Спочатку:
На сторінку книги
Київ — місто прекрасне, місто щасливе, над величним Дніпром, весь в сонячних плямах. Це місто духовної сили. Не дивлячись на те, що Київ іноді повен смутку та розчарувань, а мрія здається ірреальною — він надає безліч можливостей та шляхів, а по якому з них йти — вибирати тобі. Адже насправді ми самі будуємо свою долю, все залежить від того, як ми скористаємося своїм шансом.
Навіть зараз, коли на землю опускається прохолодна весняна ніч, Київ неймовірний! Темне просторе небо запалилось мільярдами зірок, а місто засвітилося тисячами живими вогниками. Здається, що Київ тільки зараз прокидається і починає жити своїм життям. Пишні сади мовчки чекають ночі, знаючи, що зірки обов'язково падатимуть.
Гарна дівчина з дуже довгим хвилястим волоссям, виразними очима й такими милими рисами обличчя, неспішними кроками йшла по тротуару, вдихаючи свіже квітневе повітря з запашним ароматом квітучих дерев, який вночі та ще й після дощового дня відчувався особливо гостро, виразно. У цьому і є ніжна принада весни! Дівчина насолоджувалась київською весняною ніччю. Глибоко занурившись у свої думки, вона не бачила перед собою дороги. Раптом ‒ різкий поштовх. Злата несподівано зіштовхнулась з незнайомим хлопцем і, швидко нахилившись, підняла теку, яка випала з його рук.
— Ой...Вибачте, будь ласка! Я просто задумалась, — розгублено промовила дівчина, подаючи йому теку. — Тримайте!
— Нічого страшного. Буває, — на його вустах заграв промінчик лагідної усмішки. — Чому така чарівна дівчина гуляє одна в такий пізній час? — спитав він далі, не втрачаючи легкої доброзичливості.
— Доводиться іноді, — відповіла дівчина, злегка знизавши плечима. — До того ж сьогодні такий чудовий вечір!
— Таак... Це правда! — погоджується він, зачаровано піднімаючи свій погляд на небо. — І дихається так легко!
— Гаразд, мені уже пора. Вибачте ще раз... — ніяково промовила вона, збираючись уже йти.
— Давайте я проведу Вас! — його обличчя вмить стало серйозним. — Як Вас звуть?
— Злата.
— Ярослав. Приємно познайомитись!
— Мені також, — Злата ввічливо йому посміхнулась. — Дякую, але проводжати мене не треба. Мені недалеко. До того ж Ви в інший бік йшли...
— Не проти, якщо ми перейдемо на "ти"? — запропонував Ярослав. Мовчки кивнувши, Злата поправила хвилясте пасмо, яке неслухняно спало їй на чоло.
"Він немов Ангел на землі, який своєю вогненною рукою здатен залишити символ на дверях!" — вона невідривно дивиться в його глибокі темні, мов ніч очі, від яких неможливо відвести погляд. Їй здається, що вона чує не шепіт весняного вітру, а шелест ангельських крил.
— Можна попросити твій номер? — м'який, рішучий голос Ярослава перервав її казкові думки. — Поспілкуємося якось. Мені дуже цього хотілось би.
Злата ледь усміхнулася. Несподівано для себе вона продиктувала цифри. Її внутрішній голос ледь чутно заперечував, та щось глибше — серце? інтуїція? — мовчки кивало: так. Ніби якась невидима сила робила це за неї! Дивно якось. Дівчина вже встигла пошкодувати про це. Йдучи, вона ще пару разів оберталась в його бік. Ярослав стояв на тому же місці. Він проводжав Злату поглядом, доки її струнка фігура не сховалась за рогом будинку.
Тиха ніч. Пустинна, таємнича. Світ стає зовсім іншим. Думками можна піти в дуже дивному напрямку.
