Коли я з’явилась у саду до мене одразу почали підходити гості, щоб привітати з майбутнім весіллям. Тут були і банкіри, і хазяїн верфі, і директор автодилерської компанії, декілька архітекторів і депутатів. Я усім їм широко усміхалась і обмінювалась хоча б декількома заздалегідь підготовленими привітними фразами. Здається, моя поведінка цілком влаштовувала дядька.

Я почувала себе якимсь експонатом, який привезли на виставку сучасного мистецтва, щоб ним могли досхочу помилуватися усі охочі. Мені не подобалося знаходитися у центрі уваги. Це змушувало мене відчувати себе скуто, ніби на моїх плечах лежав важкий тягар, а на руках одягнені залізні кайдани. Треба кожної секунди грати роль щасливої нареченої і слідкувати за тим, як виглядаєш.

Дядько відпустив мене та ще і ніжно погладив по плечу, щоб усі бачили, наскільки ми дружна і щаслива родина. Всі навколо вважали дядька Алекса справжнім рятівником і героєм. Він прихистив бідолашну сирітку — мене. Виростив, дав кращу освіту і подарував усю свою невитрачену любов. У дядька неперевершена репутація. Переважно він безкомпромісний і жорстокий, якщо справа стосувалась грошей чи бізнесу. Він вже давно тісно співпрацював з місцевою мафією, тому всі його справи з неймовірною швидкістю розвивалися та примножували наш багатомільйонний статок. Де необхідно дядько був готовий звернутися по допомогу до своєї харизми. Жінки від нього у захваті, а чоловіки ставилися з глибокою повагою.

Ніхто не знав, що дядько справжній домашній тиран. Ні, він ніколи не бив мене. Йому було достатньо одного погляду, декількох коротких фраз, щоб я уже вся тремтіла від страху. Якщо дядько вважав, що зобов’язаний провчити, він зачиняв мене на декілька годин на темному горищі. Мене не лякала темрява, мене лякало те, що могло ховатися у ній. Дядько все робив точно і методично, перетворивши мене на налякану, але чудово дресировану істоту.

Йти мені було нема куди, і він це чудово розумів і користувався моєю безвихіддю. Тому, можливо, шлюб з Антонієм не така вже і велика трагедія. Просто менше зло.

Серед тих, хто мене вітав, була присутня і моя нібито краща подруга — Анна. Білявий ангел з душею справжньої дияволиці. Ми дружили з дитинства. Разом відвідували секцію гімнастики. Я тривалий час вважала її своєю єдиною справжньою подружкою. Батько Анни — місцевий успішний банкір. У неї всі предки по батькові були банкірами. Інколи Анна ночувала у нас. Інколи я у неї. Коли стало відомо, що мене заручили з Антонієм, мої стосунки з подругою поступово почали псуватися. Це тривало роками, поки на свій вісімнадцятий день народження Анна не вилила на мене келих з пуншем і роздратовано заявила, що я відібрала у неї мрію. Цією мрією і був мій майбутній чоловік. Всі ці роки вона мене страшенно ненавиділа.

Тепер ми зустрічалися виключно на званих вечорах і святах. Наша дружба ніби продовжувала існувати, тому що цього хотіли мій дядько і її батько. Розтягнувши вуста у фальшивій усмішці, Анна стримано привітала мене. У її блакитних очах блищав тріумф, тільки я гадки не мала, у чому він полягав. Але якщо Анна їдко раділа, то варто було очікувати на підступ.

— Вітаю, Лу, — вона ковтнула трохи шампанського і поправила довгими витонченими пальцями своє густе світле волосся, вкладене м’якою хвилею на одному плечі.

— Дякую, — я стояла перед Анною з розправленими плечима, як того бажав дядько.

— Декілька фотографій нам не завадять, — подруга обійняла мене і нас одразу клацнув фотограф.

Від спалаху фотокамери перед очима на декілька секунд затанцювали білі плями.

— Вже очікуєш на весілля? — з тією ж фальшивою усмішкою спитала Анна і відсторонилась.

Мене страшенно засмучував і пригнічував той факт, що вона досі завзято намагалась залишитися у позиціях ворога. Анна чудово знала, що я не через велике кохання повинна була вийти заміж за Антонія. Її саму теж нещодавно просватали. Весілля повинно було відбутися рівно через місяць після мого. Але, схоже, ми ніколи і не були справжніми подругами, якщо Анна охоче чіплялась до мене зі своїми знущаннями.

— Вже просто немає сил чекати, — підіграла я їй.

Серед гостей промайнула світла голова Антонія. Через декілька хвилин він підійшов до нас і занадто сильно притиснув мене до себе.

— Як твої справи, моя майбутня дружино? — від Антонія страшено тхнуло алкоголем.

Я не ненавиділа цього хлопця. Скоріш, співчувала йому. Тому що те, як він проживав своє ще молоде життя вказувало лише на одне — Антоній нещасний. Його жорстокість була лише наслідком його замкнутого життя, побудованого батьками.

— Все в порядку, — мені відчайдушно хотілося відсторонитися від свого нареченого, але дядько періодично спостерігав за нами, тож я не ворушилась.

— Анно, чудова сукня. Сподіваюсь, вона швидко розстібується? — Антоній ковтнув віскі і вульгарно засміявся.

— Головне, що під нею нічого немає, — з грайливою усмішкою відповіла Анна.

Мені стало огидно. Мені був огидним цей вечір. Огидне майбутнє весілля і те, що я була зобов’язана ігнорувати всі ці прозорі натяки мого «нареченого» і моєї «подруги».

— А мені це і подобається в тобі. Лу, може, приєднаєшся до нас? Я обожнюю секс утрьох.

— Відчепись, — я все ж таки не стрималась і скинула з себе руку Антонія.

— Дурепа, — пхикнув він. — Наше життя — суцільне лайно, прикрашене золотою стружкою. Краще взяти від нього хоча б щось і не піклуватися про завтрашній день. Це тобі моя порада, як майбутній дружині.

— І що ж ти пропонуєш? — я подивилась в блакитні очі, оповиті сп’янілою пеленою.

— Трахайся, пий і розважайся. А що? У нас все одно потім буде шлюбна ніч. Наші батьки вимагатимуть онуків. Тож може ти вже зараз мені продемонструєш на що здатна? Глибоко береш? — Антоній знову засміявся. — Анна вже дещо вміє і готова навчити тебе, правда, солоденька? — він подивився на Анну.

Вона лише грайливо усміхнулась у відповідь.

— Ні! — різко відповіла я, відчувши сильну відразу до цих людей. — Мене це не цікавить.

— Чому? — світлі брови Антонія здійнялися.

— Вона напевно ще ніколи не трахалась, — поділилась своїм припущенням Анна.

— Серйозно?

— Воно ж видно.

— Солодка, — звернувся до мене Антоній. — Це потрібно негайно виправляти. Повір мені, секс здатен багато чого компенсувати. Я можу змусити тебе верещати, коли увійду в твоє сексуальне тіло. Який ти хочеш перший раз? — прошепотів він мені на вухо. — Були якісь певні фантазії? Зізнавайся.

— Досить! — різко обірвала я і стрімко покрокувала геть.

Антоній лише гучно зареготав мені у спину.

Тепер стало зрозуміло, чому у Анни був такий тріумфальний вигляд. Вона спала з моїм майбутнім чоловіком і щось мені підказувало, це був не єдиний випадок. Відверто кажучи, мені було начхати на те, із ким спить мій наречений. Я його не кохала і навряд чи коли-небудь покохаю. Просто мене дуже засмучувало ось таке життя. Грошей багато, але який з того зиск, якщо ти не в гармонії з собою і нещаслива?

Обмінявшись по дорозі ще декількома привітаннями, я пішла убік невеличкого яблуневого гаю. Тут стояла дерев’яна лава. Я інколи приходила сюди, щоб побути на самоті у моменти страшенного смутку. Теплий червневий вітерець зашелестів у кронах дерев. Гарно тут. Спокійно.

Я хотіла посидіти декілька хвилин і знову повернутися до гостей. Але низка пострілів і вибух людських криків, що струснули собою повітря, змусили мене одразу підскочити. На декілька секунд я навіть розгубилась, бо не знала, що робити. Постріли продовжували вібрувати у повітрі. На нас напали? Хто? Навіщо? Чому?!

З переляку я вибігла з гаю і одразу врізалась у величезну темну фігуру, яка нагадала своїми розмірами і твердістю скелю. Чорна футболка, чорні джинси і чорні важкі чоботи — перше, що вихопив мій переляканий погляд. Чорнота… Одна суцільна чорнота… Як провісник великої біди.

Здійнявши голову, я побачила темні злі очі. Густі брови були зведені на переніссі. Вуста міцно стиснуті. На мене дивився величезний високий чоловік років тридцяти п’яти. Я ніколи його не бачила раніше ані серед дядькових знайомих, ані серед працівників служби безпеки.

На тремтячих ногах я зробила крок назад. Всі мої інстинкти буквально заволали про те, що потрібно бігти, але заціпеніння виявилось занадто потужним. Я ніби зустріла втілення всього наймоторнішого і жахливого, що тільки можна було собі уявити.

Незнайомець був оповитий таким потужним потоком загрози і смертоносної небезпеки, що на мить здалося, ніби навіть тепле повітря швидко поглинуло цю енергію. Стало важко дихати. У грудях затремтіла паніка.

— Не втечеш, — прошепотів чоловік і націлив мені прямо у серце дуло пістолету. — Ти за все заплатиш, тварюко.

Заплачу? За що? Я нічого не зробила цьому… Чудовиську.