Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Я налякано дивилась на чоловіка і не вірила, що все це відбувалось насправді. Відбувалось зі мною. Він так важно дихав, майже гарчав, ніби божевільна дика тварина. Постріли, крики, шум здійнятого вітру — все це раптом замовкло. Мій страх, мій шок виявилися настільки приголомшливими, що поглинули будь-який сторонній шум. Я чула лише дзвін, що посилювався і погрожував розірвати мої барабанні перетинки.

Серце стукало швидко і важко, ніби воно перетворилося на камінь. Я сподівалась, що хтось прийде на допомогу, але, здається, у саду панувало справжнісіньке пекло. Дуло пістолету ані на сантиметр не зсунулося, воно досі було націлено мені прямісінько в груди.

— Я… Я вас не знаю. Я не могла вам зробити нічого поганого, — мій голос невчасно став хрипким. Кожне слово тремтіло і промовлялось насилу, ніби я нещодавно тільки навчилась розмовляти.

— Замовкни, — виплюнув чоловік, і звів курок.

Мені примарилося, що серце в грудях зробило кульбіт. Я не була готова померти. Нехай моє життя ніколи не було ідеальним, але я досі цінувала його настільки, щоб не прагнути з ним скоріше розпрощатися.

— Благаю вас, — я налякано подивилась на чоловіка і чим довше тривав цей жахливий момент, застиглий у нескінченому русі Всесвіту, тим чіткіше мій запалений страхом мозок усвідомлював, що я десь вже бачила цю людину.

Його обличчя показували по телевізору і онлайн-газетах. Але це було всього лише декілька разів і дуже-дуже давно. Я навіть імені його не запам’ятала. І гадки не мала, хто він. Просто бачила і все.

— Замовкни, — повторив чоловік і зробив крок до мене.

Я втиснула голову в плечі, із жахом усвідомивши, що навіть якби і наважилась втекти, все одно мені не вдалося сховатися. Куля наздогнала б швидше, ніж я пробігла хоча б п’ятдесят метрів. Тоді, що мені слід було робити? Потягнути час.

— Чому ви це робите? — мій голос досі тремтів, але я з усіх сил намагалась говорити м’яко.

Чоловік вочевидь чітко розумів, що робив. Нехай він і був розлючений, але в його погляді було присутнє усвідомлення. А це означало лише одне — чоловік точно знав і можливо навіть планував свій цей вихід.

— Тому що ти і твоя родина на це заслужили, — виплюнув він і міцніше стиснув пістолет. — Я не вб’ю тебе так швидко, як ти того хотіла б. Ти страждатимеш. Довго і болюче. Ти дізнаєшся, що таке біль на всіх його рівнях, а потім… потім я тебе покину здихати, — процідив крізь зуби незнайомець.

Моя кров від цих слів застигла в жилах. Його погляд був сповнений злості. Її виявилося так багато, що вона легко могла затопити собою кожен сантиметр нашого розкішного саду. Я не знала, що робити і що казати. Слова застрягли у горлянці і розсипалися на незрозумілі звуки.

Постріли і крики поступово почали зростати. Дзвін у вухах зник. Перша хвиля шоку минула, повернувши мене до реальності, де панував суцільний хаос. Все це: несподівана сутичка, короткий діалог, тривали не більше хвилини. А мені здалося, що минуло декілька годин.

Чоловік підійшов до мене впритул, обдавши нервовим гарячим диханням. Я на слабких ногах спробувала зробити крок назад, але різкий удар по потилиці затягнув мене у пітьму.

Я ще не встигла розплющити очі, але вже відчула, що моє тіло дивно вібрувало. Тхнуло бензином. Мене кудись везли! Насилу, але все ж розліпивши повіки, я не побачила нічого, окрім суцільної темряви. Часте дихання дряпало горло. Я ніяк не могла зрозуміти, де знаходжусь. Потилиця пульсувала гарячим тупим болем. Я спробувала перевернутися, але виявила, що простору навколо мене вкрай мало. Витягнути руки не вдалося, заважала тверда холодна поверхня. Ноги витягнути я теж не змогла. Здається, мене зачинили у багажнику!

Задушений, відчайдушний крик вирвався з горла і оглушив собою весь тісний простір. Але це нічого не змінило. Автівка продовжила їхати. Запах бензину вже ніби в’ївся у легені. Друга хвиля шоку накрила мене з головою, і я почала як божевільна бити руками по кришці багажника. Била кулаками, але болю не відчувала. Я взагалі нічого не відчувала, окрім страху. Він потрапив під шкіру, циркулював по венах разом з кров’ю, в’ївся у ДНК, паразитував у моїй голові. Він був усюди, навіть у задушливому, смердючому бензином, повітрі.

Я досі не вірила в те, що все це відбувалось насправді. Я виросла у штучних умовах, під постійним пресингом дядька, тому не могла повірити в те, що мене вкрали. Той чоловік… Те Чудовисько… Я пригадала його слова про біль і страждання. Що він зі мною зробить? Щось дуже страшне. Щось таке, через що навіть смерть здасться справжнім подарунком.

Усвідомивши все це, я з подвійною силою почала бити по кришці багажнику. Била так, що якоїсь миті біль у кісточках став нестерпним. Нічого не допомогло. Ніхто вочевидь не збирався звертати на мене увагу. Поки що…

«Лу, дихай, — наказала я подумки самій собі. — Просто спробуй заспокоїтися».

Шумно втягнувши смердюче повітря, я відчула, як біль від кісточок розповзся по руках і зосередився у зап’ястках. Здається, навіть була кров.

Паніка душила мене так, що в очах почало пекти через сльози. Що зі мною буде далі? За що? Я не розуміла, чому мене хотіли вбити. Не розуміла, чому той чоловік так мене ненавидів. Як можна ненавидіти людину, як тебе навіть не знає?

«Пригадуй, Лу!» — прогарчала я у власних думках.

Я повинна була пригадати, хто цей чоловік. Кажуть, що в критичній ситуацій мозок здатен працювати набагато краще і швидше.

Замруживши очі з такою силою, що під повіками утворилися сріблясті зірочки, я звернулась по допомогу до своєї пам’яті. Хто ж він такий? Я бачила його. Бачила! Здається, це був випуск новин.

«Ну ж бо, Лу!».

Його звали Маркус. Здається, так. Його звали Маркус. Моя пам’ять зачепилась за це ім’я і продовжила розкручувати той незначний спогад, що десь два роки зберігався глибоко-глибоко в свідомості. Маркус Герра — нащадок мафії. Я ніколи не цікавилась цією темою, але знала, що у нашому місті є лише одна мафія. І, напевно, її член мене і викрав. Тепер все стало трохи зрозумілішим. Але я досі навіть гадки не мала, у чому полягала моя провина? В чому я була винна перед цією людиною?

Автівка різко загальмувала. Мене труснуло. Я шумно задихала і припинила рухатися, у спробі дослухатися до оточуючих мене звуків. Грюкнули дверцята. Через декілька секунд багажник відчинився. Я сіпнулась, ніби загнана тварина у капкані, через що біль у потилиці лише посилився.

На мене дивився Маркус. І тепер його присутність я сприймала геть на іншому рівні. Це була не просто якась небезпечна людина, яка несла за собою загрозу і навіть смерть. Ні. Це бандит. Член мафії. Людське життя для нього — ніщо. І… Я гадки не мала, що мені потрібно було зробити, аби залишитися живою.