Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Я не ворушилась, тому що всі мої інстинкти наполегливо наказували залишатися нерухомою. Це як зі змією. Поки різко не сіпнишся ще існував мізерний шанс, що вона не нападе. Намагаючись дихати глибше, я старалась хоча б якось себе заспокоїти, але виходило погано.

Маркус, не рухаючись, уважно роздивлявся мене. Зараз він був схожий на статую. Вираз обличчя здавався геть непроникним, лише чорні очі лихоманливо блищали. Цю людину навряд чи могли зворушити сльозі, благання, крики чи істерики. Усвідомивши це, я все ж таки змогла розчинити у собі клубок сліз, що вже почав збиратися у мене в горлі. Я — не випадкова жертва якогось божевільного маніяка. Моя ситуація геть інша. Я — пішак у грі двох сильних суперників.

— Мій дядько знайде мене, — прохрипіла я.

Після довгих ридань у мене сів голос. Я не погрожувала, лише констатувала факт.

— Тебе ніхто не шукає, — Маркус Герра прибрав руки за спину і схилив голову трохи набік.

Я не повірила йому. Дядько Алекс не з тих людей, які звикли розкидатися своїми інвестиціями. А я була саме інвестицією. Дорогою. Такий собі проєкт, який у майбутньому повинен був збагатити нашу сімейну казну.

Повільно сівши, я наморщилась, бо бажання сходити до туалету вже перетворилося на гостру необхідність.

— Гадав, що твоя потворна сімейка негайно почнете тебе шукати, — раптом заявив Маркус.

У його басистому голосі трохи відчувалась хрипкість. Утім, жодний інший тембр цьому Чудовиську і не пасував би, враховуючи його розміри і нескінченно палаючу в очах ненависть.

— Вони можуть вести пошуку таємно, щоб не привертати зайву увагу, — пробурмотіла я, відчувши десь глибоко в душі, що моє припущення звучало геть жалюгідно.

— Навряд чи, — відрізав Маркус.

— Я… Мені… Мені потрібно до туалету, — ще тихіше промовила я, роздивляючись свої коліна, усипані синцями.

Маркус нічого не відповів, і я вже цілком серйозно почала замислюватися над тим, щоб зробити з тазу під ліжком туалет. Принизливо і огидно, але іншого варіанту я просто не бачила.

Раптом гаряча рука схопили мене за передпліччя і буквально здерла з ліжка. Його сила не на жарт мене лякала. Я наполегливо намагалась блокувати у думках різноманітні картини, у яких цей чоловік завдає мені страшенного болю. Впевнена, він з легкістю міг це влаштувати.

Я зашипіла, тому що від залізної хватки майже одразу почало боліти передпліччя. Але Маркус на це ніяк не відреагував. Він вивів мене з кімнати. У голові спалахнула думка, що якщо зібрати залишки сил і спробувати вирватися, то…

— Навколо ліс, — заявив Маркус, ніби прочитав мої думки. — Ведмідь швидше тебе розірве, ніж ти встигнеш дістатися до траси.

Мій секундний запал одразу погаснув. Маркус відвів мене до вбиральні. Будинок помітно був старим, але здається інколи тут все ж таки прибирали.

Це було принизливо. Двері до вбиральні зачинити мені не дозволили, тому свою потребу я була змушена справляти на очах у Чудовиська. Нехай його погляд і не був прикутий до мене, але я відчувала себе ніяково. Маркус дивився кудись удалечінь, ніби думкам він був не тут. Коли він відпустив мою руку, під шкірою почало поколювати — відновилась нормальна циркуляція крові.

Гірше бути поки що все одно не могло, тому замружившись, я швидко зробила свою справу і натиснула на кнопку зливного бачка. Підлога у туалеті і взагалі в будинку була холодною. Я навшпиньках вийшла з вбиральні і Маркус одразу знову схопив мене за руку.

Ми повернулись до кімнати. Нервово покусуючи губи, я сіла на ліжко, яке неприємно заскрипіло. Через нього у мене болів кожен хребець. Стало навіть смішно! Про що я тільки думала?! Мене викрали! Викрали! А я розмірковувала про холодну підлогу і незручне ліжко! Здається, я просто почала божеволіти.

Маркус зупинився біля дверей і знову уважно почав мене роздивлятися. Його цей вивчаючий важкий погляд геть мені не подобався. Чоловік дивився так, ніби намагався проникнути у мої думки, душу, щоб знайти щось таке, що надало б йому можливість зрозуміти, куди варто рухатися далі.

— Чому тебе не шукають? — раптом спитав Маркус, продовжуючи сканувати мене важким поглядом.

У мене не було відповіді на це запитання. Я і сама не знала, чому дядько досі не перевернув до гори дриґом місто, щоб відшукати свою «улюблену» племінницю. Він же завжди полюбляв удавати на публіці чуйного і дбайливого родича.

— Не знаю, — тихо відповіла я.

Здається, Маркус розраховував на більш активний розвиток подій, коли заштовхував моє непритомне тіло до багажнику автомобілю. А насправді все складалось таким чином, ніби він вдарив не в те місце, яке могло б вибити мого дядька з рівноваги. І схоже, тільки зараз це стало зрозумілим. Маркус промахнувся. Дядькова роль настільки виявилась переконливою, що в неї повірили всі, без виключення.

Певно, Маркус теж про це здогадався, але запізно, тому що власноруч загнав себе у глухий кут. Здавалось, що така правда повинна була потішити мене, адже тепер я непотрібний елемент. Але дивлячись у чорні очі Маркуса, я зрозуміла, що відпускати він мене все одно не планував.

На його смаглявому обличчі з яскраво вираженими вилицями промайнула тінь роздратування. Він мовчки розвернувся і пішов геть. Я не зробила нової спроби обігнати його і вистрибнути з кімнати. Це було марно. Коли двері зачинилися, я почула глухий удар, ніби кулак врізався у стіну.

Коли мій кат прийшов наступного разу, я вже старанно боролась з відчуттям голоду. Він увійшов тихо і жбурнув мені, як якійсь собаці, дві упаковки із сендвічами і пляшку мінеральної води. Раніше я б таку гидоту навряд чи вирішила добровільно запхати собі до рота, але зараз було не до гордості. Я з’їла все, не залишивши ані крихти. А потім щедро запила все мінералкою.

Години у цій клятій тісній кімнаті тягнулися цілу вічність. Думок було багато, а зиску — мало. Слабким заспокоєнням виявилось лише те, що Маркус нічого поганого зі мною досі не зробив. Та чи довго триватиме це болюче затишшя?

                                                                                                  ***

Я повинен був її вбити. Повинен був зробити це ще в саду. Всадити декілька куль у цю суку, зруйнувати особняк і забратися геть. Але я нічого не зробив з того, що запланував. Хіба що приніс трохи хаосу у той теплий вечір. Але це так… Всього лише іскри. Справжнє полум’я я чомусь вирішив не розпалювати.

Моя помста повинна була бути швидкою. Але я чомусь відступив. До тієї ретельно підготованої зустрічі, що сталась у яблуневому гаю, я бачив Марію-Луїзу лише на фотографіях. Ідеальна смаглява шкіра, ідеальне вбрання, широкі усмішки і величезні очі кольору молочного шоколаду, обрамлені густими віями. Їй двадцять. Дівка, яка виросла серед любові і достатку.

Я ретельно обирав момент, щоб завітати до її ідеального життя. Вечірка на честь прийдешнього весілля виявилась ідеальним приводом. Я їхав зі своїми людьми з чіткою метою прикінчити Марію-Луїзу, щоб її дядько відчув увесь той спектр болючих емоцій, який колись зазнав я. А зазнав я цей спектр, коли вбили мою рідну молодшу сестру.

І от яблуневий гай, пістолет вже в руці. Пальці свербіли у жазі помститися. Вона була налякана, коли я зустрівся з нею. Набагато вродливіша, ніж на фотографіях, і я до цього виявився геть неготовим. Тендітна, налякана і бліда. Тієї миті я відчув дикий одержимий кайф. Я хотів, щоб Марія-Луїза боялась мене. І вона боялась, тремтіла вся від страху.

Насправді, ця дівка ні в чому не була винна. Не вона вбила мою сестру. Але вона була членом своєї потворної родини покидьків. А це означало, що могла стати ідеальною розмінною монетою. Але я злякався. Замість спалаху кровожерливого бажання завдати противнику болю, я захотів цю кляту дівку. Ненормальне неконтрольоване бажання вдарило розрядом струму прямісінько по нервовим закінченням. Все це відбулося на адреналіні. Це він сплутав всі мої думки і бажання.

Якщо не вбив зараз, неодмінно вб’ю потім. Але і потім нічого не змінилося. Це було якесь хворобливе наслання, що виросло з нічого! Як якась секунда змогла так віртуозно обдурити мене? Як можна захотіти ту, яка належала родині мого ворога? А головне — чому?

Нічого подібного зі мною ніколи раніше не траплялося. Вся ця єресь про взаємне тяжіння з перших секунд ніщо інше, як дурнуваті казочки для наївних дівчат. Кохання немає. Є помста, гроші і жага влади. Все інше — брехня.

Але мене ніби знесло хвилею. І не просто знесло, а затягло на морське дно. Я сховав Марію-Луїзу. Сховав у будинку, у якому колись давно виріс. Тут її важко знайти. Але проблема полягала в тому, що її ніхто і не шукав. Жодних пошукових процесів не було розпочато.

Я сам того не розуміючи, загнав себе у пастку. До того ж таку хитру, що легше було б випустити собі мозок, аніж намагатися виплутатися з неї. Що я мав? Дівку, непотрібну своїй родині. Дівку, яка стала моєю заручницею. Дівку, про яку я думав занадто багато. Дівку, через яку моя жага помсти залишалась скалкою сидіти у моєму серці.

Мені щиро хотілося змусити її страждати. Я охоче розмірковував про це, коли розробляв план свого вторгнення. Але тепер, коли побачив її заплакану і налякану, я не відчував жаги завдати їй болю. Цієї жаги просто більше не було. Я намагався повернути її, але все марно. Що зі мною відбувалося?

Довгими хвилинами напруженим поглядом роздивляючись Марію-Луїзу, я хотів стати тим холоднокровним Маркусом, який мріяв про смерть невинної дівчини. Але він зрадницьки ховався кожного разу, коли я опинявся у тісній кімнаті своєї полонянки.

Вдаривши кулаком по стіні, я вивільнив усю свою злість, щоб охолонув розум. У мене не було жодної причини хотіти цю дівку. Жодної! Я її навіть не знав особисто. Але щось глибоко в мені забороняло завершити те, що я почав. Забороняло перетинати межу. Забороняло оголювати свою потворну натуру. Таке відчуття, якщо я перетну межу, то потім сильно про це пошкодую. Але проблема в тому, що я давно припинив будь-кого жаліти, холоднокровно розправлявся з усіма, хто був для мене небезпечним чи просто непотрібним. Почуття жалю атрофувалося у мені вже давно. І так було значно простіше. Але ця дівка… Не знаю, як саме, але вона збудила мою людяність і це мене лише ще більше розлючувало.