Раді Вас бачити!

Ранок в Ешфорді починався не з сонця — воно сюди майже не заглядало. Замість світла — туман, просочений запахами вугілля, гару й дешевого варива. Таверна «Три кістки» прокидалася повільно, як і все місто. Крізь потріскане скло у вікна прозирало тьмяне світло, більше схоже на відблиск попелу, ніж на ранкові промені. Рейвен сидів за дерев'яним столом у кутку, спиною до стіни. Перед ним — тарілка з юшкою й шматок темного хліба. Пара від їжі пахла травами, копченим м'ясом і чимось різким, місцевим. Він їв мовчки, не поспішаючи, дивлячись у кухоль з водою, як у дзеркало. За стійкою господарював той самий сивий власник, мовчазний, як меблі. У кутку хтось кашляв. У дальньому закутку двоє грали в кості, ліниво, ніби робили це все життя. Рейвен доїв, відсунув тарілку, витер губи й дістав карту. Сьогодні він піде до однієї з міток. Тієї, що вела до північної частини міста, де будівлі були притиснуті одна до одної, ніби боялися впасти. Він знав — за цією міткою не буде простих відповідей. Але, можливо, буде правда. Або хоча б її обриси. Він склав карту, розрахувався з господарем і, не сказавши ані слова, вийшов у ранок. Вологе повітря обхопило обличчя, як чужі руки. Вулиці Ешфорда не любили кроків — вони глушили їх. Камінь був старим, обкатаним, ніби саме місто з часом вирішило стерти шум. Навіть вранці, коли мешканці починали розповзатися по своїх сходах і ринках, було тихо. Рейвен йшов на північ, у бік, де будинки стояли ближче один до одного, де арки між ними перетворювалися на тунелі, а вікна дивилися не назовні, а один на одного — як змовники. Місцевість змінювалася непомітно: менше перехожих, більше сміття, більше запаху. У якийсь момент вулиця перестала бути вулицею. Вона стала тріщиною. Вузьким розломом між стін, де навіть світло рухалося неохоче. Ворони сиділи на карнизах, немов знаючи: тут людина може зникнути — і ніхто не запитає, куди. Карта вивела його до низького будинку з облупленого каменю і дерева, де штукатурка відвалювалася пластівцями, як стара шкіра. Будинок стояв трохи осторонь від решти кварталу — ніби сам себе ізолював. Вікна забиті. Двері — перекошені. Але всередині хтось був. Це відчувалося. Він зупинився в тіні, озирнувся. Біля воріт — двоє. Один сидів, підібгавши ноги, прикривши очі. Спав. Другий відійшов у провулок, судячи з усього, за потребою — судячи зі стогонів і характерного звуку, занадто довго терпів. Рейвен діяв швидко. Поки охоронець стояв спиною, він зробив крок за ним, притиснув до стіни, вдарив ребром долоні по горлу — і, коли той почав осідати, спритно підхопив, притягнув, опустив на землю. Зв'язав. Озирнувся. Перший охоронець продовжував спати. Рейвен підійшов майже безшумно, затиснув йому рот, завдав удару по шиї, потім по скроні. Той сіпнувся, хрипло вдихнув — і затих. Його теж було зв'язано і затягнено всередину, в тінь будинку. Всередині пахло цвіллю, потом і брудом. Повітря стояло, як у затхлому склепі. Стукіт кроків віддавався в стінах, як у животі чудовиська. Першу кімнату він пройшов швидко. Друга — як затонулий притулок: тіла, вповалку, деякі — мертві, деякі, можливо, ще дихали. Обличчя — порожні. Діти, старі. Жінки. Всі зламані. Рейвен пройшов повз, ніби через храм без віри. У глибині двері. Напіввідчинені. Там рух. Тіні. Хрипи. Він відчинив двері — і побачив: масивний чоловік навалився на дівчинку, її тіло майже не ворушилося. Поруч — худий, з божевільним поглядом і руками на штанях, що погойдувався в кайфі. Рейвен не думав. Він вихопив пістолет і вистрілив здорованю в потилицю. Тіло здорованя з глухим лясканням впало на підлогу, затуляючи собою хрипке дихання і невиразний плач. Рейвен зробив крок ближче. Дівчинка була все ще при тямі, але її погляд був скляним, без фокусу. Він не став торкатися її — просто сказав: — Прибери. Тіло. «Дрищ» завмер на місці. Тонкий, зацькований, худий — більше схожий на висушеного підлітка, ніж на дорослого чоловіка. Його рука тремтіла. Очі бігали, як у щура, загнаного в кут. Дівчинка мовчки ворухнулася. Не дивлячись на чоловіка, стягнула з себе його руку і відповзла вбік. Без плачу. Без звуку. Ніби все, що відбувалося, було їй уже знайоме. Рейвен ледь помітно напружився. Він чекав крику, сліз — хоч якогось болю. Але дитина рухалася, ніби знала, що робити. Не вперше. Це було гірше істерики. Гірше страху. Це була тиша, в якій ламають не кістки, а людину. Він подивився на «дрища» з іншим виразом — вже не як на покидька, а як на сміття, заражене чумою. — Прибери, — повторив Рейвен. — Зараз. Той пошкандибав, підбираючи мертве тіло, ніби воно було із заліза. Спина у нього вигиналася, пальці тремтіли, і все це супроводжувалося невиразним муканням. Рейвен стояв мовчки, тільки стежив поглядом. Коли дитину відтягли до стіни, він підійшов до дверей, закрив їх. Щільно. Перевірив замок. — Сідай, — сказав він. «Дрищ» опустився на стілець, ніби той був гільйотиною. — Хто ви? — пробурмотів він, майже нерозбірливо. — Хто... ти... ***ь, ти хто?.. Рейвен не відповів. Просто сів навпроти. На підлозі — розкидані речі, шматки матраців, чиїсь ляльки, зламані ложки. Повітря текло в'язко, як кров. У кутку хтось стогнав — не голосно, але так, щоб це не можна було не чути. — Ти знав, що це діти? — спокійно запитав Рейвен. — Я... мені... це не моє. Я просто... Клацнув пальцем по столу. Один раз. Глухо. — Ні. Говори як людина. Або будеш пищати, як щур. Мовчання. — Я... стояв варті. Я... просто знав, що тут... що тут працюють. Я за їжу, за пару монет. Я ж не ліз... це все... це все не я! Рейвен нахилився трохи ближче. — А хто? — Вони! Ці! Прея... це їхні люди. Ми... ми просто охороняємо. Ми не чіпаємо! Ми... не чіпаємо! — Ти дрочив у кутку, коли дівчинку рвали на частини. Ти не охороняв. Ти спостерігав. І тобі подобалося. Той замовк. Потім почав сміятися — хрипко, судомно, неприродно. Сміх перервався кашлем. Блювотою. Він згорбився, затиснувши рот руками. — Тобі не страшно, — тихо сказав Рейвен. — Ти вже там, всередині. Це не страх — це твоя природа. Він встав. Повільно підійшов ззаду. Дістав з кобури ніж. Не поспішаючи. Метал зашипів, вислизаючи з піхов. — Прея, — повторив він. — Хто? — Я не... я не знаю! — верещав дрищ. — Я не знаю імен! Клянусь! Це просто Прея! Там баба, у неї обличчя, як у змії! Вона платить! Ми — стоїмо! Вони — забирають! Іноді! Просто забирають... я не знаю, куди! Я не питав! Я не хочу знати! Це не я! Рейвен вдарив ножем — не в тіло, а поруч. У стіл. Глибоко. До кісток дерева. — Ти знав. Ти знав і мовчав. — Якби я говорив — мене б зжерли. Вони собак годують такими, як я! — А тепер тебе не зжеруть? Дрищ замовк. Потім тихо, майже пошепки, сказав: — Тепер пізно. Рейвен взяв його за волосся. Підняв обличчя. Очі того були каламутними, але вже не бігали. Тільки пульсували страхом. — Чоловік, якого я вбив. Хто він? — Зв'язковий... Зв'язковий з Преєю. Він приносив гроші... забирав товар... все... все через нього... — Тепер він мертвий. — Так... — прошепотів дрищ. — А ти теж будеш. Тебе... пустять на їжу. Для собак. Рейвен нічого не відповів. Тільки випростався. Повільно. І мовчки пішов в іншу кімнату. Рейвен вийшов із кімнати, залишивши дрища в тиші, яка тепер різала гірше за ніж. Охоронець, якого він зв'язав першим — той, що "відливав", — сидів у кутку, притулений до стіни. Він був при свідомості й намагався розв'язати вузли, але погано — руки тремтіли. — Ну що, — сказав Рейвен. — Як охороняв? Той подивився вгору. В очах — страх і злість упереміш, але без краплі каяття. — Я... Я просто стояв, зрозумів? Мені не говорили, що всередині! Я за їжу тут! Я не... — Погано стояв, — пер***в його Рейвен. — Дуже погано. Він підійшов ближче. Присів навпочіпки, дивився впритул. — У тебе був вибір. — Та мені сказали — не лізь! Я... Рейвен не дав договорити. Один короткий удар — швидко, чисто, точно в горло. Охоронець захрипів, захлинувся, захлюпав. Не кричав. Навіть у цьому будинку мало хто кричав. Він помер, як і жив: мовчки, за спиною, в тіні. Рейвен витер лезо об сорочку мерця і повернувся до дрища. Той усе зрозумів ще до того, як побачив кров на руках Рейвена. Він тремтів, намагався встати — але не зміг. — Ні... почекай... ти... ти не такий... ти ж не такий, як вони... — А ти знаєш, який я? — Я... я казав! Усе сказав! Присягаюся! Усе, що знав! Навіщо... — Тому, — сказав Рейвен, — що ти залишив її під ним. Не зробив нічого. Він підійшов упритул. — Я не суддя. Я просто вичищаю. Дрищ відскочив, вдарився об стіну, завив. — Пощади, прошу! Прошу! Я... я допоможу! Я ще можу! Рейвен нахилився. Прошепотів майже ніжно: — Ти вже допоміг. Тепер — відпочивай. І встромив ніж між ребер — повільно, глибоко, щоб той відчув. Без крику. Тільки хрип і схлип. Він витягнув лезо. Поклав долоню на голову вмираючого. Просто тримав. Поки той не затих. Тиша, знову. Він пройшовся кімнатами. Оглянув тих, хто був живий. Під кайфом. Спустошені. Ніхто з них не міг нічого сказати. Ні слів, ні звуків. Тільки тіла. — Вибачте, — сказав він їм. — За те, що не встиг раніше. Коли все було вирішено, Рейвен згадав — залишився ще один. Той, що спав. Він пройшов до кімнати поруч із входом. Світло з вікна падало на обличчя охоронця, той дихав рівно, безтурботно, наче не було ні дівчинки під тілом, ні кривавих слідів у коридорі. Рейвен не став будити його різко. Просто підійшов, узяв глечик із водою з підвіконня й хлюпнув просто в обличчя. Той схопився, кашляючи, хапаючись за пояс, де, мабуть, був ніж. — Що за... ти хто?.. Він не встиг договорити. Рейвен навалився зверху, втиснув його в стіну, притиснув лікоть до горла. — Ворухнешся — і ти труп. Утім... ти й так труп. Питання в тому, помреш швидко чи повільно. — Я... я не... — Ти не знав, так? Як і всі. Тільки стояв. Тільки за їжу. Тільки робота. Охоронець мовчав. Розумів. — Хто віддавав накази? — Ми... просто тримали точку. Нам платили. Іноді приїжджали з клану. Забирали когось. Казали — товар. — Прея? Той кивнув. — А той, що був із дівчинкою? — Зв'язковий. Один із... тих, хто возив. Сказали, його не чіпати. Він і сам усіх шикував. Типу наглядач. А тепер ти його вбив. — Ти знав, кого охороняєш? Тиша. Потім — ледве чутно: — Так. Рейвен відпустив. Відійшов на крок. Охоронець опустив голову. Чекав. — Чому не втік? — Куди? Це Ешфорд. Тут бігають тільки мертві. Рейвен витягнув ніж. Підняв погляд. — Тепер ти один з них. Удар — у серце. Швидко. Майже дбайливо. Він вийшов із дому. Зачинив двері. А всередині — все було вже мертвим. Пізніше. Пізня ніч. Холод. Глухі дороги. Рейвен дістався до «Зламаного ліхтаря» в мовчанні, майже не відчуваючи ніг. Кінь ішов поруч — втомлений, як і він. Вартові на посту не звернули уваги — у цей час доби багато хто приходить розпатланим. Він увійшов. Усе було, як раніше: запах кіптяви, стара деревина, сонне світло від кількох ламп, за стійкою — жінка в потертій накидці, і кут біля стіни, де на нього завжди чекали. Він опустився на лаву, скинув плащ. Плече пульсувало. На руках засохла кров. На серці — не краще. Перед ним поставили їжу. Він не помітив коли. Не подякував. Тільки дивився. Карта лежала в сумці. Лист — усе ще всередині зошита. Імен було багато. Але тепер він знав хоча б одне. Прея. Він згадав слова дрища. «Тепер тобі хана. Тебе пустять на їжу для собак». Рейвен усміхнувся. Без радості. Без страху. За вікнами завивав вітер. Таверна жила своїм життям — сонним, запорошеним, байдужим. Хтось позіхнув. Хтось переставив кухоль. Світ ніби забув, що кілька годин тому хтось благав про милосердя й помирав із ножем під ребрами. — Нехай спробують, — пробурмотів він, підносячи кухоль до губ. І зробив перший ковток за цілий день.