Сьогодні Маркус поїхав рано-вранці. Я залишилася в його ліжку і раптом відчула страшенний імпульс тривоги. Мені і раніше часом ставало лячно з незрозумілих причин, але лікар переконав, що це цілком нормальна реакція. Перша вагітність, перша серйозна відповідальність. Жіночий організм за відносно короткий строк був змушений суттєво змінитися. Змінювався і гормональний фон, і звички, і повсякденна рутина. Але сьогоднішня тривога здалась мені геть іншою. Вона не мала жодного відношення до моєї вагітності.

Акуратно перевернувшись на бік, я ніжно обняла свій живіт і подивилась у вікно. Геліос вже викочував свою золоту колісницю у чисте ранкове небо. Погода обіцяла бути хорошою. Через декілька днів ми з Маркусом вже поїдемо звідси. Наш малюк народиться подалі від міста, у якому я стільки років була нещасною. Але тривога у моїй душі все одно не бажала вгамовуватися.

Поруч з Маркусом мені завжди ставало спокійніше. Напевно, це було пов’язано з тим, що і він завжди залишався спокійним поруч зі мною. Ми спали в одному ліжку і Маркус завжди був повернутий до мене обличчям, а його рука лежала на моєму боці чи животі, ніби несвідомо оберігаючи і захищаючи. У ньому було присутнє щось від інстинкту хижака. Територія Маркуса завжди знаходилась під його захистом. І коли я не відчувала його поруч з собою, мені ставало занадто незатишно.

— Доброго ранку, — до спальні увійшла Карен. — Я принесла вам чай.

Повільно сівши, я підклала собі під спину подушку і привітно усміхнулась покоївці.

— Доброго ранку. Я не хочу чай, а ось від соку не відмовилась би.

— Це цілющий чай. Трав’яний. Він заспокоює нерви. А вам останнім часом саме це і необхідно. — Карен казала м’яко і одночасно із цим — доволі переконливо.

Я їй довіряла. Єдиній у цьому будинку. Після Маркуса, ясна річ. З усією іншою частиною робітників у будинку у мене так і не склалися дружні стосунки. А ось з Карен якось одразу вдалося налагодити контакт. Вона завжди була готовою прийти на допомогу і просто втішити. Тому до її рекомендації щодо чаю я все ж таки дослухалась.

— Маркус знову приїде додому вже ввечері? — поцікавилась я, узявши чашку.

— Так. Він доручив мені сьогодні зайнятися збором ваших речей.

— Дякую, але я можу і сама. Мені зовсім нескладно, — я зробила перший маленький ковток.

— Він не хоче, щоб ви перенавантажували себе і носили важкості.

— Що-що, а перенавантаження мені вже точно не загрожує. Можу скласти блузи і сукні. Вони не важкі, — я усміхнулась.

— Не турбуйтеся і просто насолоджуйтесь чаєм. Я все сама зберу і поскладаю у валізи.

Слухаючи чергову порцію пліток Карен, я зробила ще декілька ковтків і відчула дивний, ледь вловимий присмак, прихований у яскравих трав’яних нотках.

— А що за трави були додані у чай? — поцікавилась я у Карен і уважно подивилась на чашку.

— Нічого особливого. Усі корисні і цілющі, — вона знизила плечима і крадькома подивилась на мене.

Я насторожилась. Моя ранкова тривога одразу посилилась.

— Що відбувається? Ти щось приховуєш від мене?

Мій язик раптом почав заплітатися, ніби я щойно випила на голодний шлунок цілий келих к’янті. Насилу відставивши чашку назад на тацю для їжі, я стурбовано подивилась на Карен. Вона раптом почала двоїтися у мене перед очима.

— Що…? — розсіяно вичавила я з себе, а потім стрімко зірвалась у пітьму.

Коли я прийшла до тями, то перше, що відчула — печіння у зап’ястках і плечах. Очі розплющити вдалося насилу і лише з третьої спроби. Руки погано рухалися. Вони виявилися прикуті до стіни. Я сіпнулась, коли побачила ланцюги. Господи! Місце, у якому я знаходилась, несподівано виявилось мені знайомим. Це був винний льох. Наш винний льох! У моєму рідному будинку. Серце, відчуваючи наближення неминучої небезпеки, істерично закалатало у грудній клітці. Скільки ще людей, окрім мене, тут побувало, закутими в ланцюги? Якесь бісове Середньовіччя!

Нехай моя голова шалено боліла після «чаю», але проаналізувати очевидне я все ж таки змогла. Дядько знайшов мене і тут не обійшлося без допомоги Карен і бог знає, скількох ще людей. Мені раптом чомусь захотілося усміхнутися. Нехай я була багато років лише наляканою лялькою, але мені все одно вдалося на цілих сім місяців пошити в дурні дядька Алекса. Я розуміла, що пощади від нього годі і чекати. В гніві він завжди перетворювався на Чудовисько. Жорстоке і нещадне. Я не за себе боялась. Ні. Тільки за свою дитину.

— Дурна пташка все ж таки потрапила до тенет, — почула я у темних глибинах льоху знайомий ненависний мені голос дядька.

Я сіпнулась від нападу вже майже забутого страху, що відчувала лише в присутності Алекса Маріно. Незважаючи на те, скільки всього я встигла пережити за весь цей час, страх перед цією людиною досі жив у мені. Це той страх, той бар’єр, що міг щезнути лише в одному випадку, коли хтось з нас помре. Інакше ніяк. Тут вже жодна терапія не допоможе. Жодні пігулки. Страх занадто глибоко увійшов у мою свідомість, став частиною моєї особистості.

— Вважала, що станеш переможницею? — дядько повільно підбирався до мене. Як отруйний павук, що вибрався з темного затишного сирого кутка, переконаний у вразливості своєї нової жертви.

Я почала дихати швидше і знову сіпнулась. Дядько продовжував неквапливо наступати. У тьмяному світлі ламп в його руці заблищало щось схоже на голку — тонку, довгу і криву. Мені цей інструмент геть не сподобався, і я знову в паніці засувалась на місці, брязкаючи ланцюгами.

— Я дістану з твого черева цього виродка, — прошипів дядько. — Вирішила, що вже обіграла мене?! Вирішила, що забереш в мене все, що я так довго збирав?! Ти всього лише дурна лялька! Я ламав і більш розумних суперників, ніж ти!

— Мені нічого не потрібно, — ледь не задихаючись у паніці, відповіла я. — Мені не потрібні ані гроші, ані бізнес, ані будинки. Я просто хочу жити. Вільно. Я поїду. Поїду. І ніколи більш тут не з’явлюся. Я ні на що не претендуватиму.

— Дівчинко моя, — Алекс присів навпочіпки переді мною, — проблема полягає в тому, що я жити спокійно не зможу, знаючи, що жива ти.

Він був жахливим. Я дивилась в його очі і бачила лише пітьму пекла. Господи! І це мій дядько! Мій близький і єдиний родич! Звідки в ньому стільки жорстокості?!

Страх у мені досягнув свого апогею і вирвався з грудей оглушливим криком. Я знала, що мене ніхто не врятує і ніхто не почує, але підкоритися такій долі вже не могла. Я спробувала вдарити дядька ногами, але він ухильнувся і зімкнув руки на моїй шиї, втиснувши потилицю у холодну кам’яну стіну.

— Я тобі горлянку переріжу, — процідив дядько, міцніше втиснувши великі пальці у моє горло. — Ти помреш. Ніхто ніколи не знайде твій гнилий труп.

— Маркус тебе обов’язково знайде і цього разу прикінчить, — прохрипіла я і скривила губи в їдкій посмішці. Він не побачить мого страху. Не відчує його. Ніколи.

Дядько вдарив мене декілька разів потилицею в стіну. Перед очима все закружляло, заблищало. Повітря не вистачало. У скронях важко і боляче застукало. Я не могла більше нічого сказати, тому що голос остаточно зник.

Я не могла нічого зробити, лише сильніше натягнути браслети на змучених зап’ястках. Спотворене злою радістю обличчя дядька страшенним відбитком закарбувалося у моїй пам’яті. Я вже шкірою відчувала прохолодне дихання смерті, яка поспішала до мене назустріч.

— Ти вмреш! Вмреш! — одержимо кричав дядько, ніби повністю втратив зв’язок з реальністю.

— Не сьогодні, вилупку!

Хватка на моєму горлі ослабшала. Дядько раптом впав на бік, дивлячись на мене скляними очима. Я побачила Маркуса з пістолетом у руці. У льох стрімко забігли його люди. Та прохолода, яку я відчула, не мала нічого спільного зі смертю. Це був протяг, який виник, коли Маркус потрапив зі своїми людьми до льоху.

— Лу, — Маркус підбіг до мене.

Я подивилась на нього широко розплющеними очима. Сказати щось у відповідь не вдалося. Шок крижаними канатами стягнув все моє тіло. Це був жах, який стався зі мною не уві сні, а в реальності.

— Лу, моя маленька Лу, — гаряче прошепотів Маркус і швидко зняв з мене ці жахливі ланцюги.

По щоках покотилися сльози. Дихати виходило лише через раз.

— Я тут, — Маркус узяв мене на руки. — Я тебе не відпущу. Ніколи. Не дозволю тобі потонути, пам’ятаєш? — гарячі вуста торкнулися моєї скроні.

Відчувши себе у безпеці, я заплющила очі і сховала обличчя на грудях у Маркуса. Все нарешті скінчилося. Цього разу вже назавжди.