Раді Вас бачити!

Корвале не зустрічав, він дивився. Мовчки, гордовито, оцінюючи. Важкі ворота під тріск ланцюгів і гуркіт іржавих шестерень здригнулися й розповзлися в боки, ніби розриваючи простір між зовнішнім світом і внутрішнім божевіллям. За ними починалося місто, де камінь давно забув тепло сонця, а метал знав тільки крик молота. Вузькі вулиці, викладені плиткою із застиглими краплями стародавньої крові, вилися серед похмурих будинків, ніби жили забутого титана. Повітря пахло залізом, гаром і страхом. — Ласкаво просимо, — хмикнув Моро, поправляючи плащ. — Місто Крові та Смогу. Або, як його тут називають, Місто Посмішки Барона. Вел озирнувся. На кутах будинків висіли вицвілі полотнища з гербом клану Вірен — червлене коло з витягнутим краплеподібним оком у центрі. Око дивилося прямо в душу, не кліпаючи. — Тут усі знають, хто править, — додала Лісс тихо. — Але не всі знають, як далеко він зайшов. Натовп жив своїм життям. На головній площі палали багаття — не інквізиційні, а побутові: обігрівали, смажили, варили. Люди стояли купками — обговорювали останні події, сперечалися, засуджували, молилися. Хтось продавав фальшиві амулети захисту, хтось роздавав брошурки з символами поритих м'ясом богів. — Бачиш? — Моро ткнув підборіддям у бік однієї групи. Старий у брудному плащі розповідав молоді, що Барон — це переродження пророка, який прийшов завершити цикл очищення. Трохи далі — жінка з підбитим оком шепотіла дитині: «Не здумай говорити про Вірена, якщо хочеш дожити до ранку». А ще далі — двоє жебраків, поперемінно сварилися і клялися у вірності клану. Контраст, зшитий на живу нитку. — З чого почнемо? — запитав Вел, озираючись. — Ти говорив про контакти, Моро. Той кивнув і, не обертаючись, заговорив: — У Барона є наближені. Не всі з них віддані йому. Деякі жадають вирвати трон із його холодних рук. Один із них — Армгард. Старий гравець. Колись очолював сигнальну варту, тепер володіє мережею підземних клубів і арен. — Він на нашому боці? — запитала Лісс. — Він на своєму, — відповів Моро. — Але він терпіти не може фанатиків. А отже, у нас є шанс. Вони звернули з головної вулиці, заглибившись у криві провулки. Вел ловив на собі погляди — хтось вивчав, хтось цурався, а хтось — просто запам'ятовував. — Місто на лезі, — пробурмотів він. — Одне необережне слово — і тебе розріже навпіл. Моро обернувся й усміхнувся: — Тут навіть тінь може продати тебе за зайву пайку. — Що з маєтком Барона? — запитала Лісс. — До нього доберемося? — Через каналізацію або через зраду, — відповів Моро. — Ворота зачинені, охорону посилено. Він ховається, але не спить. Щось готує. — Отже, спочатку — вулиці, — сказав Вел. — Потім тіні. Потім — король із плоті. Моро кивнув. — Вулицями підуть чутки. З чуток — кров. І тільки потім ми побачимо, хто сидить на троні. Провулок пахнув прогірклим потом, гнилим вином і дешевою люттю. Тут не було вікон — тільки залізні двері, облуплені вивіски та сходинки, що ведуть до клубів, де кожен третій вечір закінчувався смертю, а кожен четвертий — у п'яній пісні. — Ось і починається, — пробурмотів Моро. Вел подивився вбік — троє. Ні, вже п'ятеро. Бліді, з поголеними скронями, персні на пальцях, дешеві понти та важкий запах безкарності. Один тримав кастет, інший поплескував по руків’ю ножа. У третього в руках була просто пляшка, але очі говорили, що б'є він нею не вперше. — Не місцеві, — сказав Вел, прислухаючись до їхньої мови. — Крамар би вже перепросив. Ці шукають привід. — І знайшли, — усміхнувся Моро, повільно стягуючи рукавички. — Давно не розминався. Лісс із відстороненим виразом обличчя відійшла до стіни, не втручаючись. Лише глянула на Вела — погляд був швидким, але сповненим сенсу. «Не дай убити себе», — читалося в ньому. — Гей! — вигукнув один із чоловіків, перегородивши дорогу. — Що за справи? Чужі в Корвалі без поклону? Може, ви з тих, хто про Барона гидоти шепоче? Він зробив крок ближче, роздуваючись від самовпевненості, як надуте хутро. Моро, ані краплі не зніяковівши, зустрів його погляд і ліниво потягнувся: — Не ваша справа, клоуни. Зате зараз ви — наша розминка. З цими словами він рушив уперед, як пущена стріла. Вел ішов за ним, і за секунду підбори бруківки наповнилися хрускотом кісток і відлунням приглушених ударів. Кулак Моро врізався в щелепу першого нападника з такою силою, що той розвернувся в повітрі та звалився на бруківку, наче мішок із тухлою картоплею. Другий кинувся слідом, замахуючись ланцюгом, але Вел перехопив рух, зробив крок убік і вдарив ліктем у шию. Хрускіт — короткий, неприємний — і нападник закашлявся, схопившись за горло. — Ти казав — розминка, — усміхнувся Вел, відступаючи на крок, — а вони розвалюються, як гнилі дошки. — Не моя вина, що тренуватися вони вирішили тільки на чутках, — кинув Моро, перекочуючи плечима. Третій витягнув ніж, але Моро, ніби тільки на це й чекав, пірнув під лезо, схопив супротивника за зап'ястя й крутнув, заламуючи руку так, що та тріснула, як суха гілка. Крик заглух, коли кулак Моро врізався в зуби. — Три, — пробурмотів він. — Будуть ще? Четвертий виявився серйознішим: широкоплечий, зі шрамом через усе обличчя й татуюванням якогось місцевого братства на шиї. Він зробив кілька кроків, перевіряючи стійку Вела, і навіть спробував посміхнутися. — Думаєш, красивий, значить, битися вмієш? Вел не відповів. Він мовчки підійшов ближче, перехопив удар у корпус і, різко обернувшись, вдарив черевиком у коліно. Той хруснув убік — зовсім неприродно. Чоловік звалився з риком, але Вел не дав йому впасти повністю — схопив за воріт і врізав чолом в обличчя. Двічі. Кров бризнула на бруківку. — Він має рацію, — додав Моро, обтрушуючи рукав. — Гарний і вміє. Останній, наймолодший із нападників, стояв у тіні, витягнувши уламок арматури. Він дивився на них, як щур на капкан: уже спійманий, але ще сподівається вивернутися. — Біжи, — сказав Вел тихо. Хлопчисько розвернувся й зник у провулку, не озираючись. Лісс вийшла з тіні й підійшла, схрестивши руки. — П'ятеро п'яних фанатиків проти двох мисливців. Треба було ставки приймати. — Вибач, — сказав Моро, хмикнувши, — я думав, вони хоча б один удар витримають. — Зате тепер знаємо, як у місті ставляться до чужих, — сказав Вел. Він струсив пил із рукавів, провів пальцем по вилиці, де залишився слабкий слід. — Барон тримає місто в страху й брехні. І все ж страх сильніший. — Ходімо, — Лісс повернулася, — у нас ще багато вулиць попереду. А тепер — крок обережніше. Вони не всі ідіоти. Десь дивляться розумніші. Вечір у Корвалі був не тихішим за день — просто морок робив його злішим. Ліхтарі чадили, ніби не освітлювали, а видихали останні відблиски світла. Кам'яні будинки стояли пліч-о-пліч, як засуджені. З-за фіранок миготіли очі — одні насторожені, інші зломлені. — Тут ніхто не посміхається, — глухо сказав Вел, проводячи поглядом по закопчених фасадах. — Тут давно ніхто не вірить, — тихо відповіла Лісс. — Навіть ті, хто моляться. Городяни не дивилися в обличчя. Тільки в ноги. Метушилися, немов боялися, що самі стануть частиною вулиці — затоптаною, замазаною, забутою. Стіни були списані дивними символами, хтось квапливо стирав їх ганчіркою, хтось, навпаки, дряпав нове просто під вікном. Моро поморщився. — Барон у них під шкірою, — сказав він. — Як хвороба. Хтось живе з цим, хтось ховається, а хтось уже згнив. Десь далі лунала запорошена промова — мітинг чи молитва, тут усе звучало однаково. Хтось кричав про порятунок, хтось про прокляття, але голос був один — зірваний і приречений. — Тут буде брудне полювання, — прошепотів Вел, завмираючи біля перехрестя. — Питання не в тому, як знайти барона. А в тому, скільки ще місто віддасть йому, перш ніж почне чинити опір. Він глянув на темне небо над дахами. — Завтра почнемо з підпілля. Це місто не відкриється зовні. — Ми знаємо, як ламати замки, — усміхнувся Моро. — Особливо ті, що на душах. І вони рушили далі — вулицями, які дихали страхом, тінню й чимось іще. Вони увійшли до закладу, який місцеві чомусь називали готелем. Ззовні — облуплена вивіска, усередині — запах гару, тремтливе світло тьмяних ламп і обличчя, втомлені очікуванням біди. Тут не зустрічали, тут перечікували. Лісс першою підійшла до стійки й кинула кілька монет. Баба з більмами замість очей щось буркнула у відповідь і махнула в бік дальнього кута. Стіл біля печі, далеко від вікна. Правильний вибір. Вел не став розглядати постояльців. Хтось пив, хтось шепотівся, хтось спав, поклавши голову на руки. Все виглядало, як завжди. Занадто звично. Вони сіли. Моро мовчав, дивлячись на тріщини на стіні, ніби намагаючись прочитати в них майбутнє. Лісс замовила їжу, не уточнюючи — що завгодно, аби тільки тепле. Вел влаштувався зручніше, відчуваючи, як плечі стискає не втома, а очікування. — Із завтрашнього дня все почнеться, — промовив він глухо. — Якщо ми хочемо пройти це місто, доведеться стати частиною його гнилі. Лісс не відповіла. Тільки подивилася на нього — втомлено, але без страху. Вони їли мовчки. У цьому місті навіть хліб мав смак попелу. Коли трапеза закінчилася, кожен пішов до своєї кімнати. Ні прощань, ні планів. Завтра буде новий день. А за вікнами готелю Корвале все ще дихав — глухо, смердюче, жадібно.