Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Читання дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Я крутила в руках шпильку у формі лебедя. Зараз вона була для мене єдиною тоненькою, майже прозорою ниточкою, що пов’язувала з колишнім життям. Красиві натуральні перлини, акуратні плавні лінії. Така гарна, але така брехлива, як і все моє життя. Я відклала на подушку шпильку і піймала себе на думці, що, дивлячись на неї, не відчувала жодних емоцій.

Нещодавно Маркус заявив, що тепер я могла вільно гуляти у будинку і виходити на вулицю. Таке його рішення остаточно заплутало мне. Що я мала? Людину, яка викрала мене і розраховувала цим викраденням вибити з рівноваги мого дядька. Здається, хтось з моїх родичів сильно образив чи Маркуса, чи когось з його родини. Мене викрали, але жодного результату це не дало. Мене не мучили, але і не квапилися відпускати. Хоча межі моєї свободи в особняку, схованому у лісі, відчутно розширилися.

На вулицю я наважилась вийти тільки після того, як Маркус пішов. Сонячні промені ледь-ледь пробивалися крізь густе листя лісу. Тут було тихо. Будинок, огороджений високим парканом, який мені ніколи в житті не перелізти, навіть як би я цього сильно захотіла.

На передньому дворі не було нічого такого, що могло б привернути мою увагу. А ось на задньому… На задньому розкинулося кладовище сім’ї Герра. Воно було старим, як і сам будинок. Зараз такі будинки вже давно не будують. Зараз модно, коли багато скла і металу, і щоб обов’язково були панорамні вікна і мінімалізм у палітрі кольорів. А тут вікна маленькі, та ще і наглухо забиті дошками.

Деякі надгробні таблички були настільки старими, що прочитати імена померлих виявилось просто неможливо. Мене анітрохи не лякало кладовище, тому що на могилах своїх батьків я бувала частіше, ніж будь-яка інша дитина.

Вочевидь, сім’я Маркуса було геть крихітною і напевно з близьких родичів у нього майже нікого не залишилося. Я зупинилась біля єдиної таблички, на якій золотистими літерами було викарбувано «Анабель Герра». Вона померла геть нещодавно. Року навіть не минуло. Хто вона? Сестра? Дружина? Може, саме до смерті цієї жінки була причетна моя родина?

Вся ця ситуація нагадувала мені міцно заплутаний клубок ниток. Щоб його розпустити потрібно було дуже постаратися. Але це важко зробити, тому що Чудовисько було занадто мовчазним і непередбачуваним. Мій дядько був таким ж. А я лише випадковий пішак, що потрапив до чужої шахової партії.

Відкусивши яблуко, я повернулась у будинок. Холодильник був забитий продуктами, але апетиту я не відчувала. Телефон не працював, про Інтернет навіть не варто було згадувати. Я гаяла час, вивчаючи будинок і невелику бібліотеку в ньому.

Маркус очікував на крок з боку мого дядька, а я очікувала на наступний крок з боку Маркуса. Замкнуте коло. Я об’єктивно оцінювала свої сили і розуміла, що навіть якщо мені вдалося би залишити межі будинку, то в лісі сама я вже точно не вижила. Тому мені у будь-якому випадку довелось би зачаїтися і чекати. Полон Чудовиська виявився не таким страшним, як мені спочатку здалося.

Заснути я змогла лише пізно вночі. Мабуть, це була одна з тих небагатьох, коли я так-сяк, але змогла провалитися у сон. Не знаю, примарилось мені це чи ні, але я відчула легкий дотик до своєї щоки, потім до руки. Але сон швидко затягнув мене у свої глибини. Коли я прокинулась, знову зустріла свою самотність.

Новий день мого полону геть нічим не відрізнявся від усіх попередніх. Я знову намагалась передбачити подальший розвиток подій. Намагалась зрозуміти, яку гру влаштував дядько. Може, це він усе спланував?

Я одразу пригадала похмуре обличчя Маркуса. Пригадала всі ці погляди, що були часом сповнені і гніву, і люті, і якимсь темним неприборканим болем. Ні, навряд чи він міг бути найманцем дядька Алекса.

Раптом в ідеальній тиші старого особняку почувся дивний глухий шум. Він долинув знизу. Я сіпнулась. Перше, про що я подумала — Маркус приїхав. Минула секунда… друга… третя… Якби це був Маркус, то він неодмінно вже зайшов до мене в кімнату, щоб перевірити чи на місці я. Але він не квапився. А це означало… Означало незваним гостем міг бути і не він.

Друге припущення, яке теж здалося мені цілком логічним — мене знайшли. Люди дядька знайшли. Вони відвезуть мене назад додому і можу навіть побитись об заклад, що вже завтра-післязавтра відбудеться весілля. Дядько не з тих людей, хто звик швидко відмовлятися від своїх планів. Не знаю, що повинно статися, щоб він все змінив.

Десь на краєчку свідомості всього лише на мить промайнула божевільна думка — я не хочу повертатися! Я страшенно не хотіла повертатися додому, настільки не хотіла одружуватися з Антонієм, а після лягати з ним в одне ліжко, що була готова залишитися у лапах Маркуса. Ось настільки внутрішньо я була доведена до відчаю, що добровільно погодилась піти до залізних смертельних обіймів Чудовиська. Збожеволіти!

Я зачаїлась. Серце плавно пришвидшило свій ритм. Я намагалась вслухатися у тишу і дістати з неї підозрілі звуки. Може, мені здалося? Ні, не здалось, тому що наступної миті пролунав грюкіт, ніби хтось вронив стілець. Я почула кроки. Здається, прибульців було двоє. Вони піднімались на другий поверх.

Беззвучно зістрибнувши з ліжка, я навшпиньках підійшла до дверей і притиснулась до них спиною. Щось підказувало мені, що це і не Маркус, і не загін моїх рятувальників, посланий дядьком. Ці двоє чоловіків гучно реготали і вульгарно жартували. Вони знали, що я тут! Це стало зрозуміло, коли звук кроків затих прямісінько біля моїх дверей.

Я затамувала подих і стиснула руки в кулаки. Головне — не рухатися і не видавати жодного зайвого шуму. Може, підуть? На двері різко навалилися. Вони були незачинені. Втримати крихку оборону не вдалося.

До кімнати увірвалися двоє. Чоловіки були помітно молодші за Маркуса. Обидва зі зброєю. Я відскочила назад, налякано витріщившись на незваних гостей.

— Казав же тобі, що він її не прикінчив, — звернувся один до іншого.

— Нам тільки більше роботи залишив, — невдоволено резюмував другий. — Гей, крихітко! Твій дядько обіцяв за твою смерть кругленьку суму! — він підморгнув мені.

Я завмерла на місці і не повірила своїм вухам.

— На коліна опустись, — наказав перший і дістав з-за поясу пістолет. — Опустись-опустись.

Мої тремтячі коліна підігнулися, і я опустилась на прохолодну дерев’яну підлогу.

— Що ти вже вигадав? — спитав першого його напарник.

— Нам було доручено її труп привезти. А дівка жива. Додаткова робота. Алекс за неї не доплатить, сам знаєш. Він кожну копійку рахує. Тому візьмемо натурою, — відповів чоловік, не випускаючи мене з-під прицілу. — Давно хотів натягнути цього вилупка. Нехай це буде його племінниця, — чоловік підійшов ближче до мене і торкнувся дулом пістолета моїх вуст. — Рота відкрий, — наказав він.

Я під впливом інстинктів вдарила кулаком прямісінько в пах і вирушила до дверей, але другий чоловік швидко перехопив. Він потягнув мене за волосся назад.

— Не так швидко, дорогенька, — бандит сів зверху і вдавив мене в підлогу. — Не так швидко.