Раді Вас бачити!

Ранок у «Трьох кістках» прийшов не з сонцем, а з парою з кухні. Повітря було щільним, як ковдра, під якою ховалася ніч. Рейвен лежав із розплющеними очима, але не прокидався — просто дивився у стелю, ніби щось у ній змінювалося від погляду. Сон був дивним. Або просто важким. Не кошмар — гнітюча вата, з якої виринаєш повільно й неохоче. Він не пам'ятав деталей. Тільки смак тухлої води і попелу. І звук — ніби щось шепотіло в тумані, але слів він не розібрав. Він встав. Звично. Без стогонів і тіні геройства. Обличчя охололо під холодною водою, але всередині — все ще парило. Світ ніби затримав вдих і не знав, чи видихнути. Внизу годували. Густий суп із цибулею і чимось, що не потр***вало уточнень. Він узяв порцію, сів біля стіни, спиною до дверей. Звичка. Жував, не відчуваючи смаку, думаючи про Кейла. Усе виглядало надто акуратно. Той нібито третій за рангом. Людина Веріана. Його посильний, голос і ніж в одній особі. І ось — сидить перед ним, зв'язаний, з повним ротом слів і реченням, яке звучить, як змова. Майже як порятунок. А раптом він справді чекав зустрічі? А раптом усе й справді було підлаштовано, до дрібниць? Кейл говорив спокійно. Не як той, хто боїться померти, а як той, хто ставить усе на чужу карту. «Якщо не ти – ніхто». Зручна думка. Майже переконлива. Рейвен скривився, сьорбнувши води. Гидота. Зате чесна. Він доїв, відніс порожню миску, вийшов. На вулиці вже починався рух. Втомлені, просолені обличчя. Кам'яні сходинки з тінню нічного дощу. Повітря густе, як клей. Він майже пройшов повз, коли почув голос — різкий, але без злоби: — Ми б і налили. Але ні в що. Розумієш? Жінка в темному одязі стояла біля благодійного столу. Поруч — дитина, не старша за п'ять. Тонкі руки, як порожні шкіряні мішки. — У мене... — вона показала долоні. — Можна просто сюди. Я не для себе. Кухар забарився. Люди навколо відвели погляд. Хтось почав нишпорити по кишенях. Хтось сунув руку в кишеню — не щоб дати, а щоб показати: я б, але... Хтось зробив вигляд, що не чув. Хтось задивився в небо. Рейвен знав цей погляд. Не благання, не страх — тиша. Та, в якій немає ні гордості, ні надії. Він не чекав. Дістав кілька монет, підійшов, поклав жінці в руку. Не сказав нічого. Вона кивнула, не одразу зрозумівши, а потім стиснула монети, ніби це було щось тепле. — Дякую. Дитина весь ранок чекає чогось гарячого. Рейвен пішов, не обертаючись. Біля конов'язі на нього чекав кінь. Втомлений, але не зломлений. Він провів долонею по гриві. — Вибач, друже. Останній ривок, і знайду тобі кобилу, з якою не засумуєш. І яблук. Багато. Навіть тих, що собі не купую. Ти заслужив більше, ніж я. Може, в іншому житті ми б помінялися ролями — ти був би людиною, а я — віз би тебе крізь бруд. Кінь мотнув головою, нібито погодився. Або просто втомився сперечатися. Їхній шлях знову вів додому. Ніч була глибокою, але в рідному місті здавалася тихішою. Темні вулиці Кхарамшира не лякали — вони впізнавали. Рейвен в'їхав у місто на втомленому коні. Той майже спотикався, важко дихав, але не зупинявся — ніби відчував: залишилося недалеко. Рейвен м'яко погладив його по шиї, пробурмотів: — Останній ривок, друже. А завтра — кобила і що-н***дь смачне. Обіцяю. На подвір'ї клану все було спокійно. Кілька ліхтарів, пара ледачих силуетів біля стіни. Ніхто не став ставити запитань. Йому й не потрібно було їх чути. Усередині пахло папером, металом і старим деревом. Тепло. Майже затишно. У холі стояли двоє. Один — у знайомій сорочці із закоченими рукавами, другий — Мартан, з купою паперів, ніби час не рухався зовсім. — А ось і наша чума в людиноподібній формі, — сказав Айрон, навіть не обернувшись. — Я вже подумав, що ти вирішив померти десь особливо нерозумно. — Майже, — хрипло усміхнувся Рейвен. — Але кінь обурився й довів назад. Мартан підняв погляд, кивнув на знак привітання: — Повернувся. Це добре. — Я завжди повертаюся, — фиркнув Рейвен. — Особливо туди, де спати можна безкоштовно. — Тіал тепер голова загону новачків, — повідомив Айрон. — Подруга задоволена. Ти пропустив її сяйво. Воно цілком могло засліпити. — Краще осліпнути від неї, ніж від чергового звіту, — пробурчав Рейвен. — Мартане, ти ж не намагався весь цей час підкласти під мене паперові гори? Мартан злегка примружився. — Папір, на щастя, мовчить, навіть коли його ігнорують. А ось начальство — ні. — Не слухай його, — відмахнувся Айрон. — Йому просто ні з ким посваритися після твого відходу. Сумував, але соромиться зізнатися. — Ну хоч хтось за мною сумує, — хмикнув Рейвен. Айрон махнув рукою: — Ходімо, герой. Відведу тебе в лігво, поки ти не впав просто тут. На другому поверсі все було, як колись: скрип мостин, тепле світло, пил у кутках, який знає імена. Айрон відчинив двері в кімнату Рейвена. Той пройшов усередину, скинув плащ і, не роздягаючись, опустився на край ліжка. Айрон залишився в дверях, спершись на одвірок. — Поки ти ганявся за тінями, Хосе зайняли портову точку. Напали на Прею руками нейтралів. Усе чисто. Ніби захищають те, що Прея не змогла. І тепер їх вважають мало не рятівниками. — Хосе тепер нам винні? — запитав Рейвен, потираючи шию. — Виходить, так. А ти? Рейвен підняв голову. Погляд — втомлений, але ясний. — Кейл. Але з ним не все ясно. Потрібно більше поговорити. Айрон насупився. — Складний тип. До нього всередині клану ставлення як до виразки, яка раптом почала посміхатися. Неприємно, але всі чомусь терплять. — Саме так, — пробурмотів Рейвен. — Занадто терплять. Айрон кивнув і, перш ніж піти, сказав: — До речі... про складних ... подруга запитувала про тебе. Напевно, дізнається вранці. Ось тоді й отримаєш догану. Або що гірше — турботу. Рейвен усміхнувся, але нічого не сказав... Рейвен заплющив очі й видихнув: — Добраніч, Айроне. — І тобі. Двері зачинилися. Він залишився один. У тиші. І в роздумах. Кейл. Вар'Есса. Прохід. Ритуал. Занадто багато зв'язків. Занадто мало довіри. Але саме на такому ґрунті ростуть справжні союзи. Або війни. Він ліг, не роздягаючись. Лише шепнув у темряву: — Подивимося, хто перший бреше. Ти... чи я. Рейвен вийшов у коридор і майже одразу зіткнувся з Айроном. Той тримав у руках чашку і мав такий вигляд, ніби не спав, але й не шкодував про це. — Внизу вже щось пахне, — сказав він. — Їжа чекає в саду. Якщо пощастить — не охолола. Підеш? Рейвен кивнув. Вони йшли знайомим маршрутом. Тіні дерев відкидали довгі смуги на доріжки, птахи мовчали, ніби вслухалися в кроки. Ранок у саду був тихим. Тихішим навіть, ніж хотілося б. Наче ніч ще не пішла зовсім — просто відступила за ріг, прикинувшись вітром. — Коли ми були молодшими, — почав Айрон, — мені здавалося, що зміни — це вибір. Що можна сказати: «ні, я залишуся колишнім». А потім одного разу прокидаєшся — і щось у тобі вже пішло. Назавжди. — Або хтось, — тихо додав Рейвен. Вони пройшли до столу. Їжа була простою — хліб, теплий бульйон, трав'яний чай. Але на вигляд — як спогад про дім, якого більше немає. Айрон ледь усміхнувся: — Іноді думаю, що саме такі сніданки утримують світ від остаточного падіння. — Отже, ми тримаємося на хлібі й листі? — На тому, що ділимо їх із кимось. — Ти ж не просто так повернувся, — сказав Айрон, коли обидва вже доїли. — Ніколи не повертаюся просто так. — Тоді сподіваюся, ти повернешся й наступного разу. З тією ж кількістю рук, ніг і без зайвих секретів. Рейвен хмикнув. — Секретів не буває «зайвих». Вони або є, або їх немає. Айрон злегка посміхнувся. — Ти був би хорошим учителем. Особливо якби не всіх своїх учнів відправляв на бійню. — Я не відправляю, — відповів Рейвен. — Вони самі просяться. Почулися кроки. Рейвен обернувся — і зрозумів, що його помітили раніше, ніж він встиг сховатися. — Навіть не намагайся втекти, — сказала вона, підходячи. — Я б знайшла тебе навіть у пеклі. — У пеклі, можливо, ти б мене й пожаліла, — усміхнувся Рейвен. — Пожаліла б тих, хто там живе, — парирувала вона. — Тебе — навряд чи. Айрон підвівся, кивнув їй із повагою: — Мою частину закінчено. Залишаю сцену найкращим акторам. Він пішов, і Рейвен залишився з нею наодинці. — Ти знала, — сказав він. — Звісно. Я завжди знаю. Просто не завжди кажу. Він кивнув, відвів погляд. — Є справи, — почав він, — з якими не можна ділитися. Не тому, що не довіряєш. А тому, що хочеш захистити. Або... зберегти. Вона мовчала. — Я б радий покластися на тебе. І на Айрона. Але щоменше ви знаєте, то більше шансів, що все закінчиться не катастрофою. — Ти хочеш прогулятися під зорями. Після всього. Без страху, не поспіхом. — Хочу, — підтвердив він. — Тільки не ресторан. Просто вечір. Під небом. Без поспіху. Вона зробила крок ближче. Обійняла. Не міцно — щоб не поранити. Поцілувала легко, як вітер торкається води. Але в цьому поцілунку було більше віри, ніж Рейвен вважав за можливе. А він знав, що віра — це те, що найважче втримати. — Тоді повернися. І ми прогуляємося. Під першим дощем. — Я постараюсь. Але... потрібне терпіння. Занадто багато всього за місяць. Занадто багато слідів. — Я почекаю, — відповіла вона. — Тільки не губися в цих слідах. Пам'ятай, де твої. Він хотів сказати: я їх давно стер. Або: я давно заплутався в чужих. Але промовчав. Іноді мовчання — теж обіцянка. Тільки без терміну. І вона пішла. Рейвен залишився на лаві. Один. Знову. Але цього разу — не з порожнечею, а з чимось крихким, що хотілося не втратити. Він зітхнув і встав. Пора було йти до Кейла. Але спочатку — пройти вулиці, зробити кілька кроків назустріч дню, в якому, можливо, знову можна буде дихати.