Я вирвалась з напівсну, коли відчула, що машина різко загальмувала. Моє тіло боліло, а голова після ридань виявилась неприємно важкою. У мене геть не залишилося сил. Я навіть аналізувати власні думки не могла. Під повіками червоними запаленими літерами закарбувався один короткий висновок: мене більше не існує. Дядько зробив так, щоб усі вирішили, ніби я померла.

— Виходь! — гаркнув Маркус.

Я здригнулась, відстібнула тремтячими пальцями ремінь безпеки і ще декілька секунд намагалась впоратися з ручкою дверцят. Моє тіло не бажало мене ж слухатися. Коли я нарешті вибралась з автівки, одразу впала. До того ж так сильно, що, здається, здерла собі обидва коліна.

— Підіймайся! — знову гримнув Маркус над моєю головою.

Я здійняла на нього погляд і з моєї вразливої позиції зараз Маркус здавався справжнім велетнем. Він сердитим важким поглядом подивився на мене, декілька разів стиснувши і розтиснувши кулаки. План Маркуса не спрацював і, здається, саме це його найбільше розлючувало.

Так-сяк, але я все ж таки підвелась. До нас з величезного особняку на три поверхи вибігла якась жінка. Судячи з її простого одягу, вона працювала на Маркуса і доглядала за будинком.

— Нехай помиється, — холодним тоном звернувся до неї Маркус. — І лікаря запроси. Хочу знати, трахали її чи ні, — він говорив так, ніби мене поруч із ним і не було.

— Мене ніхто не чіпав, — слабким, але впевненим тоном відповіла я.

— Поки висновок лікаря не побачу — не повірю, — Маркус обпік мене сердитим поглядом і твердою ходою попрямував убік будинку.

Жінка була трохи налякана моїми зовнішнім виглядом, але нічого не сказала. Просто коротко кивнула убік парадних дверей. Я мовчки пішла за нею. Особняк був неймовірним через свою шикарність і багатство вільного простору.

Мене провели до ванної кімнати. Принесли рушник і білий пухнастий халат. Я байдуже спостерігала за тим, як жінка налаштовувала воду і виставляла на скляних поличках флакони з шампунем, гелем для душу і кондиціонером для волосся.

— Я принесу аптечку, а ви розпочинайте, — промовила вона і тихо залишила ванну кімнату.

Стягнувши з себе розірваний брудний сарафан, я опустилась у велику круглу ванну. На мить у змученій голові промайнула одна-єдина думка — втопитися. Я була огидна самій собі через власну слабкість і боягузтво. Мене нудило від такої дійсності. В мене до м’яса і кісток вгризалась реальність, у якій я, ніби і жила, але у газетному заголовку вже і померла. Моя свідомість буквально плавилась.

Що тепер буде зі мною? Маркус Герра розлючений, роздратований і нічого хорошого із цього не вийде. Навіщо йому треба знати, чи торкався до мене чоловік, чи ні? Хіба це мало якесь особливе для нього значення? Я не могла більше думати, тому що думки розкручували у моїй голові розпечену спіраль запитань і припущень.

Закусивши до осліплюючого болю нижню губу, я схопила круглу мочалку, щедро вилила на неї гель і почала митися. Яка вже різниця, що буде далі, чи не так? Я тепер мертва. Крапка.

Після того як я ледь не зняла з себе шкіру мочалкою, повернулась жінка. Я вдягнула халат. Вона оглянула мої руки і пальці.

— Нічого серйозного. Скоро загоється. Але трохи антисептику і декілька пластирів не завадять.

Жінка, імені якої я не знала, дуже акуратно і дбайливо обробила мої пальці. Мене мимоволі стало боляче через ту ніжність, з якою вона наносила антисептик. Я не звикла до ніжності. Вона для мене була чужою.

До того часу, коли приїхав лікар, я вже трохи оговталась. У будь-якому випадку мене більше не трусило і, здається, купа тривожних думок трохи вгамувалась. Я досі нагадувала собі перелякану тваринку, яка зачаїлась. Мене жбурнули у нову реальність і все, що я могла зробити — налякано роззирнутися на всі боки.

У величезному особняку був облаштований медичний кабінет, який нічим не поступався кабінетам у кращих лікарнях нашого міста. Я ніколи не боялась лікарів. Дядько Алекс кожні три місяці відправляв мене на обстеження, щоб переконатися, що я нічім не хвора.

Гінеколог середніх літ провів стандартне обстеження і поставив низку таких самих цілком стандартних запитань. Я на кожне з них дала відповідь. Після процедури мене відвели до спальні, у якій, здається, ніхто не мешкав і наказали чекати. А на що саме чекати? Ніхто нічого не сказав.

Я обережно підійшла до вікна, воно виходило на центральне подвір’я, куди щойно в’їхала чорна автівка.

                                                                                                            ***

— Ти повинен її прикінчити! Вона ані тобі, ані нашій родині вже точно не потрібна! — гаркнув Леон.

— Ні! — твердо відповів я. — Дівчину ніхто не чіпатиме!

— Маркус! — старший брат погрозливо подивився на мене. — Твоя ненависть, твоя жага помсти вже перетнули всі можливі межі. Я тебе не підтримував, коли ти прагнув помститися Маріно. І зараз не підтримую. Не треба рити собі могилу.

— Справа не в помсті, — я втомлено помасажував перенісся.

— А в чому? — Леон стиснув вуста. — Я теж сумую за нашою сестрою, брате. Мені також боляче, що вона вирушила до наших предків у такому юному віці. Але ми не можемо кидатися на усіх підряд, ніби дикі пси! Я тобі казав, щоб ти не втручався у це лайно. Ти вчинив по-своєму. Алекс Маріно тебе обдурив. А ти залишився зі своєю нескоєною помстою і дівкою, яку її ж дядько публічно і поховав. Тому вихід тільки один — прикінчити її і забути про всю цю історію.

— Її ніхто не чіпатиме, — прошипів я і вдарив кулаком по дубовому письмовому столу. — Вона належить мені.

— Ти ж не дика тварина, яка прагне захистити свою самку, — Леон ледь помітно посміхнувся. — Люди вчиняють інакше. До того ж, у тебе вже є наречена. Не впевнений, що їй сподобається присутність іншої жінки.

— Наречену мені цю нав’язала родина і ти чудово про це знаєш.

— Шлюб — чудовий інструмент для здобуття корисних зв’язків і потрібної підтримки, — нагадав брат.

— Ти говориш, як наш батько, — я впав у крісло.

— І він мав рацію у кожному своєму слові. Маркус, ти не гірше за мене знаєш, що їй тут не місце. Або поверни її назад до дядька, або вбий. Але я все ж таки схиляюсь до другого варіанту. Члени нашої родини не приймуть цю дівку. Вона — дитина наших ворогів. Можеш відвезти її хоч на край землі, але на неї полюватимуть, тому що занадто ласий шмат залишився без нагляду.

— Вона не потрібна своїй родині, — тихим голосом промовив я.

— Не розбиратимуться: потрібна вона чи ні. Використають і все одно вб’ють. Для неї немає виходу. Ти сам її до цього привів.

Леон мав рацію у кожному своєму слові і це викручувало навиворіт мої мізки. Я хотів помсти, хотів смерті, хотів болю для клятої родини Маріно. А у підсумку… У підсумку загнав і себе, і Марію-Луїзу у пастку. Чому я не міг її вбити? Я нескінченну кількість разів вбивав людей. Не розмірковуючи і не вагаючись. А тут якусь дівку пристрелити не міг, тому що… Тому що, що? Не знаю. Шкода її. От і все.

— У мене є план, — заявив я і знову помасажував перенісся.

— І який? — Леон схрестив руки на грудях.

— Я одружусь з нею. Вона стане моєю дружиною, частиною моєї сім’ї, а це означає, що ніхто з наших її точно вже не чіпатиме.

— Ти збожеволів, Маркусе.