Наприкінці цього тижня мене планували видати заміж за людину, яку я бачила всього лише декілька разів за все своє життя. Антоній був моїм однолітком і єдиним нащадком багатомільйонної суднобудівної компанії. Він був вигідною партією для будь-якої дівчини, і ця партія дісталась саме мені. Красень. Високий, блакитноокий і світловолосий. А ще страшенно розбещений і жорстокий. Звісно, його батько завжди намагався ретельно приховувати витівки Антонія, але деякі плітки все одно встигали просочитися між нашими спільними знайомими.

Антоній давно вже заробив собі репутацію гуляки і поціновувача повій. Для нього люди, а саме жінки — іграшки. Іграшки, з якими він звик робити все, що тільки його збоченій натурі заманеться. Мені навіть думати про все це не хотілося, інакше мій сьогоднішній сніданок ризикував опинитися на підлозі. Але і ігнорувати правду я також не могла.

Я чудово розуміла, що наш шлюб — формальність. Злиття двох компаній, міцний сімейний зв’язок, а у подальшому і спільний нащадок чи навіть двоє нащадків. Про жодне кохання тут навіть і мови бути не могло. Якщо твоя родина шановна, заможна і впливова, то треба готуватися, що настане мить, коли доведеться лягти під потрібного чоловіка. З цією настановою мене і ростили.

Десь у десятирічному віці мене з Антонієм заручили. І до двадцяти я жила з думкою, що ніколи не зможу належати самій собі. Ніхто не змушуватиме мене кохати некоханого, але розлучитися чи відмовитися від шлюбу я теж не мала жодного права. Хіба що у майбутньому зможу собі дозволити завести коханця. Але офіційно у наших життях присутність будь-якої сторонньої людини була просто забороненою.

Дядько ретельно попіклувався про моє оточення, освіту і дозвілля. Я зростала як худоба, яка у потрібний момент повинна або піти на забій, або вирушити на ринок, щоб вигідно продатися. Іншої реальності, інших цілей я не знала.

Гострого почуття засмучення не було. Просто в душі жили прикрість і гірка смиренність. Я не бачила себе тією, хто зможе вийти з-під тотального контролю дядька, аби досягнути своїх цілей. Не бачила себе вільною. Не бачила себе з людиною, яку зможу сама покохати усім серцем. Моя реальність значно відрізнялась від реальності інших двадцятирічних дівчат.

Подивившись на себе у дзеркало, я підколола своє темне трохи кучеряве волосся шпилькою, яку мені нещодавно подарував мій майбутній чоловік. Ні, він її не обирав. І урочисто також її мені не дарував. Вона була передана кур’єром. Красива шпилька у формі білого лебедя.

Сьогодні влаштовувалась вечірка на честь нашого скорого весілля. Гостей було запрошено більше, ніж півсотні. Відібрані виключно впливові і дуже поважні люди. Я повинна була от-от вже з’явитися у саду, де і планувалась вечірка. Треба показатися перед гостями і обов’язково прийняти всі їх вітання.

Легка біла сукня, прикрашена золотим візерунком лілій, досі ще лежала на ліжку. Макіяж мені вже давно зробили, а зачіску я вирішила довершити шпилькою, щоб усі бачили, яка я вдячна наречена. Тобто, мій дядько хотів, щоб усі так вважали.

Подивившись на себе у дзеркало, я побачила ляльку. Не живу людину, а звичайну ляльку. Макіяж мені геть не подобався. Занадто він був яскравим і «важким». На мене дивилась не справжня Марія-Луїза, а якась невдала її копія.

Підвівшись зі стільця, я підійшла до ліжка і взяла сукню.  М’яка і легка тканина була приємною на дотик. Я знала, що сукня чудово мені пасуватиме і підкреслить мою трохи смагляву шкіру. Вбрання теж пошили заздалегідь, щоб я сьогодні виглядала бездоганною. І туфлі підбирали з такою ретельністю, ніби від цього вибору залежало життя всього людства. І як після цього не вважати себе лялькою?

Я одягнулась, поправила волосся і визирнула у вікно. Сад був чудово прикрашений. Всюди розвісили маленькі ліхтарики. На круглих акуратних столиках стояли вази з живими квітами і тарілки з різноманітними закусками. Працював фонтан. Були запрошені музиканти. Все таке красиве, бездоганне, навіть нудне і геть бездушне.

І це може життя… Господи, це дійсно моє життя! І таким воно буде завжди. Тут треба постояти, там ширше усміхнутися, поаплодувати чи похизуватися своїми знаннями німецької або ж французької. І жодного шансу зробити те, чого по-справжньому хочеться тобі. Наприклад, стягнути з ніг ці кляті туфлі і босоніж пройтися по траві чи піску. Цілий день просто провалятися у своєму ліжку чи знайти собі друзів. Справжніх друзів, а не нав’язаних і фальшивих.

До спальні без стуку ввійшли. Це був дядько. Я це точно знала, навіть озиратися не треба. Він звик заходити без попередження, бо вважав кожен сантиметр цього будинку своєю власністю. Хоча будинок побудував мій тато.

— Зібралась? — дядько швидким твердим кроком підійшов до мене і різко розвернув до себе обличчям.

Я завжди його боялась. Боялась як вогню. Дядько жорстокий і безкомпромісний по відношенню до всіх, хто його оточує. Зі мною він завжди був максимально суворим, тому що я зростала для однієї мети — стати дружиною для заможного спадкоємця.

— Так, — тихо відповіла я.

Дядько схопив мене за руку, покрутив, щоб роздивитися з усіх боків.

— Не знаю, який ще тобі раціон спланувати, щоб ти не була такою худорлявою і блідною, — невдоволений тон дядька влучно вдарив прямісінько по нервам, рознісши неприємне тремтіння уздовж хребта. — Усміхнися, — він ущипнув мене за щоку. — Не на похорон все ж таки йдеш. Я запросив фотографів, тому на сторінках місцевих журналів ти повинна виглядати бездоганно.

Я вже на рівні рефлексів виконувала всі його накази, тому що не хотілося зайвий раз злити. Розлючений дядько завжди був схожий на диявола.

— Ось так. І спину тримай рівною, — він вдарив мене між лопаток.

Я одразу розправила плечі і відчула, що від удару трохи заболіло у спині.

— Усміхайся гостям і не нервуй мене, Маріє-Луїзо. Я вклав у тебе купу грошей і влаштував усе твоє життя, тож прояви хоча б дрібку вдячності і поваги, — погляд сірих очей вп’явся у моє обличчя. — Зрозуміло?

— Так, — тихо відповіла я, відчувши, як у душі потворною чорною плямою розтікся страх.

Не знаю, які у інших людей бувають страхи. Можливо, хтось павуків боїться, або змій, або самотності. Я боялась дядька. Він — мій найбільший жах. Молодший брат мого батька. Такий схожий зовнішньо і такий геть інший у душі. Мій єдиний близький родич.

— Сьогодні дуже важливий день, тож, — дядько розстібнув піджак і сховав руки у кишенях брюк. Я помітила кобуру. — Не зіпсуй мені настрій.

— Гаразд, — я зціпила пальці у замок і подумки спробувала повернути собі хоча б дрібку спокою. Але це було неможливо, тому що страх перед дядьком просто неконтрольований.

— Тоді ходімо, — він запропонував мені свій лікоть.

Я мовчки кивнула і обійняла його, тому що інакше бути і не могло. Ми вийшли з кімнати і спустились до виходу, що вів у сад. У голові виникла дивна, навіть фатальна думка — зараз я вийду до гостей, і моє життя ніколи не стане колишнім.

Щоправда, тієї миті я навіть не підозрювала, що моє життя зміниться не через майбутній фіктивний шлюб. Ні. Його змінить Чудовисько, яке вже зачаїлося на території нашого будинку у жорстокому неконтрольованому бажанні перетворити вечірку на справжню криваву бійню.