Раді Вас бачити!

Велрін прокинувся і ще деякий час лежав із закритими очима, прислухаючись до тихого дихання будинку. Він повільно розплющив очі й поглянув на стелю: знайома тріщина йшла від кута до центру, як тонка нитка на білому полотні. Він пам'ятав її з дитинства, пам'ятав, як намагався уявити, куди вона веде, якщо йти по ній поглядом. За вікном тихо шелестіло листя, пропускаючи крізь себе ранкове світло, яке тонкими нитками торкалося стін його кімнати. Десь далеко, в глибині будинку, почувся знайомий голос — тихий і теплий, немов музика, яку він колись знав напам'ять. — Вел, ти прокинувся? — долинуло з-за дверей, і він відразу впізнав інтонацію Лісс — легку, теплу, з посмішкою на краю голосу. — Вже йду, — відповів він, підіймаючись з ліжка. Він взувся і вийшов у коридор, відчуваючи під ногами знайомі дошки, що прогиналися рівно настільки, щоб крок був безшумним. Сонячне світло лилося крізь вікна, падаючи на стіни й покриваючи їх м'яким золотистим нальотом. У коридорі, притулившись до дверного косяка, стояв Рейвен. На його обличчі грала лінива посмішка, він крутив у пальцях якусь обручку і, побачивши Вела, посміхнувся. — Ну треба ж, ти навіть сьогодні вирішив поспати довше, — сказав Рейвен зі звичною глузливою теплотою. — Вже вирішив, ким хочеш бути, коли виростеш? Або так і будеш вічним підлітком? Вел лише знизав плечима, але губи самі собою розтяглися у посмішці: — Вирішив, що стану твоїм начальником. Буду наказувати тобі трохи менше базікати. Рейвен розсміявся — коротко і щиро — і кивнув у бік сходів, які вели вниз: — Твоя сестра вже давно готова і чекає на тебе. Іди, поки вона не прийшла сюди сама і не почала сваритися. Вони спустилися вниз, де вже чулися голоси дітей — тихий гул, наче дім дихав ними, наче саме життя набувало обрисів голосів і облич. На порозі їдальні Велрін завмер на мить, побачивши за столом трьох малят — двох дівчаток і хлопчика. Трійнята сиділи пліч-о-пліч, схилившись над тарілками, і тихо про щось сперечалися. Поруч із ними стояла Лісс, з ніжною посмішкою слухаючи їхню розмову, і в її руках поблискувала чашка з чаєм. Вел не відразу зробив крок уперед. Серце стиснулося так сильно, що він зупинився, вдивляючись у цю мирну сцену, яку вже давно не пам'ятав такою ясною, такою живою. Він потягнувся до неї подумки, боячись вдихнути надто глибоко, щоб не зникла. — Вел! — покликала Лісс, усміхаючись йому і м'яко змахнувши рукою. — Сніданок уже охолов, давай швидше сюди. Велрін усміхнувся у відповідь, зробив крок уперед... І раптом усе обірвалося. Світ навколо тріснув, немов скло. ...Крик різав тишу, наповнюючи його свідомість вогнем і димом. Він бачив себе — маленького, переляканого, що стоїть на кам'яній підлозі. Навколо металися чиїсь ноги, миготіли вогняні відблиски, підлога вкривалася кров'ю. І знову крик, і знову, і знову... — Вел? ...Мить — і він знову стояв на порозі їдальні, відчуваючи під ногами дерев'яну підлогу. Перед ним усе ті самі діти, та сама Лісс, той самий Рейвен, що запитально дивиться на нього. — З тобою все гаразд? — запитала Лісс, злегка насупившись. Її голос тепер звучав тихо, майже стривожено. Він ледь помітно кивнув, усміхаючись так, немов нічого не сталося, і підійшов до столу, сідаючи поруч із дітьми. Лісс поставила перед ним тарілку, і в руках у неї ледь помітно здригнулася чашка. — Усе добре, — сказав він, радше для самого себе, ніж для неї. За вікном знову шелестіло листя, і сонячне світло знову було м'яким і теплим. Але тепер Велрін відчував, що десь углибині кімнати причаїлася тінь, яка вже не зникне, хоч би як яскраво світило сонце. За столом було тихо і затишно. Рейвен про щось розповідав дітям, його голос був легким і невимушеним. Трійнята дивилися на нього зачаровано, посміхалися і перешіптувалися, немов розділяючи якусь таємницю, зрозумілу тільки їм трьом. Лісс сиділа поруч, обережно й уважно спостерігаючи за Велом. Її погляд був м'яким і теплим, але в глибині очей він бачив легку тінь занепокоєння. Вона обережно потягнулася і стиснула його долоню, пальці її були теплими і ніжними. — Сьогодні збиралися до річки, — тихо сказала вона, немов намагаючись повернути його назад у цей момент. — Діти чекають уже кілька днів. — Ми обіцяли їм риболовлю, пам'ятаєш? — підтримав її Рейвен, трохи посміхнувшись. — Сподіваюся, хоча б сьогодні тобі пощастить більше, ніж минулого разу. Трійнята засміялися, їхній сміх був світлим і чистим, ніби він наповнював повітря чимось живим і справжнім. Вел відчув, як усередині щось м'яко стискається, наче він намагався втримати в долонях тендітного метелика, не розчавивши його випадковим рухом. — Пощастить, — відповів він тихо і майже переконано. — Сьогодні точно пощастить. Чай був терпким і зігрівальним. Він відпив, дивлячись на сонячне проміння, що пробивається крізь фіранки. Світ був таким простим, ясним, прозорим — він міг би залишитися тут назавжди. Якщо тільки не думати про те, що чекає попереду. — Веле, — пролунав до нього голос однієї з дівчаток-трійнят, і він повернув голову. — Ти справді візьмеш нас усіх із собою? Чи знову скажеш, що річка занадто холодна? Він усміхнувся, збираючись відповісти... І знову світ тріснув навпіл. ...У його руках чашка раптово розкололася, і він побачив, як темна кров тече з тріщини просто на його долоні. Він різко відпустив чашку, вона впала на підлогу і розбилася, розбризкавши кров навколо його ніг. Він підвів очі й побачив, що за столом нікого немає — ані дітей, ані Рейвена, ані Лісс. Лише порожні стільці та холодний вітер, що завивав десь зовні. — Лісс? — голос його здригнувся, наповнившись страхом. Він піднявся й позадкував до дверей, серце билося швидко й нерівно. Десь вдалині він почув дитячий сміх, потім раптом крик — відчайдушний, сповнений жаху й болю. — Ні... — видихнув він, заплющуючи очі. — Велрін! Він розплющив очі й знову опинився за столом. Чашка стояла ціла, чай був теплим, і Лісс стурбовано дивилася на нього, не відриваючи погляду. — З тобою точно все гаразд? — запитав Рейвен, трохи нахилившись до нього. — Маєш такий вигляд, ніби побачив примару. — Усе добре, — повторив Вел тихо, майже пошепки. — Просто... не виспався. Він подивився на Лісс, шукаючи підтримки, але в її очах уже не було спокою, тільки м'яке, щемливе занепокоєння. — Тобі варто відпочити, — сказала вона обережно, м'яко торкаючись його руки. — Я подбаю про дітей, а ти поки що поспи ще трохи. Він не хотів сперечатися. Просто повільно кивнув, немов погоджуючись не тільки з її словами, а й із чимось глибшим і болючішим. Він піднявся й пішов назад знайомим коридором до своєї кімнати. Кожен крок здавався важчим за попередній, кожен скрип дощок під ногами був схожий на шепіт минулого. Він знову ліг у ліжко і заплющив очі. Сон прийшов майже миттєво, як приливна хвиля, що накрила його з головою. Тепер він стояв у темряві й тиші. Чув, як десь далеко потріскують колоди у вогнищі. Він зробив крок уперед — і зрозумів, що опинився в тій кімнаті, де зберігалися фамільні портрети. Вони дивилися на нього зі стін, мовчки й пильно, ніби намагаючись сказати щось дуже важливе. Він наблизився до одного з них, вдивляючись в обличчя, які давно вже були лише спогадом. І раптом завмер — один портрет був іншим. На ньому він бачив себе — себе теперішнього, дорослого, з холодними очима і кров'ю на руках. — Цього не повинно бути... — прошепотів він. Десь за дверима кімнати пролунав дитячий сміх. Він різко повернувся і побачив, що двері повільно відчиняються. На порозі стояв він сам — маленький, переляканий, із заплаканим обличчям і очима, сповненими жаху. — Чому ти не врятував нас? — запитав хлопчик, і його голос був наче лезо, що входить просто в серце. Вел різко сів на ліжку, задихаючись, немов його висмикнули з води. Серце билося так, що він ледь чув свої думки. Кімната була колишньою — сонячною, тихою, мирною. Але він уже не вірив їй. За вікном чувся дитячий сміх, і він раптом із жахом зрозумів, що не знає, реальність це чи чергова ілюзія. Він заплющив очі, намагаючись заспокоїти дихання. «Це просто сон, усього лише сон», — повторював він собі, як молитву. Але тіні в кімнаті вже були іншими — довшими, темнішими, глибшими. І він уже не міг зробити вигляд, що нічого не сталося. Він знову піднявся з ліжка і повільно підійшов до вікна. За склом простягався знайомий сад, сонце грало на листі дерев, вітер тихо шепотів у їхніх кронах. Діти бігали по траві, голосно сміючись, і Рейвен, розкинувши руки, щось показував їм, вдаючи, ніби він — герой зі старої легенди. Лісс стояла поруч і уважно спостерігала за ними. Її фігура була нерухома, немов вона відчувала його погляд і чогось чекала, не наважуючись обернутися. Він знову відчув тепло в грудях, і з ним — щемливу гіркоту, від якої ставало важко дихати. Вел відвернувся, зробивши крок до коридору, і тут же відчув запах диму. Запах, який не можна було сплутати ні з чим. Він застиг на мить, намагаючись переконати себе, що помилився, що це всього лише спогад. Але дим став щільнішим, ледь помітна вуаль стала задушливим покривалом, змушуючи серце битися частіше. Він побіг коридором, босі ноги майже не торкалися підлоги, а стукіт серця заповнив собою весь простір. Кімнати порожніли одна за одною, повітря густішало, наповнюючись гіркотою диму й відчаєм. Він штовхнув двері, що ведуть у двір, і завмер на місці. Будинок горів, його пожирало жадібне полум'я, люте і безжальне. Тріск вогню був гучнішим за його власні думки, а полум'я відбивалося в очах, роблячи їх холодними й порожніми. Серед диму і попелу стояв він сам — маленький хлопчик, застиглий у беззвучному крику. Очі дитини були широко розкриті, в них відбивався жах, якого не повинен був знати ніхто. — Ні! — закричав Вел, простягаючи руку вперед, але вогонь лише став спекотнішим і ближчим. Він відчував, як полум'я облизує його пальці, як жар стає нестерпним, але не міг зрушити з місця, не міг відвести погляд від того себе — маленького, безпорадного, загубленого. — Ти повинен був... врятувати... — пролунав дитячий голос, що губився у вогні. Вел упав на коліна, не в силах відвести погляд, сльози текли по його щоках, змішуючись із попелом, що падав з неба. Він розумів — будинок згорить знову і знову, стільки разів, скільки він намагатиметься забути. Цей біль був його минулим і сьогоденням, і від нього не можна було втекти. Він знову підняв голову і подивився на дитину. Та дивилася просто на нього, і тепер у її очах не було страху. Тільки тиша і запитання, відповідь на яке Вел не міг знайти навіть через стільки років. — Чому ти не врятував нас? Вел нічого не відповів, лише заплющив очі, відчуваючи, як полум'я поглинає його світ цілком. Коли він знову розплющив очі, вогню вже не було. Був тільки попіл, що вкриває землю, чорне небо і тиша, в якій не було місця життю. Він стояв один, під безкрайнім небом, знаючи, що ніколи більше не зможе повернутися в той ранок, у ту кімнату, до тих людей. Пам'ять стала попелом, але навіть його вітер не міг розвіяти до кінця. Він стояв і мовчав, а світ навколо поступово розчинявся в темряві, залишаючи його наодинці з самим собою і тим, що ніколи вже не повернути.