Раді Вас бачити!

Ранок перед бурею. Вони вийшли ще затемна. Покинута Трионська височина зустрічала їх мовчанням. Тут не було ані світла, ані живих душ — лише порожні будинки, поховані під пеленою туману. Колись це місце кипіло життям, а тепер здавалося застиглим між світами. Ідеальне місце для засідки. Велрін і Лісса рухалися швидко, без слів. — Трьох залишаємо, — тихо сказала Лісса. – Одного для допиту, двох – для обміну. – Якщо вийде, – Вел перевірив клинок. План був простий: Лісса зустріне їх першою, затримає розмовами. Вел ударить із тіні. Все має пройти чисто. Вони чекали. Але з кожною хвилиною голоси в голові Вела ставали гучнішими. – Вони близько. Вони були там, Вел. – Ти запізнився, але ще не все втрачено. – Тепер ти можеш виправити це. Вел глибше натягнув каптур, зціпив зуби. Дочекайтеся сигналу. Все за планом. Чотири вершники. Вони рухалися впевнено, не дивлячись по боках – не найманці, не охоронці. Карателі. Лісса вийшла вперед, перекриваючи дорогу. – Дорога перекрита. Один з них посміхнувся. – Тобі варто було б забратися з дороги, дівчинко. І тоді голоси всередині Вела завили. — Вони були там. Вони сміялися, поки ми горіли. — Ріж. Вбий. Вбий. ВБИЙ! Він не дочекався сигналу. Ривок. Клинок зніс горло першому. Кров гарячою хвилею облягала руки. Другий розвернув коня, але Вел вже був там, встромляючи сталь у бік. Лісса вилаялася, кинувшись на одного, але її клинок лише поранив, не вбив. Вороги виявилися не простими воїнами. Вони вміли битися. Але Вел бив люто. Занадто люто. І тоді все пішло не так. Він ударив ще раз, і ще. Шрамований впав у бруд, захлинаючись кров'ю. Ще один впав поруч – але він повинен був залишитися живим! Голоси всередині раділи. – Так! Більше! Вони всі заслужили! Його руку схопили. Жорстко. Силою. Лісса. – Зупинися, трясця! Вона вдарила його кулаком в обличчя, вибиваючи меч. Світ завмер. Троє мертві. Один стікає кров'ю. Допиту не буде. Голоси замовкли. Вони отримали, що хотіли. Лісса важко дихала, стискаючи зап'ястя Вела. Її очі палали злістю. — Ти... Ти вбив їх, тупий ти виродку! Він моргнув, дивлячись на її спотворене люттю обличчя. — Ти хоч розумієш, ЩО ти зробив?! — вона штовхнула його в груди, але він навіть не похитнувся. — Ми повинні були залишити їх живими! У нас був план, Вел! ПЛАН! Він мовчав. У голові все ще відлунювали голоси — але тепер вони сміялися. — Вибач, — його голос прозвучав мляво. — Вибач?! — Лісса розмахнулася і вдарила його в обличчя. Сухий хрускіт. Він відчув, як всередині кипить лють, але загнав її всередину. — Ти навіть не чиниш опору? — в її голосі звучала гіркота. — Ось так просто? «Вибач»?! Тиша. — Ти ж знаєш, чому я це зробив. Лісса відвела погляд, стиснувши кулаки. — Так, дідько, знаю. Її плечі тремтіли, але вона не дозволила собі зламатися. — Але якщо ти ще раз підеш проти плану, я особисто скручу тобі шию. Вона розвернулася й попрямувала до пораненого, який намагався відповзти. Вел провів рукою по обличчю, відчуваючи, як ниє вилиця. — Зрозумів. Але Лісса вже не слухала його. Вона присіла поруч із присмертним, затиснувши його рану. — Ти мені ще потрібен, виродку. Помреш зараз — я знайду спосіб витягнути твою душу, що гниє, і змушу говорити. Той захрипів. Вел подивився на його закривавлене обличчя. — Він не виживе. — Він. Виживе. — Лісса тиснула на рану, не даючи крові витекти. — Якщо він загине — твоя вина, не моя. Вона не відповіла. Вел витягнув цигарку, підпалив. Дим обпік легені, заглушаючи голоси в голові. Його очі закотилися, кров текла густими, липкими струменями, поки нарешті не зупинилася. Лісса не рухалася. Вона дивилася на безжиттєве тіло, стиснувши зуби. — Твою ж... Вел відійшов убік, струшуючи попіл з цигарки. — Я ж казав. — ЗАМОВКНИ. Вона підхопилася, розвернулася, але не вдарила. Просто видихнула. Потім розлючено штовхнула найближчий труп. — Нічого,***, не вийшло. Вел мовчки дивився. Лісса розлючено витерла закривавлені руки, не дивлячись на нього. — Я повертаюся в місто. — Що будеш робити? — З'ясую, куди вони прямували. Хоч один слід та залишився. Вона підняла очі — холодні, відсторонені. — А ти? Вел видихнув дим. — Є якась зустріч. Вона підозріло примружилася. — Знову по своїх? — Ні. Це... інше. Лісса недовірливо подивилася, але не стала питати. — Гаразд. Сховай тіла. Якщо їх знайдуть — у нас будуть проблеми. Вона розвернулася, прямуючи до коня. Вел дивився, як вона зникає в хмарі пилу. Проблеми вже були. Але це були його проблеми. Він прибрав клинок, засукав рукави. Трупи самі себе не сховають. Робота, яку ніхто не хоче робити. Вел стояв над тілами, слухаючи тихий вітер, що шепотів між голими деревами. Чотири трупи. Чотири уривки чужих життів. Він клацнув запальничкою, але не запалив. Просто дивився на слабкий вогник, що танцював на вітрі. Цигарка – пізніше. Спочатку – брудна робота. Він підійшов до першого тіла – того, чию горлянку перерізав занадто швидко. Кров уже загусла. Вел нахилився, схопив його за плечі й потягнув у бік найближчого яру. Тіло було важким, немов мертвий вантаж вбирав у себе вагу гріхів. «... Ти не повинен був вбивати зайвого». Голоси знову заговорили. «…Ми чекали помсти, але не такої. Не без сенсу.» Вел зупинився, витираючи забруднені долоні об свій плащ. — Раніше ви говорили інакше. Голоси замовкли. Але потім пролунав інший. «…Ми не повинні були говорити. Ми повинні були чекати.» — І все ж говорите, — Вел посміхнувся, піднявши тіло й кидаючи його вниз. Глухий удар. Перший — готовий. Вел повернувся до другого. Той був легший. Молодший серед своїх. Може, тільки недавно став людиною Барона. Тепер уже ні. «...Тоді ти нас слухав, Велрін. Ти вірив нам.» Він не відповів відразу. Розв'язав плащ убитого, замотав його голову. — А тепер не вірю? Тиша. Третього і четвертого він затягував волоком, відчуваючи, як м'язи ниють від напруги. Він не поспішав. Ніхто не поспішає, коли працює з мертвими. До того моменту, як він закінчив, його пальці були липкими від крові, а лоб вкрився шаром поту. Він дістав флягу, сполоснув руки, витер об нижній край плаща. Тепер вони зникли. Не назавжди. Але на деякий час — достатньо. Вел глибоко вдихнув. Тепер можна було запалити. «...Велрін.» Він видихнув дим, не дивлячись у темряву. — Я все ще слухаю вас. Голоси замовкли. Тільки вітер і тепле тремтіння від нікотину в пальцях. Він підійшов до коня, кинув останній погляд на яр. — Нікому не розповідайте, що я був тут. Звук клацання поводів розірвав тишу. Кінь рвонув у ніч, несучи його до неминучої зустрічі.