Раді Вас бачити!

Попіл і гріх. Суд чорного сонця Кажуть, сонце світить для всіх. Але буває й інше сонце — те, що не гріє й не пробачає. Воно підіймається не в небі, а всередині — коли ти втрачаєш шлях, коли обираєш смерть замість підкорення, і біль замість втіхи. Тут не буде героїв, тільки ті, хто залишилися. Не буде пророків, лише голоси в попелі. І не буде відповідей, поки ти сам не станеш тим, хто запитує. Так починається не шлях... а суд. Пролог — Настають темні часи, діти мої, — голос Папи Церкви звучав м'яко й проникливо. Він розвів руки в сторони, немов збираючись обійняти весь світ. Сонячні промені відбивалися від важкого золотого персня з великим рубіном на його пальці, кидаючи криваві відблиски на мармурові колони храму. — Але тим яскравіше наше світло! Наше місто, наша священна земля Кхарамшир, стане маяком серед бурі, що охоплює світ. Настане година, коли ми піднімемося із попелу минулого, щоб створити новий світ — очищений і вільний! Площа була заповнена народом. Люди дивилися на Папу зачаровано, широко розкритими очима, ніби боялися пропустити хоч слово. — Нехай буде відомо всім, що настає велике переродження! Чорне Сонце зійде над нами, і в його променях наші гріхи обернуться на попіл. Тільки ті, хто щиро вірить, зможуть пройти крізь цю темряву до істинної свободи! Натовп заворушився захопленими криками та оплесками. У перших рядах літня жінка впала на коліна, піднявши руки до неба: — Слава Папі! Слава Веріану! Вони наш рятунок! Позаду Папи виступив вперед Веріан Сулайм. Високий, з гордою поставою і ледь помітним тонким шрамом на щоці. Він посміхався стримано, благородно, але в його очах була ледь помітна холодність. Він підняв руку, і натовп відразу затих. — Отець святий правий, — м'яко промовив Веріан. — Сьогодні ми повинні першими простягнути руку допомоги тим, хто заблукав у темряві. Будьте милосердні та щедрі, бо завтра ті, кому ви сьогодні допомагаєте, будуть простягати руки вже вам. Нехай це буде не рука жебрака, а рука брата і сестри у вірі. Площа знову вибухнула радісними оваціями. Люди плакали, дякували богам і раділи, захоплені моментом. Осторонь, прихований від погляду натовпу тінню колони, стояв молодий аристократ. Сріблясто-біле волосся злегка колихалося від вітру, в очах застигла іронічна байдужість. Рейвен Аль'Мір, четвертий член клану Рейвенфолл, внутрішньо посміхнувся, дивлячись на захоплених людей і лідерів, що блищали на сонці. — Простягнути руку, — прошепотів він собі під ніс, кидаючи останній погляд на Веріана, обличчя якого сяяло ідеальною посмішкою. — Особливо знаючи, що саме ця рука буде тебе пізніше душити... Відштовхнувшись від колони, Рейвен повернувся і швидко пішов геть з площі. Його чоботи тихо стукали по ідеально рівній бруківці. Повз проходили городяни, діти, що сміялися, торговці, які продавали дорогі тканини та прикраси. Але чимдалі він йшов, тим більше відкривалася справжня суть Кхарамшира. Зовнішній блиск змінювався сутінками та напівтемрявою вузьких провулків, що приховували справжнє обличчя міста: азартні ігри, наркотики, брудні угоди й продаж людських життів. Робітники, ледь здатні йти, вирушали на шахти, не помічаючи нічого навколо. Дівчата посміхалися порожніми очима, пропонуючи себе кожному перехожому. Місто, таке сяюче на сонці, було гнилим всередині — немов прекрасний плід, який давно прогнив зсередини. Рейвен крокував швидко, не озираючись. Повз нього пройшла знайома стара, бурмочучи молитву, яку він чув уже тисячу разів. І стільки ж разів бачив, що молитва не допомогла їй нічим. Він відвів погляд і знову пришвидшив крок, намагаючись відкинути тінь спогадів, що виникла в голові. Іноді йому здавалося, що він майже пам'ятає, ким був до того, як опинився тут, у Кхарамширі. Майже... Добравшись до резиденції свого клану, він зупинився біля високих воріт і знову обернувся, дивлячись на місто, що сяє, поки ще оповите сонячним світлом. — Чорне Сонце зійде, — тихо сказав він сам собі з похмурою посмішкою. — Питання тільки в тому, що залишиться, коли воно згасне... Вітер зашумів у деревах, ворушачи гілки, ніби погоджуючись з його словами. Рейвен зітхнув і пройшов у ворота, відчуваючи, як тягар неминучості лягає на його плечі. Він знав, що пророцтва звучать красиво лише доти, доки не починають збуватися. А потім, коли попіл надій розсиплеться по вітру, ніхто вже не згадає, що ті самі руки, які обіцяли порятунок, були зайняті тим, щоб плести мотузку для петлі на шию кожному, хто посміє засумніватися в істинності їхнього світла. Рейвен посміхнувся, знову відчувши їдкий присмак іронії. Його світ вже давно згорів у попелі чужих гріхів. Тепер залишалося лише вирішити, ким він сам стане, коли Чорне Сонце нарешті зійде.