Я кричала і намагалась захищатися. Але у порівняні з двома негідниками, я була не більше, ніж дрібним вуличним кошеням, який потрапив до двох голодних скажених собак. У голові пульсувала жахлива думка про те, що цих людей найняв мій рідний дядько Алекс. Я знала, що він вмів бути жорстоким і часом у нього зникали будь-які межі. Але я навіть не підозрювала, що душа дядька вже давно повністю згнила.

Я дряпалась. Дряпалась і відчувала, як нігті роздирали шкіру щік, підборіддя і шиї. Навіть з’явилась кров. Але це ніяк не рятувало. Один втиснув мене своїм тілом у жорстку дерев’яну підлогу, а інший, схилившись, намагався заштовхати мені до рота дуло пістолету.

Мене нудило. Не через метал, що от-от міг запхатися у горлянку. Ні. Мене нудило через цю дійсність, через жахливість мого становища. Може, це і був мій кінець? Двоє смердючих бандитів пошматують моє тіло, як скажені собаки, а потім притягнуть залишки до мого дядька. Він подивиться на результат своїх старань, як завжди, посміхнеться краєчком губ і недбало зробить жест, щоб мене де-небудь закопали. І все. Була нікому непотрібна Марія-Луїза і більше її не стало. Хто про мене згадає? Хто плакатиме? Я була невільницею. Стала нею у той момент, коли загинули мої батьки.

— Знепритомніла? — спитав один з покидьків.

— Зараз перевіримо.

Липка гаряча долоня сковзнула між моїх ніг і різко стягнула спідню білизну. Секундна апатія миттєво зникла. Ні. Померти від рук цих покидьків я собі вже точно не могла дозволити. На жаль, дратися я ніколи не вміла. Діяла так, як підказували свідомість і інстинкти. Я дряпалась, пручалась і плювалась, не дозволяючи запхати мені до рота бісів пістолет.

— Схаменись, — той, який сидів зверху на мені, боляче вдарив по обличчю.

Гарячий спалах болю не зупинив мене. Я з подвоєною силою продовжувала чинити опір, знаходячись на межі адреналіну.

— Руки! Блокуй їй руки!

Другий покидьок спритно схопив мене за зап’ястя і втиснув їх у підлогу, поки його напарник стягнув з мене спідню білизну і жбурнув на ліжко.

— Подивимося, — він розвів мої ноги і подивися прямісінько туди.

Це було принизливо! Я намагалась вирватися, але все марно. Руки швидко почали німіти, тому що їх притиснули колінами.

— Впевнений, твій дядечко нікому не дозволяв тебе трахати. Хотів дорого продати твою дірку. Але не вийшло, — покидьок вишкірився і спробував проникнути в мене пальцями.

Я сіпнулась. Тому що стало боляче. Тому що побачила за спинами найманців величезну темну фігуру Маркуса. На мить здалося, що його обличчя висічене з мармуру. Жоден м’яз на ньому не ворухнувся. Погляд виявився настільки важким, сповненим гніву, що міг будь-кого на смерть притиснути до землі.

Все сталося швидко. Так само швидко, як і вторгнення цих двох. Постріл. Ще один. Бризки гарячої темно-червоної крові розтеклися по моїх щоках и шиї. Тугий клубок нудоти підкотив до горла і мене вивернуло прямісінько на підлогу. Голова стала гарячою ніби у мене різко підскочила температура. Поруч зі мною лежали два трупи. Два найманці, які хотіла зґвалтувати мене і вбити. Вони виконували наказ мого рідного дядька!

Маркус мовчки підійшов до мене і підхопив на руки, як тільки мене перестало нудити. Важкий погляд нікуди не зник. Здавалося, що Чудовисько почало ненавидіти мене ще більше. І… Краще він пристрелив би мене разом з тими покидьками. Краще припинив би мої страждання. У мене нема і не було життя. У мене було лише жалюгідне існування, від якого немає сенсу.

Маркус ледь не жбурнув мене на заднє сидіння свого чорного «Порше» і гучно зачинив дверцята. Я знервовано натягнула спідницю сарафану якомога нижче, тому що була без спідньої білизни. Пальці боліли. Декілька нігтів у нерівному бою були зламані, а навколо нігтьових пластин почервоніла і спухла шкіра.

Кожного разу, коли я заплющувала очі, знову і знову спалахували червоні обличчя покидьків з розтягнутими у хтивих посмішках губами. Я щільніше стиснула стегна, пригадавши, що один з них все ж таки встиг доторкнутися до мене. Це було огидно! Огидно на всіх рівнях сприйняття! Як би… Як би він встромим свого члена в мене… Я просто зламала б собі шию, тому що не змогла після цього себе терпіти. Я і зараз відчувала себе нестерпно брудною.

По щоках, замазаних чужою кров’ю, покотилися гарячі сльози. Обхопивши себе руками, я болюче прикусила губу, тихо ридаючи. Я була беззахисна. Налякана. Не потрібна. Дурна. Мене ледь не вбили. В горлі боліло після дула пістолету. Я досі відчувала його отруйний металевий присмак.

Незабаром Маркус повернуся і сів за кермо. Його дихання було важким і часом перетворювалось на стиснуте, ледь чутне ричання. Вени на шиї напружилися, знову нагадавши мотузки. Жовна інколи тремтіли. Чудовисько наповнило своєю гострою як лезо енергетикою кожен куток простору в машині. Це Чудовисько дивилось на мене з ненавистю. Це Чудовисько жадало крові. Це Чудовисько знемагало від дикого бажання встромитися гострими зубами у живу плоть. Це Чудовисько бажало помсти. Привабливе обличчя завжди повинно належати Чудовиську, щоб обдурити здобич. Адже, Диявол також був привабливим, чи не так?

— Пристебнись! — раптом гаркнув Маркус.

Я закашлялась від власних ридань і тремтячими пальцями намацала ремінь. Пристебнутися вдалося не з першої спроби, тому що мене всю почало трусити. Маркус жбурнув мені пачку вологих серветок і завів двигун.

Я дістала всі і одразу. Спочатку хотілось відтерти зі шкіри чужу кров. Шкода, тільки те, що я пережила, не можна стерти серветками. Я не могла взяти себе до рук. Постійно з горла виривалися схлипи, а по щоках текли сльози.

— Куди ми? — тихо спитала я у жалюгідні спробі перемкнути свою увагу з поганих думок на щось інше.

— Подалі звідси, — коротко відповів Маркус і розігнав свій автомобіль до небезпечної швидкості. — І яка взагалі різниця? Ти мертва!

— Що? — я знервовано стиснула у руці порожню пачку з-під серветок.

— Забув. Ти ж нічого ще не знаєш, — не зводячи очей з дороги, Маркус схопив зі сусіднього сидіння газету і жбурнув мені. — Ці два вилупка за твоїм трупом приїхали.

Я розгорнула газету і на першій шпальті побачила фото свого дядька. Заголовок говорив: АЛЕКС МАРІНО ОПЛАКУЄ ВТРАТУ ЄДИНОЇ ПЛИМІННИЦІ.

— Що? — розгублено прошепотіла я.

Рядки розповзлися у мене перед очима. Знову сльози. Здається, вони погрожували ніколи не припинитися.

— Я ж жива. Жива! Жива!

— Ні. Ти здохла. Для всього світу тебе більше не існує! — виплюнув Маркус. — І якщо ти не хочеш розпрощатися зі своїм життям, нехай все так і залишиться. Інакше люди твого дядька знайдуть тебе і вб’ють. По-справжньому. Тепер ти повністю належиш мені, Маріє-Луїзо! Сам Диявол тепер тебе не вирве з моїх обіймів, — крижаний тон Маркуса огорнув кожен мій хребець залізним колючим дротом.

Тепер все обіцяло стати ще гірше.