Раді Вас бачити!

Місто зустрічало не світлом — тінню. Кхарамшир був, як горобець: на вигляд непоказний, але придивися — дзьоб гострий, крила швидкі, а в очах вічна підозра. Особливо на світанку. Рейвен в'їхав через північні ворота, не привертаючи уваги. Запорошена дорога, пара роззяв біля крамниці із сушеною рибою, і жодного зайвого погляду — ніби місто знало, що зараз краще мовчати. Він не відчував втоми, тільки тугу стислість усередині, наче все тіло стало пружиною, готовою вистрілити за першого слова. Біля будівлі клану Рейвенфолл не було ні прапорів, ні глашатаїв. Лише вугільні стіни, пара старих ворон на даху — і воронка часу всередині. Тут усе текло повільніше. Або просто глибше. Він увійшов без стуку. Прямо вглиб — сходами, повз тренувальні зали, уздовж коридору, де пахло сталлю і сушеними травами. Ніхто не зупинив його. Усі знали, куди він іде. Він знайшов Айрона в одній із залитих півтінями кімнат на другому поверсі. Той сидів за столом, заваленим картами, сувоями і металевою сферою, що тихо крутилася від потоку гарячого повітря. Він навіть не підняв голови, лише вимовив: — Значить, повернувся. — А ти все ще живий, — хмикнув Рейвен і зачинив за собою двері. — Схоже, даремно хвилювався. Айрон відірвався від карт. Він виглядав точнісінько, як завжди: зібраний, чистий, з ідеальною складкою на манжетах. Очі — уважні, трохи глузливі. Але він відкинувся на спинку стільця й дивився на Рейвена вже не як на жартівника, а як на ніж, що повернувся в піхви з плямами на клинку. — Ти приніс бурю із собою чи просто вирішив, що нам її не вистачає? — Я приніс карту, — Рейвен кинув її на стіл. — І кілька відповідей. Тих, від яких руки свер***ь узяти вогонь і пройтися по домівках. Айрон розправив пергамент. Погляд його став тоншим. — Це... де ти це дістав? — Один із трьох. Еліас Вард. Мертвий. Другий — теж. Залишився один. Він присів на край столу. Голос звучав рівно, але всередині вилися осколки тієї ночі, що ще не охолола. — Це все в Ешфорді. Місця, де людей тримають, як м'ясо. Одні — для розваги. Інші — для відвантаження. Айрон провів пальцем по мітці біля самої стіни міста. — Про цей район я чув. Там зникали люди. Офіційно — аварія. Неофіційно... чутки. Щури йдуть туди і не повертаються. Ти був там? — Був в одному з будинків. Решта поки що лише здогадки. Але... — він видихнув. — Усе веде до Преї. — Ідеальна позиція, — тихо сказав Айрон. — На виду, але без плям. У них вистачало розуму підкуповувати мовчання, а не прибирати свідків. І тепер кожен, хто заговорить, звучатиме як той, хто мститься, а не як правдивий. Бруд — у тебе на руках, не в них. Айрон довго мовчав. Потім піднявся, пройшовся до вікна, дивлячись униз, де у внутрішньому дворі тренувалися новачки. — Зміїна***. Вічно трималася в тіні. Ні доказів, ні чуток, одні посмішки. — Тепер у нас є слід, — сказав Рейвен. — Не прямий, але досить міцний, щоб смикнути. — Ти хочеш, щоб я доповів старшим? — Ні. Хочу, щоб через Еріс це потрапило до Хосе. Вони чекали моменту. Айрон обернувся, підняв брову. — Ти думаєш, вони нам за це щось винні? — Я думаю, їм це вигідно. А якщо ні — нехай самі вирішують. Мені не потрібно подяки. Тільки щоб у Преї почалася паніка. Він встав, підійшов ближче. Їхні погляди перетнулися — твердо, без натиску. — Айрон. Це була дитина. Під мерцем. І ніхто навіть не намагався зупинити. — Ти... — той повільно кивнув. — Зрозумів. Передам. Він повернувся до столу, знову глянув на карту. — Утім, будь обережним. Ти почав занадто відкрито. Занадто криваво. Це приверне увагу. — На це й розраховую, — Рейвен усміхнувся. — Нехай знають, що полювання почалося. Айрон похитав головою. — Ти не змінюєшся. А може, й правильно. Хосе приймуть. Але з тебе тепер очей не спустять. — А ти? — Я за тобою стежу з першого дня, — фиркнув Айрон. — Хоч ти й поводишся, як півень у воронячому гнізді. Рейвен усміхнувся. Але потім, майже нечутно: — Кажуть... Ворон втрачає силу. Айрон завмер. Дивився пильно, але не пер***вав. — Я йду до нього, — додав Рейвен. — Пізніше зайду до Еріс. Передай, якщо будеш раніше. — Передам. І... — він трохи нахилився вперед. — Не заривайся, брате. Ми ще не у фіналі. Рейвен не відповів. Тільки злегка торкнувся кулаком столу й пішов. Мовчазний крок, щільна тінь, за ним — важке повітря. Він ішов коридором, не поспішаючи. Навколо було тихо. Кам'яні плити під ногами здавалися холоднішими, ніж зазвичай, і навіть світло ліхтарів, прикріплених до стін, тьмяніло, ніби сам клан затамував подих. Поруч із дверима стояли двоє з молодих. Один із пов'язкою на руці, другий із книгою в руках. Помітивши Рейвена, обидва випросталися. Не тому, що так велів статут — тому що це був він. Їхній. — Пане Рейвене, — кивнув один. — Він просив нікого не пускати. Але для вас... — почав другий, але Рейвен підняв руку. — Усе правильно, — тихо сказав він. — За це й дякую. Я не надовго. Він підійшов до дверей, до тих самих, за якими — людина, з якої все почалося. Той, хто одного разу сказав: "Ти можеш бути ким завгодно. Але якщо вирішиш бути собою — будь цим до кінця." Рейвен постукав. Відповіді не було, але він почекав, як завжди. А потім сам відчинив двері й увійшов. Кімната була простою. Без драпірувань, без дорогих символів. Тільки крісло біля вікна, кілька шаф, старий стелаж із книжками, мапа на стіні й запах ліків, пролитого вина та часу. Він побачив його одразу. Старий сидів у кріслі, вкритий ковдрою. Шкіра тонка, як пергамент, очі — тьмяні, наче крізь них дивився хтось здалеку. Він повернув голову, помітивши рух. І, здається, навіть спробував усміхнутися. — Чув, ворон втрачає силу, — сказав Рейвен, підходячи ближче. Голос у нього був м'який. З легким болем — але не від жалості, а від пам'яті. Старий хрипко усміхнувся. — Сила... йде. Але дзьоб ще гострий, повір. Якщо хто сунеться — на пам'ять що-н***дь залишу. Рейвен сів поруч, не поспішаючи. — Ти кликав? — Завжди кличу тих, хто не слухає, — прохрипів голова. — Але ти прийшов. Це добре. — Я завжди чую. Просто не завжди йду. — Ти йдеш, коли важливо. Я це знав, ще коли тебе вперше побачив. Тоді ти був весь у синцях. Маленький, упертий, з очима, ніби світ тобі щось винен. А тепер дивишся, ніби він у тебе в боргу. Рейвен усміхнувся, трохи опустивши голову. — Я пам'ятаю, як ти сказав: «Притягли птаха — зламаний, побитий. А терпить поруч справжній ворон. Треба ростити». — І я не помилився. Ти став вороном. Не за кров'ю. По суті. Старий відкинувся в кріслі, дивився на запорошене світло з вікна. — Цей клан... він про тих, хто падає. Але встає. І щоразу — сильніший. Бо знає, як це — лежати. Він помовчав. Потім додав: — Але ми не просто встаємо. Ми допомагаємо піднятися іншим. Навіть тим, хто сам себе вже поховав. Рейвен кивнув. Стримано. Як завжди. Але в голосі в нього було те, чого він собі не дозволяв часто: — Дякую, що дав мені шанс. Я не пам'ятаю колишнього життя, але впевнений — там не було ні терпіння, ні поваги. А тут було. Від тебе — точно. Старий усміхнувся. Майже добродушно. — Терпіння — це вже точно. У тебе й характер тоді був, як у дикого звіра. А тепер — хижак у польоті. Він заплющив очі на мить, ніби збираючи сили. — Бережи клан, хлопчисько. Він крихкий. Його намагатимуться зігнути, купити, переламати. Але ти — не дай. — Я не голова, — сказав Рейвен. — Поки що. А потім — хто знає. Може, ти й не хочеш. Але багато хто хоче, щоб був ти. Тому що ти не обіцяєш. Ти робиш. Він знову розплющив очі й подивився прямо. — Тільки одне пам'ятай. Будь собою. Ти ж завжди був ним. Навіть коли не знав, хто ти. Рейвен встав. Нахилився ближче і тихо сказав: — Я буду. І дякую тобі — за все. Навіть за синці. — Вони були заслужені, — прохрипів старий, усміхнувшись. — І потрібні. Вони мовчали ще трохи. Потім Рейвен відступив до дверей. Перед тим, як вийти, він сказав: — Якщо питатимуть, хто мій учитель, я відповім — людина, яка навчила мене мовчати правильно. — А я скажу, — усміхнувся старий, — що це ти мене навчив мовчати в потрібний момент. Рейвен кивнув. І вийшов. Вулиці зустріли його звичним шумом. Спочатку — м'яким, наче фон, потім — дедалі виразніше: дзвін чиїхось кроків мокрим каменем, вигуки торговців, запах смаженого м'яса й гару, музика скрипки, що долинала з кута площі. Місто прокидалося по-своєму — ніби скидало стару шкіру й прикидалося молодим. Рейвен ішов неспішно. Пальці — в кишенях. Плащ — запахнутий. Голова опущена, погляд ковзає, не затримуючись. Він був у місті, яке знав занадто добре, щоб любити. Кілька вулиць — і звичне перехрестя, де стара баба торгувала сушеними травами, а хлопчисько з найближчого притулку пропонував за копійки пісні та прокляття. Рейвен мовчки кивнув обом. Хлопчисько усміхнувся — несміливо, але чесно. Він звернув до західної частини — там, де будівлі тіснилися щільніше, де фасади здавалися вицвілими від часу, а вікна — витрішкуватими без очниць. Місто тут жило інакше: не днем, а нервом. Під шкірою. Він шукав Еріс не за слідами, а за відчуттями. Вона ніколи не залишала слідів. Двір за корчмою. Вулиця з тріщиною поперек бруківки. Майданчик, де збиралися новачки на патруль. І так — голос. Різкий, чіткий, ніби вирізаний зі сталі. — Ні, ти не зрозумів. Я кажу не «якщо він вдарить», а «коли». Ти не повинен стояти й чекати. Ти йдеш назустріч. Рейвен уповільнив крок. За низькою стіною, під кам'яною аркою, група бійців стояла півколом. Молоді. Двоє зі списами, одна — з арбалетом, решта — з мечами. Вони слухали. Посередині — вона. Еріс. У короткому плащі, із закоченими рукавами, у бруднуватих рукавичках і з руками, на яких завжди було трохи більше крові, ніж дозволено. Волосся зібране, очі — виблискують. Вона не кричала, але її чули всі. Рейвен зупинився в тіні, не заважаючи. Спостерігав. — В обличчя він не вдарить. Захоче вбік. Не дати. Підставляєш себе — тільки якщо знаєш, що маєш чим відповісти. — Вона зробила паузу. — Ти ж не хочеш залишитися живим із розірваним боком? Тоді не прикидайся героєм. Працюй. Один із учнів щось пробурмотів. — Повтори голосніше. Я люблю чути, коли мені брешуть, — сказала Еріс. Рейвен не втримався — усміхнувся. Тихо. Майже про себе. І тоді вона його помітила. Очі — одразу. Ні здивування, ні усмішки. Тільки короткий рух голови — як визнання, як виклик. Або як привітання, яке не потр***є слів. — Перерва, — сказала вона учням. — Повернуся за п'ять. Ті розбрелися, хтось натягнув плащ, хтось дістав флягу. Вона підійшла до нього. Легко, впевнено. — Живий, — сказала вона. — Поки що так, — відповів він. — Кульгаєш. Плече тягне. І... щось на обличчі. — Стіни були вузькими, — сказав Рейвен. — Або я став ширшим. — Ти став нахабнішим, — відрізала вона. — Один поїхав. Один вижив. Один тепер повертається з очима, як у пса, який щось зрозумів, але сказати не може. — Я й не повинен говорити. Я просто приношу. Він дістав карту. Розгорнув. Вказав на позначки. — Знайшов. Підтвердив. Двоє з трьох — мертві. Залишилася одна. І все це... — він постукав пальцем по місцю, обведеному чорним чорнилом, — пов'язано. Із Преєю. Еріс дивилася уважно. Потім узяла карту, не запитавши дозволу, дістала з сумки шматок вугілля й швидко перемалювала мітки у свій зошит. На мить у її погляді здригнулося щось: не страх, не відраза — радше, злість. Та, що закипає під шкірою, коли бачиш, як легко рвуть те, що ти намагалася захистити. Але вона швидко сховала це. Тільки трохи сильніше стиснула вугілля в пальцях. — Ти розумієш, що це означає? — Хосе хотіли важіль. Тепер він у них. — А ти? — Я просто шукаю тих, хто не повинен був зникнути. Дорогою знаходжу тих, хто повинен. Еріс закінчила, закрила зошит. — Я поговорю. Не напряму, звісно. Але Хосе почують. І зрадіють. — Попроси їх не радіти занадто голосно. Це не свято. Це розплата. — А що — ти думав, вони не захочуть цієї крові? Рейвен промовчав. — Ти... — вона подивилася трохи м'якше. — Ти зробив усе, що міг. Навіть більше. Але ти не вічний. Тобі треба відпочити. Я сама дороблю решту. — Ні. Просто передай. Вона кивнула. Потім — повільно — поклала руку йому на плече. Обережно. — А ти? — Спати, — сказав він. — До завтра я всього лише людина. — Слухай, Рейве, — раптом сказала вона. — Якщо тебе почнуть шукати... вони не перші будуть. Він глянув. — Хто буде першим? Еріс усміхнулася. — Ті, хто кричав. І ті, хто не встиг. Він нічого не відповів. Тільки кивнув — і пішов. Ніч у Кхарамширі була особливою. Без шуму. Без світла. Лише вітер між дахами і мерехтливі ліхтарі, які здавалися надто втомленими, щоб світити по-справжньому. Рейвен крокував повільно, без мети — не до себе, не до клану, не до знайомих вулиць. Він просто йшов, дозволяючи місту дихати поруч, як рівному. Іноді вони обидва мовчали. Іноді — перекидалися думками без слів. Якоїсь миті він опинився на околиці, у трактирі, де ніхто не знав його імені. Де не було ані кланів, ані питань. Тільки грубий дерев'яний стіл, хліб, вино й вікно в ніч. Він сів. Пив. Довго. Без спраги. Прея. Вар'Есса. Еріс. Айрон. Клан. Мовчання. Пазл не складався, але відчувався. Всередині. Ніби ще одне ім'я, заховане між диханням і пострілом. Він вийняв карту. Розкрив на столі. Мітки. Переходи. Знаки. Кожен із цих знаків міг бути пасткою. Або кісткою в зубах пса. Але гірше було те, що не на карті. Ті, кого він може втратити, якщо зробить крок не туди. Айрон. Еріс. Навіть старий у кріслі. Люди, які тримають його, навіть якщо ніколи не просять залишитися. — Завтра, — сказав він уголос. — Спочатку бармен. Потім — лісопильня. Він прибрав карту. Встав і запам'ятав тишу навколо.