідок, Лесю! — вибухнув Мишко.
Після нетривалих роздумів брат впевнено додав:
— Наша єдина надія — Павло Руденко. Я подзвоню йому й домовлюся про додаткову охорону для тебе. У мене самого тут не вистачить людей, щоб забезпечити тобі надійний захист.
— Ні! Не треба нікому дзвонити! — Олеся спіткнулася об злий, прищулений погляд брата.
— Ти щось хочеш нам розповісти, Олеся?!
Олеся вже відкрила рота, щоб щось відповісти, але, відчувши, що витримка знову зраджує їй, не сказала ані слова, лише різко розвернулася й пішла на кухню. Там вона знесилено опустилася на стілець і беззвучно розридалася. Сльози, які вона досі з таким трудом стримувала, тепер ріками текли по щоках.
Мишко не відступить, а якщо продовжувати розмови з ним, вона обов’язково себе видасть. Залишається лише сподіватися, що вона встигне поїхати раніше, ніж Павло пришле їй додаткову охорону.
Відступати тепер нікуди. Серце Олесі кричало, що вона чинить абсолютно правильно, але розум одразу вступав у боротьбу й твердив, що вона робить непоправну помилку. Ця внутрішня боротьба ставала нестерпною.
