Я покусала собі всі губи, поки очікувала на те, коли невідомість хоча б трохи розсіється. Обхопивши себе руками, щоб остаточно не розвалитися на шматки, я ходила туди-сюди і ніяк не могла знайти собі місця.

Раптом почулися кроки. Я одразу завмерла і напружено подивилась на вхідні двері. Йшов Маркус. Його кроки я з жодними іншими вже точно не сплутаю. Він мовчки увійшов до спальні, просканував мене непроникним поглядом. Я витягнулась немов струна, тому що погляд Маркуса був, як дуло пістолету, що спрямували прямісінько у серце.

Паніка і страх продовжували розширюватися всередині мене, і я вже ніяк не могла їх стримати. Вони дерлися назовні. Я не розуміла, що відбувається. Не знала, що зі мною буде завтра. Гадки не мала, чого від мене хотів клятий Маркус Герра. Уламки мого життя, на яких я жила після загибелі батьків, перетворилися на попіл. Я тепер ніхто. У мене немає нічого. Жодної близької людини. Мене ніби помістили у порожнечу. Темну і холодну.

Маркус зробив крок у мій бік, а я одразу налякано відступила назад і вся зіщулилась. Він застиг на місці.

— Завтра ми одружимося, — після тривалого мовчання раптом заявив Маркус.

Мої очі здивовано розширилися. Я здійняла голову і наштовхнулась на той ж непроникний немиготливий погляд чорних очей.

— Що??? — зірвалося з моїх вуст ледь чутно.

— Тобі потрібен надійний захист, — Маркус помасажував перенісся і сів на край ліжка.

— Чому просто не прикінчиш? — я боляче вп’ялась пальцями у власні плечі. — Хіба… Хіба не заради цього ти мене викрав?

— Я не можу тебе вбити, — процідив він крізь зуби. — Не можу.

— Чому?

— Зрозумів, що ти на це не заслужила.

Я притулилась спиною до стіни, бо ноги раптом стали слабкими. У голові запаморочилося.

— А чому раніше хотів цього? — єдине, про що я спитала.

— Мою молодшу сестру — Анабель — вбили. Вбили менше року тому. Вбив хтось з твоєї родини. Я хотів помсти. Жив нею. Виношував план. Вирішив, що вбити тебе — це гідна відплата за смерть моєї сестри. Я бажав, щоб твоя сім’я страждала. Я бажав, щоб страждала і ти, але… Я припустився величезної помилки.

Я проковтнула клубок у горлі і втягнула повітря, тому що не дихала, поки слухала Маркуса.

— Ти зрозумів, що дядькові начхати на мене і тому відмовився від плану? — кожне слово давалось мені насилу, але я повинна була дізнатися усю правду.

— Я зрозумів, що не хочу тебе вбивати значно раніше. Ще в саду, — Маркус дивився перед собою. — Але ненависть і злість виявилися набагато сильніші за розум. Ти стала першою, на кого в мене не піднялась рука. А коли з’ясувалося, що ти не потрібна своїм, все тільки погіршилося. Коли побачив тих вилупків, які виконували доручення твого дядька, вирішив, що збожеволію від гніву.

— Я… Мені… Мені лячно, — схлипнувши, зізналась я. — Мені дуже лячно. Я боюсь тебе. Дуже боюсь. Я жити хочу, Маркусе. Я просто хочу жити, тому що до цього моменту моє існування навряд чи можна було назвати справжнім життям, — по щоках зрадницьки сковзнули сльози. — Хіба… Хіба я не заслужила просто жити? Батьки загинули. Дядько дресирував мене, як тварину. Ані друзів, ані кохання, ані ласки. Нічого. Дядько мене постійно залякував. Я як лялька. Порцелянова лялька, якою всі граються. І якою тепер граєшся ти. Мені шкода, — захлинаючись сльозами, лихоманливо проговорила я. — Мені шкода твою сестру. Мені шкода, що це з нею зробила моя родина. Мені зрозумілий твій біль, тому що я втратила батьків. Я була маленькою, але той біль ніколи не забуду. Він досі живе в мені. Але я борюсь із ним. Борюсь, тому що інакше не перемогти. Вбивство — не вихід.

Маркус різко підвівся з ліжка і впритул підійшов до мене. Я подумала… Подумала, що він зараз або вб’є мене, або вдарить, щоб я нарешті замовкла. Але він… Він різко і сильно притиснув однією рукою до своїх грудей. Я носом зіткнулась з його твердою ключицею і останній запобіжник, що стримував мої емоції, остаточно вийшов з ладу. Я розплакалась. В голос. До хрипкості в горлі.

Я плакала, тому що мені було лячно. Плакала, тому що пригадала батьків. Я стільки років все тримала всередині себе. Заштовхувала кудись глибоко в душу і намагалась ні про що не думати. Коли не думаєш, завжди ніби ставало легше. Блокувала емоції. У будь-якому випадку, намагалась.

Але те, що сталося зі мною за останні кілька тижнів швидко і грубо вирвало всі запобіжники. Зірвало чорну ширму і змусило подивитися на реальність. Вона була потворною. Я не стрималась, тому що вже не було ніяких сил мовчки все це терпіти. Але я геть не очікувала, що ридатиму на плечі у Чудовиська. Хіба так повинно було бути?

— Для всіх навколо ти померла. Твій дядько про це добряче попіклувався. Тому зараз ніхто не повинен дізнатися правду, тому що виникнуть страшні наслідки. Я зможу тебе захистити, але лише у тому випадку, якщо ти станеш частиною моєї родини. Інакше ніяк. — Прошепотів мені на вухо Маркус, опустивши долоню на мою потилицю. — Твій дядько навряд чи захоче стати посміховиськом і не змириться з тим, що ти жива.

Я подивилась на Маркуса. Він був так близько. Я слухала його трохи пришвидшене дихання і бачила всю пітьму у чорних очах. Вона лякала. Страшенно.

— Ті покидьки, вони не торкалися тебе, — промовив Маркус.

— Я ж казала…

— Мені треба було переконатися.

— Навіщо?

— Як би вони доторкнулися, я просто підірвав би будинок твого дядька, начхавши на будь-які наслідки, — залізним тоном відповів Маркус.

Різка зміна вектору у наших взаєминах перевернула всі мої думки і розкидала їх по різних кутах свідомості. Маркус повільно відпустив мене і зробив крок назад.

— Ти знала, що твій дядько готував на тебе замах?

— Що? Ні!

— Він планував вбити тебе одразу після весілля. Гадаю, хотів позбутися від тебе як від спадкоємиці і на додачу отримати деякі активи твого чоловіка.

Мені здалося, що моя голова зараз просто вибухне від нової порції інформації.

— Що ж це виходить, — повільно промовила я, насилу склавши у думках всі шматочки однієї картини. — Ти фактично врятував мене своїм нападом?

— Можна і так сказати. Своїм вторгненням я сплутав всі карти твоєму дядькові, але він все одно знайшов вигідну для себе лазівку. Тому, сподіваюся, ти розумієш, чому він не повинен поки що знати про твоє «воскресіння»?

Я лише кивнула.

— Завтра нас обвінчають. Немає потреби тягнути із цим, — Маркус востаннє подивився на мене, а потім пішов.