Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Читання дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Наступного ранку я прокинулась і відчула, що добре відпочила. Вперше я просто лежала у ліжку, позбавлена страху, що потрібно негайно підніматися, одягатися і кудись бігти. У минулому моє життя було розписано щохвилини, а тепер… Тепер я безсоромно витягнулась на величезному ліжку у позі зірки і спостерігала за сонячними променями, що танцювали на високій стелі.

Я дихала і мені подобалося це повітря. Мені подобалась подушка, на якій лежала моя голова. Подобалась м’яка тонка ковдра, що турботливо вкривала моє тіло. Мені подобалося абсолютно все, кожна дрібниця. Я не хотіла думати про те, що сталося у старому будинку в лісі. Не хотіла думати про підступність і жорстокість дядька. Хоча б один день… Хоча б на один день я хотіла спробувати стати безтурботною.

Усміхнена Карен зазирнула до мене хвилин через двадцять після того, як я прокинулась. Вона принесла сніданок і розповіла, що мою гардеробну нещодавно заповнили різноманітним одягом.

Я з апетитом з’їла увесь сніданок і разом з Карен вирушила подивитися на речі. У гардеробній було все, чого тільки могла забажати жінка. Я помітила, що Карен із захопленням роздивлялась спідниці, сукні і прикраси. Мені раптом чомусь захотілося зробити їй приємно. Просто так. Не знаю, чи зналась я на людях, але мені здалося, що Карен була хорошою людиною. У будь-якому випадку, вона була єдиною з усього обслуговуючого персоналу, хто не ставився до мене зневажливо.

— Обирай, — запропонувала я їй. — Обирай все, що тобі сподобається.

— Що ви, що ви! Це все ваше! — трохи налякано промовила Карен і склала руки на грудях.

— Я хочу зробити тобі подарунок. Подякувати за твою доброту, — обережно пояснила я, щоб ще більше не лякати жінку. — Обираю, благаю тебе.

Карен сором’язливо усміхнулась мені, але я помітила в її великих карих очах сльози. Жінка підійшла ближче до полиць зі спідницями.

— Ось цю, — вона взяла ту, що була ніжно-лимонного кольору.

— Візьми ще щось. Я все одно тут тимчасово і навряд чи встигну вдягнути все це. Візьми блузку і обов’язково якусь прикрасу.

З гардеробної Карен вийшла задоволеною. Пізніше, коли вона повернулась до мене, ми трохи розбалакалися:

— Пан Герра дуже хороша людина, — раптом заявила Карен. — Він справедливий і добрий. Кращий за свого старшого брата — Леона.

— Я Маркуса бачила геть іншим, — хмикнула я.

— Після смерті сестри він дуже змінився. Гадаю, це його практично знищило. Пан Герра з сестрою був нерозлучний. Вона наймолодша. Він завжди оберігав її, але… Але все ж таки не вберіг. Я не знаю всієї правди і деталі мені також невідомі, але пліткували, що Анабель закохалась в когось. І ця закоханість її і знищила.

— Це все дуже трагічно, — я важко зітхнула, аналізуючи почуте.

— Перший місяць після похорону був найважчим. Наш будинок був схожий на зону бойових дій. Ми всі думали, що пан Герра збожеволіє. Але, здається, все обійшлося, — Карен трохи помовчала. — Може… Може, ви якось вплините на ситуацію? Ви хороша, я це одразу зрозуміла. Чиста, світла, а нашому бідному пану дуже потрібно світло.

Слова Карен довго не виходили в мене з голови. Я не могла дати точну відповідь, як саме реагувала на них. Мені було шкода Маркуса. По-людськи. Але не впевнена, що ми змогли б стати друзями. Дружба геть інакше повинна розпочинатися. До того ж, нам одне від одного було потрібне геть інше. Мені — захист. Маркусу — можливість спокутувати провину.

Після обіду я все ж таки наважилась залишити свою кімнату, свою «мушлю» і дослідити будинок. Він був значно більший за мій колишній. Цілий маленький світ всередині міста. Щоправда, нікого, окрім покоївок і садівника, на своєму шляху я не зустріла.

Проте я знайшла бібліотеку, тренажерний зал і SPA. Багато дверей були зачинені, а деякі куточки будинку взагалі виглядали необжитими. Спустившись гвинтовими сходами, я раптом опинилась на кухні. Маркус, одягнений у білий фартух, схилився над дошкою і щось зосереджено нарізав. Здається, якесь м’ясо.

У нас вдома на кухні знаходилися виключно кухарі. Ніхто з моєї родини добровільно туди не заходив. Тому я дуже здивувалась, коли зустріла тут Маркуса. Я взагалі не очікувала сьогодні із ним зустрітися. Зупинившись на порозі, я боязко розмірковувала, як краще було б тихо піти, але Маркус встиг мене помітити.

— Проходь, — доволі дружньо промовив він. — Не бійся. Я не вкушу, — він усміхнувся, але його погляд залишився серйозним і похмурим.

Я нерішуче зайшла до кухні. Вона була просто величезною і дуже світлою.

— Що… Що ти робиш? — Обережно спитала я і підійшла трохи ближче до столу.

— Карпачо з яловичини. Подобається таке? Або ж можу зробити з лосося, — не здіймаючи погляду, відповів Маркус.

— З яловичини теж добре, — я тихо сіла на високий стілець.

Дослухавшись до власних відчуттів, я зрозуміла, що мій страх зачаївся, спостерігаючи за Маркусом. Здається, зараз мені геть нічого було боятися. Чудовисько поводило себе розслаблено і спокійно. Мене трохи відпустило.

— Чому сам готуєш? — вирішила я поставити ще одне запитання, щоб розвіяти тишу і відволіктися від неприємних думок.

— Подобається, — коротко відповів Маркус. — Коли хочеться усамітнення, виганяю усіх з кухні і готую щось для себе.

— Тоді мені краще піти. Не заважитиму, — я вже хотіла зістрибнути зі стільця.

— Ні, — жорстко відповів Маркус і подивився на мене. — Можеш залишитися, — вже м’якіше додав він. — Я готую і на тебе. Вважатимемо, що це невелика вечеря на честь нашого весілля.

Я залишилась на своєму місці, з цікавістю спостерігаючи за вмілими маніпуляціями Маркуса, що він проводив із м’ясом. Він спритно і майстерно нарізав тоненькими слайсами яловичину. Потім розклав один шар на тарілці , приправив сіллю з перцем і додав трохи оливкової олії. З іншою порцією Маркус зробив все те саме. Потім накрив плівкою і відправив до холодильнику. Після цього почав займатися соусом.

— Дякую за одяг, — після тривалого мовчання промовила я. — Карен мені все показала.

— Ти тепер за все дякуватимеш мене? — Маркус вигнув одну брову, подивився на мене, потім знову повернув свою увагу приготуванню соусу.

— Так, — трохи розгублено, але відверто відповіла я. — Мене так виховали.

Маркус нічого на це не відповів і продовжив займатися своєю справою. Я не хотіла бути нав’язливою, тому до кінця приготування більше нічого не говорила.

— К’янті? — запропонував Маркус, коли вимив руки.

— Трохи, — несміливо відповіла я.

Ми перемістилися до їдальні. Маркус приніс блюда, келехи і пляшку к’янті.

— Дуже смачно, — похвалила я. — Мені подобається.

— Добре.

Мені здалося, що Маркус зараз знаходився весь у собі, своїх думках. Його похмурість і мовчазність мене не лякали. Я раптом відчула імпульс співчуття до цього лише зовні сильного і міцного чоловіка. Він сумував за сестрою, він заплутався і, можливо, щось ще страшенно його пригнічувало. Чудово розуміючи, що мені варто навчитися долати свій страх і хоч якось звикнути до Маркуса, я несподівано для самої себе доторкнулась до його руки.

Маркус завмер і повільно перевів важкий погляд на мене.

«Лу, головне не піддаватися страху!», — наказала я самій собі.

— Біль відпустить, — тихо промовила я.

— Тебе ж не відпустив.

— Але він став значно слабшими. Незважаючи на те, що сталося зі мною і як я жила всі ці роки, все одно вірю, що колись стане краще. Не буває так, щоб чорна смуга нескінченно тягнулась. Колись її місце посяде і біла.

Маркус мовчки роздивлявся мене. Його погляд пронизував наскрізь. Він давив, напирав і навіть лякав, але я вперто старалась відповідати на нього. Моя маленька долоня спокійно лежала на величезному твердому кулаці Маркуса.

— Чому тебе назвали Марія-Луїза? — раптом поцікавився він.

Ми продовжили вечеряти.

— На честь двох моїх бабусь, але мені більше подобається Лу.

— Лу? Чому?

— Коротко і зрозуміло, — я навіть дозволила собі усміхнутися.

— Можна, я теж називатиму тебе Лу? — з усією притаманною для Маркуса серйозністю, спитав він.

Я на декілька секунд завмерла.

— Так, звісно, — повільно, але все ж таки відповіла я.

— Ти гарна, Лу, — Маркус зробив ковток зі свого келиху. — Дуже.

Мої щоки раптом стали гарячими.

— Мені ніколи про це говорили, — зізналась я.

Маркус нічого не відповів, знову занурившись у свою задумливу похмурість.