Раді Вас бачити!

Спочатку була темрява. Потім — сад. Той самий, що живе в дитячих легендах. Де вітер співає, але слів не розібрати. Де трава вище пояса, але м'якша за ковдру. Де все несправжнє — і тому справжнє. Рейвен ішов босоніж. Його не кликали — він сам прийшов. Повітря було теплим, як каштан у долоні. А небо — не блакитним, не сірим... просто іншим. Кольором, якому ніхто не придумав назви. Попереду — замок. Білий, високий. Святковий. З веж долинав сміх і дзвін кубків. Там жили не люди. Там жили ті, хто не вмирають. І серед них — вона. Дівчинка. Та, на яку перетворився вовк. Легка, як перо, у білій сукні з сірим подолом. Вона стояла біля відкритої брами, дивилася на нього — і посміхалася. Без загадки. Без тіні. Просто — ніби знала, що він прийде. Він хотів сказати щось. Але сад уже відступав. Звук зникав, наче з-під води. Світло ламалося, тягнулося до нього, а потім — зникло. Він закашлявся. Губи — сухі. Легені — наче забули, як дихати. Рука смикнулася, і світ відгукнувся болем — але не тим, смертельним. Звичайним. Майже рідним. Відкрилися очі. І все стало тихіше. Лікарня. Знайомий запах чистоти, трав, старої тканини. Світло через штори — м'яке, не з тих, що ріже. Він упізнав стелю, стіни. Будівля клану. — Ну нарешті, — почув він. Голос — втомлений, але живий. — А я вже подумав, ти вирішив стати легендою. А легенди, як відомо, не прокидаються. Рейвен повернув голову. Айрон сидів у кріслі біля стіни, з чашкою в руці. Волосся трохи розпатлане, очі втомлені, але уважні. — Ти вижив, — сказав він. — Незважаючи на все. Я б сказав «як зазвичай», але це було навіть для тебе перебором. За спиною почулися кроки. Голос — уже інший. Твердіший, трохи іронічніший. — У нього талант. Особливо до того, щоб звалитися без попередження. Або підірвати що-н***дь. Еріс підійшла до ліжка, схрестила руки. — Ти майже тиждень був без свідомості. Іноді прокидався — але явно не з нами. Бурмотів, мотався, один раз намагався встати й зажадав «знайти ту, що пішла». Потім знову вирубався. Рейвен спробував піднятися, але зашипів — м'язи відгукувалися болем. — Що сталося? — Це ти скажи, — відповів Айрон. — За офіційною версією, ти поліз у храм розбиратися з чимось підозрілим. Підірвав щось. Допоміг витягнути людей. А потім на тебе впала стеля. І ти, зрозуміло, вижив. Майже цілий. Навіть для тебе це звучить як маячня. Але ми не сперечаємося — надто раді були, що ти дихаєш. Рейвен на секунду задумався. Потім кивнув, слабко посміхнувся: — Приблизно це я й пам'ятаю. Усе змазано. Ніби сон. — Добре, — сказала Еріс. — Тоді не муч себе. Відновишся — розберемося. — Головне, що ти з нами, — додав Айрон, — а не десь у саду з чашею і вічним сном. Він встав, поклав руку на плече Рейвена: — Ми дамо тобі відпочити. Лікар сказав — не більше двох гостей одночасно. Еріс — вважає, що це натяк. — Це був наказ, — відповіла вона. — А не натяк. Вона нахилилася, подивилася йому в очі: — Ми поруч. Навіть якщо ти знову спробуєш померти ефектно. Вона стояла на мить довше, ніж потрібно. Обличчя — спокійне, майже без виразу. Але пальці були стиснуті. Дуже міцно. І вийшла. Айрон затримався на мить. — І все ж ти дивуєш, — сказав він. — Скільки разів тебе можна витягати з того світу — і все одно ти першим смієшся. Не переставай. Гаразд? Він теж пішов. Кімната залишилася в тиші. Рейвен відкинувся назад. Заплющив очі. А потім — повільно провів рукою по боці. І зупинився. Нічого. Ні болю, ні шва, ні рубця. Там, де мав бути глибокий, смертельний розріз — тільки чиста шкіра. Наче його ніколи не було. Він тихо видихнув. — От тільки не кажіть, що це звичайне зцілення... Минуло кілька годин. День за вікном потроху хилився до вечора. Світло в кімнаті стало теплішим, ніби світ вирішив прикинутися, що все гаразд. Двері відчинилися. Хтось увійшов, не поспішаючи, без стуку — ніби відчував, що поспіх тут буде зайвим. Кейл. Він виглядав, як завжди, зібрано. Трохи втомлений, трохи насмішкувато. Але очі — уважні. Він підійшов до ліжка, зупинився, ніби зважуючи слова. — Значить, ти все-таки вирішив вижити, — сказав він. — Мабуть, — відгукнувся Рейвен. — Сам здивований. Кейл присів на край стільця, схиливши голову. — Я прийшов, щоб повідомити: свою частину угоди я виконав. Він дочекався паузи, продовжив: — Зустрів Вар'Ессу. Він сказав, що угоду виконано навіть згори. Істота... та сама... послабила монстра на Кривавому Лузі. А заодно розчистила завали. Прохід до Середнього королівства тепер відкритий. Він трохи усміхнувся. — Чотири дні тому з'явилися перші вози. Хтось назвався мисливцями. Хтось — Чорним легіоном. Монстр мертвий. Шлях — вільний. Світ... почав ворушитися. Він встав. Підійшов ближче. Поклав руку на край ліжка, не дивлячись прямо. — Усе змінилося. Ти це знаєш. Ти був там, де більшість не дожила б навіть до подиху. І, здається, ти приніс щось назад. Нехай навіть сам поки що не знаєш, що саме. Він підняв погляд. — Це не кінець. Це тільки початок. Кейл випростався. На прощання злегка ляснув Рейвена по плечу — обережно, як старий знайомий. — Одужуй. У нас ще будуть справи. Він вийшов. Тихо. Рейвен залишився сам. Дивився у вікно. На вечірнє світло. На те, як місто поверталося до себе — не колишнього, але живого. Він торкнувся бока. Відчув — нічого. Ні болю. Ні рубця. І тоді — усміхнувся. Не широко. Не геройськи. А просто... як людина, яка все ще тут. Епіграф. Я не був героєм. Просто рухався вперед, коли ніхто не знав, куди йти. Іноді — спотикався. Іноді — помирав майже по-справжньому. Я чув голоси. Бачив те, чого не повинен був. Я руйнував, щоб захистити. І брехав, щоб зберегти те незначне, що залишалося чесним. Вони називали це Чорним Сонцем. Але мені воно здалося... живим. Я залишився. І все ще живий. Значить, можу йти далі. Навіть якщо не знаю — куди.