Сім місяців потому…

Коли я вперше побачила Маркуса у яблуневому гаю, то навіть і подумати не могла про те, як сильно він змінить все моє життя. Я його страшенно боялась. Я сприймала його справжнім Чудовиськом, яке прагнуло моєї смерті. Існувала сотня причин, щоб ненавидіти його, але складний візерунок життя несподівано міцно зв’язав нас разом.

У Маркуса теж було багато причин ненавидіти мене, мою родину. Він хотів помсти, хотів знешкодити той душевний біль, який принесла з собою втрата молодшої сестри. Гадаю, коли Маркус побачив мене, він теж не думав про те, як у майбутньому ми вплинемо одне на одного.

Навіть коли ми їхали до каплиці, щоб обвінчатися, я не підозрювала про те диво, що незабаром сталось між нами. Тому що тоді воно мені здавалось неможливим, неправильним і нелогічним. Наш шлюб, який відверто можна було назвати фіктивним, різко згорнув убік справжнього. Ми очікували на появу дитини.

Ось так. Люди, які за всіма законами логіки повинні були шалено ненавидіти одне одного до останнього подиху, несподіваним чином поєднали свої ДНК у єдине ціле і подарували їх новій крихітній людині. Наше зачаття ніби було викликом, який ми нахабно продемонстрували нашим родинами. Ми могли більше не ворогувати. Ми могли спокійно жити пліч-о-пліч. І це нормально. Правильно. Природньо.

Все це сталося несподівано і можливо зарано, та ще і геть невчасно. Але я ні про що не шкодувала. Занадто довго я себе почувала самотньою у власній родині. Усвідомлення, що під моїм серцем з’явилося крихітне життя наділило мене впевненістю і неприборканою жагою боротися до переможного кінця. Тепер я не сама. Ніколи не буду самотньою.

Найскладнішим виявилось лише розповісти про своє становище Маркусу. Між нами щось відбувалося. Ми розмовляли нечасто і небагато, але нас все одно тягнуло одне до одного з феноменальною силою. Це не підкорялось жодним чітким поясненням. Просто, коли я його бачила, моє серце починало тріпотіти, а в кінчиках пальців лоскотало через нездолане бажання торкнутися його смаглявої шкіри.

Маркус свого часу помилився. Жорстоко. Але на відміну від мого дядька, він був здатен визнати свою помилку. Визнати і взяти мене під свій захист. Маркус піклувався про мене. Як вмів. Може, в моїй страшній казці він і не принц, а те саме Чудовисько, що ніколи не позбудиться від свого прокляття, але мені все одно. Я була готова із ним просто мовчати чи безстрашно занурюватися з головою у його похмурість. За той відрізок часу, що я прожила у будинку Маркуса, він став для мене ріднішим за власну родину.

Коли я розповіла про те, що вагітна, Маркус лише мовчки подивився на мене, а потім міцно однією рукою притиснув до себе. Я торкнулась носом його твердої ключиці і просто заплющила очі. Мені вже було зрозуміло, що Маркус не з тих людей, хто каже багато, пристрасно і безупинну. Він людина дій, а не порожніх балачок.

Я і Маркус чудово розуміли всі ризики. Розуміли, що моя вагітність повинна була до останнього зберігатися у секреті.

— Я відвезу тебе. Далеко-далеко звідси. — Прошепотів він мені на вухо і міцніше притиснув до себе. — Вирішу декілька справ і відвезу. Ми житимемо там, де нас ніхто ніколи не знайде.

Щось в голосі Маркуса мене тієї миті дуже насторожило. Він був занадто напруженим. Мій внутрішній голос невчасно прокинувся і прошепотів: «Головна небезпека ще попереду». Але яка саме небезпека? З якого боку? І чи можна її запобігти?

Я обійняла Маркуса обома руками і притиснулась до нього так міцно, як тільки змогла. Лише в його обіймах я відчувала себе цілком захищеною і здатною боротися не тільки за власне щастя, але і свободу.