Раді Вас бачити!

Ранок зустрів їх важким небом, ніби сірі хмари намагалися проковтнути сонце. Легкий туман стелився по землі, розмиваючи обриси пагорбів. Велрін поправив ремінь на поясі й глянув на Аскала, який задумливо дивився в бік дороги. — Харгрім. Чортове місце, — пробурчав Аскал, розпрямляючи рукавички. — Якби не тварюки, його варто було б спалити ще кілька років тому. — Що там було? — запитав Вел. Аскал знизав плечима. — Село, як село. Але потім... люди почали змінюватися. Спочатку зникли діти, потім дорослі. Коли туди відправили мисливців, ніхто не повернувся. Кажуть, окультисти використовували його як розсадник для своїх експериментів. Моро хмикнув, закидаючи ногу на ногу в сідлі: — Значить, ми запізнилися на самі веселощі. Аскал кивнув. — Вел, Моро, ви вдвох. А мені пора на зустріч в одну таверну, ввечері ми з Владом повернемося. Розберетеся? Вел лише кивнув, а Моро усміхнувся: — Якщо до ночі нас не буде, вважай, що ми стали частиною місцевого пейзажу. Аскал розвернув коня й зник у тумані. Коли вони дісталися околиць села, повітря змінилося. Стало душно, хоча вітер, як і раніше, гуляв між голих гілок. Будинки Харгріма стояли, ніби напівзруйновані склепи. Стіни вкрилися темними плямами гнилі, дахи провалилися, а двері зяяли чорними дірами. Але в цих будівлях жевріло псевдожиття — щось усередині пульсувало, ніби село саме по собі дихало. Вел стиснув руків’я клинка. — Мені це не подобається. — А що тобі взагалі подобається? — усміхнувся Моро, роздивляючись похилені будинки. — Тобі варто повчитися радіти дрібницям. Тиша була неприродною. Ні птахів, ні комах. Лише приглушений шурхіт, немов хтось шкрябав зсередини стін. Вони просунулися глибше в село. Гнила бруківка під ногами ніби відгукувалася на їхні кроки. Вел прислухався. — Тут хтось є. — Звісно є, — фиркнув Моро. — Питання в тому, наскільки давно вони ще були людьми. Він провів рукою по одній зі стін. Від дотику дерево здригнулося, і його поверхнею побігли тремтячі хвилі, ніби по плесу ставка. — Очманіти... — Вел відступив на крок. — Так, — кивнув Моро, струшуючи з пальців субстанцію, що прилипла до них. — Це село потрібно спалити. Вел був згоден. Але перш ніж він встиг щось сказати, вони почули, як у глибині вулиці заскрипіли кроки. З тіні виповзли три фігури. Окультисти та їхні створіння Один був уже практично нелюдиною: його шкіра роздулася, а крізь неї проступали кістяні нарости. Обличчя перетворилося на маску з прорізами для червоних, голодних очей. Другий був вкритий знаками і мітками, а його тіло непропорційно витягнулося, руки немов у павука. П'ять довгих кінцівок, кожна закінчувалася кігтями, обмотаними ланцюгами. Третій виглядав майже звичайним, але в руці тримав кинджал. Такий самий, як той, що був у Вела. Вони стояли мовчки. Потім той, що з кинджалом, заговорив: — Ти... Його голос був сухим, тріскучим, як пергамент. — Ти прийняв дар... але не зрозумів його. Вел не відповів. Моро зітхнув, потягнувшись до своєї зброї. — Думаю, переговорів не буде. Фігура з п'ятьма руками видала короткий, сиплий звук, схожий на сміх. А потім темрява Харгріма зачинилася навколо них. Моро зірвався з місця першим, не даючи окультистам ані миті на підготовку. Він рухався, як божевільний звір, — блискавичний, непередбачуваний, з маніакальною посмішкою на губах. Його клинок ковзнув у повітрі, цілячись у горло окультиста з п'ятьма руками. Той, всупереч очікуванням, не став блокувати, а розімкнув зайві кінцівки, наче павук, і кинувся в атаку у відповідь. Леза заблищали у світлі тьмяного сонця, відкидаючи довгі, загрозливі тіні. Другий окультист, який майже повністю втратив людську подобу, рухався неприродно. Його тіло, пульсуюче, живе, ніби складалося з м'язів, які змінювали форму в реальному часі. Він атакував різкими ривками, немов підлаштовувався під рухи Моро. Велрін же відбивався від слуг монстрів — безликих, понівечених істот, чий розум уже розчинився в безодні безповоротних перетворень. Вони повзли, тягнулися до нього вологими кінцівками, ніби намагаючись перетягнути на свій бік. Клинок Вела розпорював їхню плоть, але тварюки не одразу помирали — вони судомно ворушилися, звиваючись, немов їхні тіла не розуміли, що вже мертві. Кожен удар доводилося наносити з особливою точністю, цілячись у суглоби та шиї. Одному він перерубав сухожилля, другому розпоров живіт. Третій впав, отримавши удар руків’ям в обличчя, але, здавалося, не відчував болю, продовжуючи тягнутися до нього. Моро тим часом бився із особливим азартом. Він блокував атаки окультистів, сміючись в обличчя їхнім божевільним гримасам. — Ти не витримаєш, — прошепотів окультист із п'ятьма руками, його кинджали рухалися, як мацаки. — О, спробуй мене переконати, — відповів Моро з диким блиском в очах. Він різко розвернувся, йдучи в перекат, і встромив свій клинок у підребер'я мутанта, змусивши того завити. Моро рухався, немов одержимий демоном. Його рухи були на межі божевілля, але в кожному ударі відчувалася шалена точність. Він то зникав у вихорі атак, то з'являвся, несподівано атакуючи з флангу. Противники відчайдушно намагалися прорахувати його, але він був непередбачуваний, як сама смерть. Окультист із п'ятьма руками наступав люто, кожним кинджалом прагнучи дістатися до горла Моро. Другий монстр, що майже втратив людські риси, шипів і гарчав, ніби намагаючись щось сказати, але замість слів з його рота виривався лише гнильний хрип. — Ви не перший кошмар, з яким я танцюю, — усміхнувся Моро, спритно ухилившись від чергового випаду. Обертаючись у повітрі, він встиг полоснути клинком по обличчю п'ятирукого, розсікаючи йому щоку до кістки. Той відсахнувся, але швидко повернувся до бою. Другий окультист замахнувся важкою рукою, яка подовжилася, намагаючись схопити Моро. Той ухилився, але противник зачепив його плече, залишивши глибоку подряпину. Моро лише засміявся, ніби це була гра, яка приносила йому задоволення. Тим часом Велрін продовжував боротьбу зі слугами монстрів. Вони насувалися нескінченними хвилями, немов приплив. Втомлений, він важко дихав, тіло нило від безлічі дрібних порізів і забоїв. Вел знову і знову відкидав чергового ворога, але на місце одного приходило двоє нових. Він завдав удару, розсік чергову істоту від плеча до стегна, але тут же відчув, як кігті іншого подряпали його по спині. Велрін різко розвернувся й відсік руку нападнику, відкинувши його на землю. Ситуація погіршувалася. Він не встигав за ворогами, а тіло починало відмовлятися слухати. У розпачі Велрін відступив, упираючись спиною в стіну одного з будинків, щоб уникнути атак ззаду. Саме тоді повітря здригнулося від хрускоту кісток і вологого звуку розрізаної плоті. Хвилі слуг стали падати одна за одною, немов колосся під косою. З темряви виступили шість постатей, одягнених у чорні обладунки, прикрашені матовими рунами, що поглинають світло. Їхні рухи були точні, жорстокі й безжальні. На грудях кожного легіонера виднівся символ, ніби випалений темрявою. Обладунки покривали їхні тіла повністю, приховуючи обличчя й роблячи їх безликими втіленнями смерті. Серед них був один, що вирізнявся з-поміж інших. Він був трохи вищим, його броня вкрита трохи глибшими рубцями битв. Його обладунки були темнішими за ніч, а руни на них переливалися похмурим бурштиновим відтінком. У руці він стискав меч, клинок якого здавався розпеченим від пролитої крові. Він зробив крок уперед, і навіть монстри зупинилися, немов відчувши його силу. Чорний легіонер повільно підняв клинок і вказав ним на окультистів, його голос пролунав низько, але чітко: — Ніхто не піде звідси живим. Голос пробрав Велріна до кісток. Він чув чутки про Легіон, але бачити їх у бою — зовсім інша справа. Монстри на мить забарилися, але було надто пізно. Легіонери рушили вперед, і битва спалахнула з новою, жахливою силою. Битва швидко пішла на спад, коли в гру вступив Чорний Легіон. Їхні атаки були методичними, безжальними й точними, немов їх навчали вбивати з самого народження. Окультисти та їхні слуги падали один за одним, несила протистояти настільки лютому натиску. Один з окультистів, той, хто все ще нагадував людину, спробував сховатися, панічно кинувшись до темної алеї між напівзруйнованими будинками. Але його біг виявився коротким. Один із легіонерів, не поспішаючи, спокійно метнув спис, ніби мисливець, що наздоганяє здобич. Клинок пробив ногу втікачу, притиснувши його до землі. Пролунав дикий, відчайдушний крик болю. Двоє окультистів, що залишилися, швидко впали під ударами Моро та інших легіонерів. Монстри-слуги, позбавлені волі своїх господарів, металися в паніці, стаючи легкою здобиччю. Їх винищували так само просто, як жнуть високу траву. Головний легіонер підійшов ближче, похмуро і спокійно дивлячись на Велріна і Моро крізь проріз шолома. Його голос звучав рівно, майже шанобливо, але від цього не менш моторошно: — Дякую за вашу тягу до світлого діяння. Тепер ми розберемося самі. Ви вільні йти. Моро з легкою посмішкою кивнув, прибираючи зброю, ніби нічого особливого не сталося. Велрін повільно перевів подих, прибрав клинок і кинув останній погляд на те, що залишилося від села. Важкі, вологі крики окультистів і огидний тріск кісток, що ламаються, були останнім, що вони почули, перш ніж піти геть. Вони йшли мовчки, залишаючи позаду місце, де смерть сьогодні знову взяла своє. Велрін крокував тихо, не зводячи очей з дороги, але в думках його досі стояло обличчя того окультиста з кинджалом. Людина, яка могла дати відповіді. Але тепер він належав легіонерам, і від однієї тільки думки про їхні методи допиту у Велріна неприємно похололо всередині. Він чув про їхні «страти» достатньо, щоб розуміти: смерть була б милосердям. Голоси дітей, що тихо зачаїлися до цього, знову ожили, наче відчувши його слабкість: — Ти проґавив його... Він знав... Ти повинен був вирвати відповіді... Ми хочемо помсти... — Замовкніть, — ледве чутно прошипів Велрін, зціпивши зуби. — Ми мовчали занадто довго. Ти слабкий... Барон живий... Вони сміються з тебе... — голоси продовжували тиснути, мордувати й провокувати. Рука сама потягнулася до скроні, немов він міг фізично заглушити їхні крики. Голова розколювалася, і тіло наповнювала відчайдушна лють. Але що він міг зробити? Вирвати окультиста у Легіона було б все одно, що кинутися під ніж самому. — Навіть не думай про це, — спокійно й тихо промовив Моро, дивлячись просто перед собою, але ніби прочитавши думки Велріна. — Ти нічого б не зробив. Не звинувачуй себе. Велрін різко підняв голову й насторожено подивився на Моро. Той лише злегка посміхнувся, похитавши головою: — Барон ще буде твоїм. Я сам приведу тебе до нього. Але всьому свій час. Ці слова, сказані так спокійно й впевнено, ненадовго змусили голоси замовкнути. Велрін глибоко вдихнув, намагаючись знову взяти себе в руки. Серце все ще билося надто швидко, а в голові луною звучало одне слово: «час». Він стомлено кивнув, відвів погляд і продовжив шлях. Голоси стихли, але тепер він не був упевнений, чи надовго. Ранок видався похмурим, немов саме небо застерігало їх від сьогоднішнього шляху. У повітрі висіла гнітюча тиша, яку переривали лише рідкісні пориви вітру. Вони швидко поснідали, уникаючи довгих розмов — кожен розумів, що попереду на них чекає щось гірше, ніж проста сутичка. Легіонери чекали біля межі лісу, нерухомі, ніби витесані з каменю. Їхні обладунки не відбивали світло, немов поглинаючи його. — Вони навіть не ворушаться, — тихо зауважив Вел, оглядаючи постаті, що здавалися частиною самого пейзажу. — Їм і не потрібно, — байдуже відгукнувся Аскал. — Коли ти перетворюєшся на зброю, рухи стають зайвими. Кривавий луг був усього за кілька годин шляху, але дорога до нього здавалася нескінченною. Щодалі вони заглиблювалися в ліс, то глухішою ставала природа. Птахи не співали, не було чути навіть дзижчання комах. Ліс був мертвий. — Хто-н***дь був тут раніше? — запитав Вел, порушуючи тишу. — Тільки ідіоти, — відгукнувся Моро. — І ті, хто більше не повернувся. — Кажуть, луг сам вибирає, кого відпустити, а кого залишити, — додав Влад. — Залишає частіше, ніж відпускає. Вел мовчав. Він чув ці легенди ще в дитинстві, але тепер, коли дорога привела його прямо до проклятого місця, казки стали реальністю. Ліс почав рідшати, і вдалині вже виднілася межа лугу. Земля попереду була вкрита чимось темним — це була не трава і не мох, а переплетені між собою рештки. Кістки, плоть, метал — усе зрослося в єдину масу, утворивши неприродний ландшафт. А потім подув вітер. І луг заворушився. Вел бачив багато жахливого, але це місце викликало почуття первісної відрази. Не страх, не жах — щось глибше, давнє, закладене в самій крові. Кістки і згнила плоть, сплетені в єдине ціле, утворювали гротескні форми, що нагадували тіла полеглих воїнів, завмерлих у нескінченному русі. Їхні обличчя, якщо їх можна було так назвати, висмикувалися, але не від болю, а від застиглих гримас ненависті та божевілля. Тут ніхто не знаходив спокою. Гарнізон Чорного Легіону йшов попереду, шикуючись живим строєм. Вони не говорили, не перемовлялися, лише крокували розмірено, немов давно зрослися з навколишньою смертю. У їхніх рухах не було сумнівів — тільки впевненість у неминучості майбутнього бою. Перший напад був різким, як удар хлиста. Трупи, що здавалися мертвими, раптово заворушилися, їхні зламані кінцівки скреготали, наче погано змащені механізми. Істота, що колись була людиною, кинулася вперед, її рвані обладунки брязнули, коли вона розвернулася для удару. Легіонер відрізав рух масивним молотом, рознісши голову тварюки в криваве місиво. Але їх було більше. — Не затримуватися! Уперед! — пролунав голос командира Легіону. Вел та інші пішли за наказом, просуваючись глибше в цей кошмар. Моро рухався інакше, ніби танцюючи серед розкладених тіл. Його рухи були витонченими, майже лінивими, але кожен помах клинка залишав за собою лише мертву тишу. Він відскочив убік, розрубуючи звивисті кінцівки, перехопив лезо однієї з істот і, обертаючись, зніс голову іншій. Аскал був методичним. Він працював бездоганно, як кат, вишукуючи слабкі місця у своїх супротивників і розрубуючи їх без зайвого руху. Влад... Влад усміхався. Він розчинявся в тінях, з'являючись то тут, то там, залишаючи після себе лише тіла, що падали. Йому не потрібні були важкі удари — кожен його рух був ідеально точним, кожне лезо знаходило свою ціль. Вел рухався рефлекторно, аналізуючи, копіюючи стиль оточення. Голоси в його голові нашіптували — вказуючи, радячи, але зараз вони були радше відлунням, ніж керівництвом. — Тут не б'ються, тут гинуть, — пробурмотів він собі під ніс, перехоплюючи випад тварюки і пробиваючи їй горло. Шматки мертвих тіл, зрощені в щось єдине, звивалися в агонії. Легіонери підпалили перші бочки зі смолою. Вогонь почав пожирати плоть, і тіні від полум'я танцювали по спотворених фігурах. Але це був лише початок. Десь у глибині Кривавого Лугу щось поворухнулося. І тоді почалася справжня бійня.