Раді Вас бачити!

Ближче до вечора Вел дістався до занедбаного села Рейвенхольм — старого поселення, загубленого серед пагорбів і гаїв. Тут давно не було людей. Тільки гнилі будівлі, напівзруйновані дахи, іржаві ланцюги колодязів, що гойдалися на вітрі, і вічний запах перепрілої деревини та вогкості. Вел зупинив коня, зліз і ступив на стару дорогу. Вітер ворушив його плащ, а десь попереду пролунав тихий, протяжний свист. На старому кам'яному колодязі сидів чоловік. Чорний плащ, накинутий на плечі, карта в пальцях, що кружляла між спритними руками. Червоні очі, що блиснули з-під опущеного капюшона, зустрілися з поглядом Вела. — Добрий вечір, — сказав він, не поспішаючи підійматись. Голос легкий, навіть грайливий. — Ти на зустріч, чи ти просто шукаєш, де можна красиво померти? Без найменшого напруження. Наче він знав, чим це все закінчиться. Вел мовчки зробив крок ближче. — Залежить від того, хто ти. Усмішка стала ширшою. — О, ти мене не впізнав? Я засмучений, — з удаваним сумом зітхнув він. — Влад, напевно, говорив про мене? Або він знову забув згадати найвеселішого з нас? Він стрибнув з колодязя легко, як кішка, і повільно зробив крок вперед. — Мене звати Моро, але ти можеш називати мене Морель Данте... або просто Блазнем. Театральний уклін. Але Вел не рухався. Щось не так. Занадто порожньо. Занадто тихо. Десь у грудях прокинулося тривожне відчуття. Моро зрозумів це. Його посмішка стала трохи ширшою. — Ти хороший, — майже муркотів він. — Обережний. Уважний. Відчуваєш, так? Коли тебе ведуть за руку... Він не дав Велу відповісти. Ривок — блискавичний, як спалах леза. Моро зник. Тиша вибухнула рухом. Вел ледь встиг відійти вбік, коли щось гостре пронеслося повз його шию. Секунда — Вел виставив клинок, відбивши удар, але повітря згустилося. І тут же прийшов другий удар — збоку. Коліно Моро врізалося йому в ребра. Вел відчув гострий біль, але втримався на ногах. Моро вже не посміхався. Він зробив легкий крок назад, похитав головою. — Ну-ну... Це було занадто повільно. І знову атака. Цей бій не буде легким. Вел не думав. Він рухався. Моро не давав часу на роздуми. Він зникав у тінях і з'являвся звідки завгодно. Удар знизу — фальшивий. Вел відчув, що це обман, і вчасно відвів клинок убік, ухиляючись від справжньої атаки збоку. Без голосів у голові все було ясніше. Чіткіше. Кожен удар — не рефлекс, а розрахунок. Кожен крок — не інстинкт, а усвідомлений рух. Але і Моро не поспішав тиснути. Він... грався. Він не бив на смерть. Він дивився. Вивчав. Посміхався. — Ось воно, — хмикнув він, відходячи вбік. — Тепер ти мені цікавий. Вел не відповів. Просто пішов вперед, відкинувши всі думки. Удар. Блок. Крок вліво. Розворот. Моро перехопив лезо, відступив, і раптом... Він підставився. На мить. Настільки коротку, що Вел не встиг зупинити себе. Лезо розрізало тканину. Крапля крові впала на землю. Моро кліпнув очима. Подивився на плече. Потім... Посміхнувся ширше. — Ну... тепер ти мені дійсно подобаєшся. Вел на секунду втратив його з поля зору. Тиша. Темний силует ковзнув убік, ніби розчинився в тінях. Тепер атака точно буде несподіваною. Вел перемістився ліворуч, чекаючи удару ззаду. Але його не було. Занадто тихо. Занадто... — Велрін Грей. Незнайомий голос. Глибокий. Важкий. Десь позаду. Вел обернувся. На межі світла й тіні стояли двоє. Перший — високий, потужний, у довгому плащі, під яким вгадувалася броня. Очі холодні, погляд прямий. Другий — трохи нижчий, прикривав обличчя капюшоном. Але Вел знав... він теж дивиться прямо на нього. Бій завмер. — Досить. Це сказав той, що вищий. Його голос звучав так, ніби він наказував не вперше. Вел не опустив зброю відразу. Моро... теж. Він просто повільно розігнувся, посміхнувся, провів пальцем по пораненій шкірі. Подивився на кров. І спокійно облизав її. — Хах... ну, тепер точно весело. Він повернувся до незнайомців. — Аскал... Влад... так некрасиво переривати виставу. Вел стиснув руків’я меча. Але нічого не сказав. Він просто дивився. Тепер — на них. Вони — на нього. І повітря між ними було важчим за сталь. Аскал ліниво притулився до дерева, тримаючи руки в кишенях. — Ти не дістанешся до Барона. Вел не відреагував. — Принаймні, живим. Грей повільно підвів очі. Аскал кивнув у бік Моро. — Тобі потрібен Блазень. — Чому? — голос Вела був рівним, але напруга читалася в кожному слові. Аскал посміхнувся. — Ти ж не думаєш, що Барон просто людина? Тиша. — Він не чистий. Він не просто купець, не просто вбивця. Він — щось більше. Голоси в голові Вела завмерли. — Темрява в ньому, як і в тобі. Він відчув, як щось холодне стиснуло його груди. — Ось чому ти нам цікавий. Влад мовчки спостерігав. — Ти знаєш, що тобі робити після помсти? Вел не відповів. — Ти не зобов'язаний вирішувати зараз. — Влад говорив спокійно, майже м'яко. — Але скажи: що буде потім? Грей дивився на них, але бачив не їх. Бачив вогонь. Крики. Кров на каменях. Барон повинен померти. Але... що потім? Моро розвів руками. — А поки тобі є що втрачати. І ти занадто хороший, щоб пропадати просто так. Влад кивнув. — Ми мисливці. Ти можеш стати одним із нас. Після Барона у тебе не залишиться нічого... але у тебе може бути мета. Аскал підійшов ближче, простягнув руку. — Ти підеш з нами. Або закінчиш, як усі, хто не зміг зробити вибір. Вел вдихнув, повільно видихнув. Він стиснув простягнуту долоню. На мить йому здалося, що ніч стала темнішою. Повітря — важчим. І що десь у глибині свідомості голоси замовкли... але не назавжди.