Раді Вас бачити!

Коли Ешфорд з'явився на горизонті, сонце вже схилялося до заходу. Спочатку — як нечіткий силует на тлі неба, ніби гора, складена з перекошених будинків. Потім — все чіткіше: поверхи над поверхами, балкони під дахами, арки, сходи, мости, труби й тисячі очей-вікон. Місто, яке росло вгору і всередину себе, як вулик. Або пухлина. Ворота були вузькими, їх охороняв лише один вартовий, але ніхто не ставив питань. Рейвен мовчки проїхав повз, відчуваючи, як змінюється вологе повітря. Пахло залізом, смаженим м'ясом, потом, вугіллям і медом. Все разом, як дивне заклинання, від якого крутилася голова. В Ешфорді завжди відчувалося, що ти не свій. Ешфорд зустрів його подихом мертвого каменю і кривих вуличок. Місто-фортеця ніби не було побудоване — його виростили з уламків колишніх міст, наклавши одне на інше, як брудні бинти на рану. Тут все було вгору, в сторони, вглиб і нагору одночасно. Двері вели до сходів, сходи — в глухі кути, а глухі кути — в чиїсь будинки, де з-за фіранок стежили очі. Сонце вже сідало, коли Рейвен в'їхав під арку, що вела до нижніх кварталів. Тінь від стіни тягнулася до самої землі, ніби місто хотіло сховати його цілком — з головою, з думками, з конем. Він не поспішав. Ешфорд не можна було зрозуміти на ходу. Це місто вимагало тиші — щоб розчути, де тебе вже чекають. Рейвен зліз із коня на вузькій площі, де над однією з площ височіла стара кам'яна каплиця. Звідти долинали звуки — не дзвони, а голоси. Багато голосів, тихих, різних, але впевнених. Там хтось читав проповідь, і народ слухав. Рейвен зупинився, подивився. Церква. Знайомі мантії, схожі на ті, що носили жерці в Кхарамширі. Їх було небагато, але вони діяли без метушні: одна жінка лікувала літнього чоловіка, інший годував дітей біля стін. Біля сходів юнак роздавав шматки хліба, вино та гарячу юшку з великої металевої каструлі. Кілька городян стояли поруч, склавши руки в молитві. Ніякого пафосу, ніякої вимушеності. Просто робота. Служіння. Рейвен не любив церкву. Але тут, в Ешфорді, він побачив, навіщо вона потрібна. Не для влади. Не для ритуалу. Для людей. Він затримався на мить. Усередині нього ніби розділилися два погляди: один — звично скептичний, другий — майже теплий. Але далі стояти не можна було. Час підтискав. І Рейвен уже знав, де зупиниться. Таверна називалася «Три кістки». Назва нічого не означала. Або означала занадто багато. Напівзгнила вивіска висіла на залізному ланцюгу, погойдуючись від вітру. Біля дверей — старий чоловік з іржавим списом, швидше для годиться, ніж для захисту. Рейвен увійшов всередину, ведучи коня за поводи. Маленький внутрішній двір з навісом, кілька стійл, задимлені стіни. Таверна як таверна — але пахло не пивом, а деревиною, димом і печеною рибою. — Кімната, — коротко кинув він, підходячи до стійки. — На одну ніч. Господар — чоловік із сивими вусами та очима, як скло у старому вікні — кивнув, не ставлячи питань. Він прийняв монети, видав ключ, махнув у бік скрипучих сходів. — Верхня, в кутку. Замок є, але не дуже сподівайся. Рейвен піднявся. Кімната була темна й тісна. Одне вікно, яке не відкривалося. Зате двері зачинялися щільно. Він поставив сумку на підлогу, сів на жорстке ліжко й довго мовчав. Лише потім зняв зброю, склав все поруч, дістав із сумки записник — тонкий, у шкіряній палітурці, і відкрив його. Дістав шматок вугілля й додав до рядка з ім'ям Моріта маленьку чорну крапку — мітку. Один з трьох. Один — мертвий, і майже нічого не сказав. Залишилося двоє. Але як довго? У голові спливла постать Вар'Есси. Тонка, немов витягнута, з руками, які могли тримати тіло, як тріску. І голос — не голос, а шепіт, що говорить зсередини. «Потрібен час. Ми дізнаємося більше. Ми... не відразу розуміємо». Рейвен не довіряв. Але... якщо вони і справді пов'язані. Якщо все це — частина одного ланцюга. Він відкинувся на ліжко, склавши руки за головою. На стелі були тіні — не від світла, а від чогось всередині. Повільно, ніби неохоче, прийшов сон. Ранок зустрів його тьмяним світлом, ніби й сонце боялося підіймати голову над цим місцем. Він вмився холодною водою, поснідав чимось солоним і хрустким, що корчмар назвав «печеним м'ясом». Запив водою. Запряг коня. Вулиці вже були живими. Люди снували кам’яними сходами й бруківкою, мостами з мотузок, що з'єднували будинки на різних рівнях міста. Бруківка була гладенькою, ніби її шліфували тисячі ніг. Аромати — гострі, насичені, пряні — билися в ніс. Він запитував. Спочатку в крамниці алхіміка. Потім у жінки, яка торгувала сушеною рибою. Потім у дитини, яка тягала воду сходами. — Вард? Еліас Вард? — повторював він. — Торговець. Не звідси. Вони знали ім'я. Всі знали ім'я. Але ніхто не знав, звідки він з'являється. Або куди зникає. «Як вітер, пане. Був — і немає. Кажуть, живе на схилі. Кажуть, у нього свій підвал. А хтось сказав — він під куполом сектантів. Хто знає...» Він уже зібрався повернути за черговий кут, коли постать виринула з бічного проходу. Чоловік у темній, вицвілій мантії, з накинутим капюшоном. Рухи швидкі, як у щура. Обличчя бліде. Очі — гострі, як голки. Вони зустрілися поглядом. І відразу — біг. — Вард! — викрикнув Рейвен, але той уже кинувся вбік, прослизнувши між ящиками. Рейвен рвонув за ним, майже врізавшись плечем у прилавок. Солодкі коржі з горіхами розлетілися по землі, діти закричали. Вард був уже далеко — він рухався, як тінь, майже не торкаючись землі. Вгору сходами, потім різко — ліворуч, у вузький лаз між будівлями. Місто жило своїм життям. Люди кричали, але ніхто не зупинив їх — Ешфорд звик до тих, хто біжить та переслідує. Рейвен стрибнув через ящики, зіслизнув з виступу, вхопився за мотузяну драбину, що вела до верхніх балконів. Рука зірвалася — він ледь не впав, але підтягнувся й продовжив. Вард був вище. Він перебіг місток між будинками, потім, не втрачаючи ані секунди, зістрибнув з нього прямо у відкритий колодязь-трубу, що йшла вглиб міста. Рейвен вагався менше миті. Перед тим, як пірнути слідом. Тіло пролетіло кілька метрів, потім вдарилося об скат даху, по якому він з'їхав вниз, і перекотилося по бруківці. Вард вже знову біг — він ніби знав кожен поворот, кожен лаз. Вони мчали внутрішніми переходами, задимленими арками, крізь підвальні зали, де гнилі балки тримали стелю. Пахло гаром, потом і вогкістю. Світла майже не було. Тільки тьмяне мерехтіння смолоскипів на стінах, а потім і зовсім — нічого. Рейвен підняв руку до пояса — спалах з крихітного флакона дав коротке осяяння. Вард біг по виступу, по якомусь балкону, без поручнів. Він рухався, ніби бачив у темряві. І тоді Рейвен зрозумів — той не просто йде. Він веде. Вард пірнув у вузький дверний отвір і зник. Рейвен влетів слідом — і опинився в маленькому, темному складі, повному полиць, порожніх бутлів і металевих глечиків. Спалах — і Рейвен побачив, як із темряви вилітає постать. Удар. Різкий, точний. Лезо подряпало плече. Рейвен відскочив назад, але Вард уже зник. Знову спалах — і знову удар, цього разу в бік. — Ти... добре підготувався, — прохрипів Рейвен, відпльовуючи кров. — Але навіщо тікати, якщо все одно вирішив битися? Відповіддю був тільки хрипкий сміх. Він увійшов до зали, де світло вже згасло. Тільки дихання — чуже, уривчасте, ніби виривається з гнилих легенів. Тільки тінь, в якій вже таїлося щось більше, ніж людина. — Вард, — прошипів Рейвен. Відповіді не було. Тільки скрегіт — як ніби кігті прочісували залізо. Або зуби. Рейвен зробив крок вперед, і повітря стало в'язким. Смердючим. Ніби він входив у горло чогось, що мало бути мертвим, але продовжувало жити всупереч. Раптово — спалах. Метал, лють, рух. Вард з'явився з темряви, немов зіслизнув зі стіни. Його шкіра блищала потом, а зіниці були, як вугілля. Порожні, палаючі. Він рухався ривками, але з нелюдською швидкістю — ніби хтось тягнув за його м'язи зсередини, як за нитки. Рейвен ледь встиг відійти вбік. Клинок зачепив щоку. Біль. Кров. Смак заліза. — Ти запізнився, — прохрипів Вард. Голос — як блювота. Як зілля, що закисло в горлі. Він встромив собі шприц у шию. Поршень пішов до упору. Його тіло здригнулося, як при судомі. Потім був удар. Рейвен відбив його. Другий — по ребрах. Третій він не влучив — тому що Вард зник, а потім з'явився за спиною, і кулак з кастетом вдарив по нирці. Рейвен похитнувся, видихнув, але не впав. Інстинкт. Внутрішнє полум'я. Удар ліктем — не наосліп, а на звук. Схопив Варда за плече. Притиснув до себе. Мимохідь. І тоді зрозумів — той гарячий, як піч, ніби зілля горіло всередині нього. — Ти не людина, — сказав Рейвен. — І ти — не мисливець, — процідив Вард. Його губи були чорними. Шкіра потріскалася на лобі. Він знову вколов себе. Прямо в очну ямку. Голка увійшла без опору. Він навіть не здригнувся. А потім — стрибнув, як звір. Кігтями вперед, з виском, з піною на губах. Рейвен впав разом з ним. Кульбіт. Зламана шафа. Уламки дерева ріжуть шкіру. Коліна в живіт, лезо біля шиї. Його притискають до підлоги, і Вард нависає, тремтячи, як труп, що забув померти. — Ми... — прошипів він. — Ми повинні були... встигнути... Рейвен стиснув кулак і вдарив знизу в щелепу. Кістки хруснули. Вард відсахнувся. Знову удар — в скроню. Знову — під підборіддя. Той падає на спину, тремтить, але встає. Різко. Неприродно. І ще один удар. Вже в стегно. Піна з рота. Кров з носа. Очі не фокусуються, але він бачить. Занадто добре. Тепер він не рухається — він сіпається. Не як людина. Як те, що намагається бути людиною. Рейвен намагається піднятися, але Вард кидається — на колінах, на ліктях, на спині, неважливо як. Все його тіло — спазм. Але кожен спазм смертельно точний. Вони знову зчепилися. Удар. Глухий. Бік спалахнув болем. Рейвен намагається відштовхнути, але пальці Варда впиваються в його обличчя. Один — в очну ямку, інший — в щоку. Він не кричить. Він просто б'є головою. Раз. Два. Втретє — чує, як тріскається ніс Варда. Той відскакує, спотикається, падає в калюжу власного слизу і крові. — Ми... знали тебе, — сичить він. — З самого початку... Він дістає останній шприц. Підносить до грудей. Рейвен вибиває його ударом чобота. — Досить. Ти вже мертвий. Просто не зрозумів цього. Вард робить крок вперед, і руйнується. Без звуку. Ніби його відключили. Рейвен стоїть над ним. Дихання рване. Плече — як вогонь. Бік — камінь. Все тіло — клубок болю. Він не відразу помічає, що Вард помер. Тільки коли його зіниці перетворюються на тонкі смужки, а потім — на ніщо. Рейвен витирає кров зі щоки. Сідає поруч. — Другий з трьох, — шепоче він. — І знову — майже нічого. Із злістю він відштовхнув тіло й почав обшукувати мантії та потаємні кишені. Всередині — згорнута карта. Акуратна, промаслена, щоб не промокла. На ній — Кхарамшир і Ешфорд. Кілька ділянок були обведені чорнилом. Одна — знаком, що викликав озноб у спині: занедбаний район у Кхарамширі. Будинок, де утримувався Вар'Есса. Далі лист. Складений вчетверо, з сухим, акуратним почерком: «Проблема з екземпляром. Втрата критична. Якщо чутки підтвердяться, він уже близько. Будь обережний. Надішли нову партію. Ми не можемо дозволити собі ще одну втрату». Рейвен випростався. Папір у пальцях тремтів. — Ну ось і все, — промовив він глухо. — І ви теж знали... І ви теж грали... Він мовчки перечитав лист ще раз. — Другий... і знову порожнеча, — тихо сказав він. Без люті. Без драматизму. Просто втома, що стискала горло. Він сховав лист і карту, кинув короткий погляд на тіло, яке вже здавалося частиною навколишньої темряви, і повільно пішов геть. Пальці тремтіли, коли Рейвен перев'язував рани. Зілля майже не залишилося, а глибокі порізи на боці й плечі сочилися повільно, вперто, ніби хотіли залишити слід на кожному його кроці. Він видихнув, уперся спиною в стіну й ненадовго закрив очі, дозволяючи голові трохи закрутитися. Потім ривок. Потрібно йти. Він не запам'ятав, куди звернув, коли гнався за Вардом. Вулиці здавалися однаковими: дерев'яні галереї, кам'яні прольоти, підвішені містки, що вели то вгору, то вниз, ніби саме місто не знало, де у нього початок, а де — кінець. Перший удар прийшов з-за рогу. Він встиг пригнутися, але не повністю — кулак зачепив скроню, і в очах потемніло. Грабіжник був молодий, обличчя порожнє, очі каламутні, на шиї — сліди від уколів. За ним ще двоє, із заточками і криками. Рейвен не потягнувся до зброї. Тільки стиснув кулаки, зробив крок вперед і вдарив першим — в горло, в сонячне сплетіння, в обличчя. Це був не бій, а інстинкт, що вижив в крові. Один впав, другий закричав, третій втік. Але і Рейвен залишився на місці, спершись на стіну. Дихати було важко. Кожен рух відгукувався болем у боці. Він не знав, як довго блукав. Іноді вулиці просто закінчувалися, тоді доводилося дертися назад. Іноді — проходив повз ті самі графіті на стінах, що бачив годину тому. Ешфорд ніби хотів його залишити. Другий бій стався на мокрих сходах, що вели вниз у напівпідвальний двір. Спочатку він почув кроки, потім свист — і ззаду накинулися двоє. Один схопив, другий почав бити. Рейвен використав перила — різко відштовхнувся, поваливши обох вниз. Один вдарився головою об залізний виступ, другий спробував встати — але тут же отримав п'ятою по обличчю. Коли все закінчилося, Рейвен сидів на брудній сходинці, облитий потом. Він відчував, як одяг прилипає до тіла, як шкіра горить під бинтами. Навіть дихати було важко. Але він встав. Пішов далі. Місто повільно відпускало. Вулиці стали ширшими. Світло — яскравішим. Повітря — не таким вологим і затхлим. Десь нагорі заспівали птахи, і Рейвен зрозумів, що скоро вечір. Він вийшов до знайомого перехрестя. Вивіска таверни «Три кістки» гойдалася, як і вчора. Він майже дійшов до ґанку, коли його зупинили. — Пане, — пролунав м'який голос. Рейвен обернувся. Двоє — чоловік і жінка в одязі служителів. Без символів, без ритуалу. Просто тканина і спокій. У жінки в руках — згорток із перев'язувальними засобами. — Вам потрібна допомога. Це видно, — сказала вона. — Дозвольте. Він хотів відмовитись. Майже сказав: «Не треба. Я впораюся». Але язик не повернувся. Він просто кивнув. Його провели всередину, не ставлячи зайвих питань. В одній із бічних кімнат, за ширмою, жінка обережно зняла частину бинтів і перевірила рани. Її рухи були точними й обережними, немов вона лікувала не воїна, а дитину. — Ви виснажені, — сказала вона тихо. — Рани неглибокі, але можливе зараження. Вам потрібен спокій. Їжа. Тепло. — Мені потрібно... — почав Рейвен, але зупинився. Він сам не знав, що саме. — Ми не будемо питати, хто вас так побив. Тут це не рідкість. Але ми будемо поруч, якщо знову знадобиться допомога. Вона пер***нтувала плече, втираючи мазь, що пахла травами. Потім — бік, і акуратний вузол під ребром. Біль трохи відступив, хоча залишився глибоко всередині. — Дякую, — сказав він тихо, і вперше за довгий час це слово не здавалося йому чужим. Жінка кивнула й пішла, залишивши на столі глечик води, рушник і шматок білого хліба. Він сидів мовчки, відчуваючи, як вечір вступає в свої права. За стінами шуміло — говорили, сміялися, хтось лаявся, хтось грав на лютні. Життя тривало, наче ніхто не вмирав сьогодні на мокрій бруківці. Рейвен встав, зачинив за собою двері й повернувся до своєї кімнати. Дістав із сумки карту — ту, що забрав у Варда. Розгорнута на столі, вона здавалася простою: лінії, знаки, кілька позначок — хрестики і кружечки. Він вдивлявся. Повільно, уважно. Один із хрестиків — у занедбаному районі Кхарамшира. Він знав це місце. Це був будинок, де він знайшов Вар'Ессу. Інші позначки були менш очевидними. Але одна — в межах самого Ешфорда. Район, судячи з карти, був північніше, майже біля самої стіни, де будинки стояли, притиснувшись один до одного, ніби боялися впасти. — Чому саме ці будинки? — пробурмотів він собі під ніс. Він поклав поруч лист, знайдений у Варда. Його почерк був нерівним, ніби писалося в поспіху або в страху. Ім'я Рейвена там не називалося, але описи збігалися. Його попереджали. Його боялися. «Втрата екземпляра критична. Надішліть нових. Це — остання можливість. Він шукає. Вже близько». Він провів пальцем по паперу, потім знову поглянув на карту. Думки перепліталися. Купа здогадок, питань і холодної люті всередині. Він провів пальцем по листу, ніби намагаючись намацати сенс у чорнилі. — Другий... і знову порожньо. Ні імен. Ні правди. Ні навіть крику на прощання. Він встав. Тіло боліло, але голова — сильніше. Карта — в сумку. Лист — між сторінками зошита. Завтра він піде далі. До нової позначки, до нового припущення. Він вимкнув світло. Темрява в кімнаті була м'якшою, ніж та, що залишилася за його спиною. А всередині — тільки тиша. Така, в якій все чутно.