Постільну білизну відшукала досить швидко, як і дві ковдри. Добре б ще третю знайти, точно пам'ятаю, що була ще десь. Підійшовши до кімнати, зупинилася в нерішучості. Чомусь цей хлопчисько викликав найбільше побоювань у плані його психічного стану, але іншого виходу не було. Не чекати ж мені напівкровку зі зламаною рукою і ледь живого ельфа, щоб вручити їм речі. Судячи з шуму води, вони все ще відмивалися.

 Не даючи собі часу на роздуми, я швидко увійшла до кімнати і, не дивлячись на хлопця, залишила принесене, після чого поспішила вийти, почувши його переляканий подих. 

Спершу нехай їх огляне лікар, потім вже варто провести довгу і ґрунтовну розмову, яка розставить все по місцях. І було б непогано нарешті дізнатися їхні імена.

 Поки шукала злощасну третю ковдру, прийшов лікар, якому я зраділа як рідному. Буквально схопила його за руку і потягла до рабів. Ті вже були одягнені в те, що їм видала. Як тільки нас побачили, вже всі троє дружно впали на коліна. Лікар здивовано подивився на мене, але нічого не сказав. 

— Вас зараз оглянуть і почнуть лікування. Я поки буду на кухні, — прокашлявшись, повідомила я, махнувши рукою в бік оної, і спробувала ретируватися в зазначеному напрямку, але лікар встиг притримати мене за лікоть. 

— Ви не хочете бути присутньою на огляді? — запитав він. 

— Якщо чесно, зовсім не хочу. Хлопці, на всі питання лікаря відповідайте правдиво, — схаменувшись, сказала я чоловікам. 

Хто їх знає, краще відразу цей момент уточнити.

 — Наскільки добре їх лікувати? — поставив ще одне дивне питання лікар. 

— Наскільки це можливо. Не хвилюйтеся, я заплачу скільки буде потрібно, — насупившись, відповіла я. 

— Я не тому цікавлюся. Втім, ваша справа. Як закінчу — підійду до вас, — з гідністю відповів він і відпустив мене, чим я й скористалася. 

В кухні запалила магічну плиту і поставила на неї чайник. Заспокійливий чай мені б зовсім не завадив. Десь у мене був на поличці, точно пам'ятаю.

 На щастя, знайшла його майже відразу. І навіть там, де очікувала побачити. Як тільки повернулася до столу з чаєм в руках, побачила хлопця, що несміливо ввійшов до кухні. Побачивши, що я на нього дивлюся, сіпнувся було, але я вже знала, що зараз станеться, тому спрацювала на випередження. 

— Ні! Не здумай падати на коліна! Я цього не люблю. Та й підлога холодна, — випалила я на одному диханні. 

— Т-так, володарко, — зупинившись, розгублено відповів хлопець, втупившись в мене зовсім вже зацькованим поглядом. 

— Тобі щось потрібно? Лікар послав? — стривожилася я. 

Все ж мені зовсім не подобався стан ельфа. Хоч раби мені не потрібні, але не хотілося б, щоб хто-небудь з них помер. 

— Ні, володарко, — на межі чутності прошепотів хлопець. 

— Тоді чому ти прийшов? — починаючи вже дратуватися, запитала я. 

— Вибачте, володарко, вже йду, — злякано писнув він і повернувся, щоб піти. 

— Стривай. Я не кричу і не лаю тебе, просто питаю. Будь ласка, відповідай більш докладно. Цілитель тебе вже обстежив, тому ти прийшов до мене? — постаралася якомога спокійніше сказати я. 

Вже хлопчина в моєму поганому настрої точно не винен.

 — Так, володарко. Ви не залишили для мене ніяких наказів, — зовсім вже нещасним тоном сказав він. 

— А потрібно було? Можеш не відповідати. Сідай, — кивнула я на один зі стільців біля столу. 

— Дякую, володарко, — сказав він зовсім вже здивованим тоном, дивлячись на мене своїми великими, по-дівчачому красивими сірими очима.

 Та й губи досить пухкі, гарної форми. Якби ще волосся було довге — в житті б за хлопця його не прийняла. До речі, а я точно впевнена, що це не дівчина? Хоча, про що це я, бачила ж без сорочки, та й голос явно не жіночий. 

— Досить мене називати володаркою. Клич Адріаною, як і інші. До речі, а тебе як звуть? — скривившись, згадала про насущне я. 

— Колишній володар кликав Метью, але можете змінити ім'я, якщо не подобається, — поспіхом додав він. 

— А при народженні тебе як назвали батьки?

 — Ділан, володарко, — в його погляді світилися нерозуміння і страх. 

— Чай будеш? — зітхнувши, запитала я, зиркнувши на закипілий чайник. 

Нерви утрясти потрібно не тільки мені. 

— Володарко? — зовсім розгубленим тоном майже прошепотів Ділан, його губи почали злегка тремтіти.

 Ще не вистачало, щоб його знову почало трясти. Потрібно буде поцікавитися потім у лікаря, чи нормальна в принципі така поведінка. Я не стала відповідати і, заваривши чай, відразу розлила його по двом чашкам, одну поставила перед Діланом. Після чого сіла навпроти нього. 

— Пий. 

Той слухняно зробив перший ковток, все так же злякано дивлячись на мене. Але я вже не дивилася на нього. Стомлено промасажувала собі скроні, після чого скошлатила пальцями волосся і на кілька секунд заплющила очі. Відкинулася на спинку стільця, бездумно дивлячись у вікно і попиваючи чай. 

І чого раптом мене понесло тоді за тим ельфом? Спокійно б провешталася день по вулицях, зате зараз сиділа б у своєму кабінеті, займалася своїми справами і не ламала голову, що робити з трьома нав'язаними новими мешканцями мого будинку… 

Не знаю, скільки так просиділа, але мене відволік лікар, який заглянув до кухні. Я тут же підхопилася зі стільця. Краєм ока помітила, що Ділан також поспіхом схопився на ноги. На коліна не падав — і на тому спасибі. Від запропонованого мною чаю лікар відмовився, відразу перейшовши до справи. 

— Перелом майже повністю залікували, але завтра і післязавтра руку навантажувати не можна. З ельфом справи гірші. Рани на спині загноїлися, пішло зараження. Я почистив все, занурив його в цілющий сон, але ще дні зо два точно йому краще зайвий раз не вставати з ліжка. Регенерація у ельфів висока, але з тиждень слабкість буде. Рекомендується особливо важкою роботою його не завантажувати. І наступного разу до такого не доводьте — викликайте мене відразу після отримання подібних ран. Я просто продезінфікую їх, якщо ви побажаєте, щоб сам процес загоєння був без стороннього втручання, лише за рахунок ресурсів організму, — почав давати поради лікар.

 — Хіба ви не зобов'язані в будь-якому випадку вилікувати рани і повідомити про це варті? — насупилася я. 

— Повинен-то повинен, але самі розумієте, з рабами чого тільки не трапляється — не кликати ж через кожну дрібницю вартових. Зі мною завжди можна домовитися. Але не хвилюйтеся, сьогодні я візьму тільки за саме лікування. Для своїх у відділку у мене знижки, — і він змовницьки мені підморгнув. 

— Власницею цих рабів я стала лише сьогодні вранці, рани були ними отримані раніше і не від мене. Я зроблю вигляд, що не зрозуміла ваших натяків, але щиро сподіваюся, що надалі ви кілька разів подумаєте, перш ніж пропонувати будь-кому те, що запропонували тільки що мені. Закони про рабство і правила утримання рабів ніхто не відміняв, — холодно сказала я, після чого заплатила йому і випровадила за двері. 

Хоча, звичайно, кішки на душі шкребли, коли розлучалася з грошима, а ненависть до Райзека зросла до небувалих висот. Знущався над рабами він, а плачу я — де справедливість? 

Розмірковуючи над несправедливістю в світі, я повернулася до кухні, вже встигнувши забути, що Ділан досі там. Він так і стояв біля столу, де я його залишила, стиснувши в руках нещасну чашку так, що аж побіліли кісточки пальців. 

Запізніло згадала, що так і не запитала у лікаря, що з приводу обстеження чи лікування цього хлопця.

 — А тебе лікар обстежив? — вирішила запитати у нього прямо.

 — Так, володарко. 

— Адріана. І що сказав? — скривилася я від чергової «володарки». 

— Я абсолютно здоровий, володарко Адріано, — не знаю, що при цьому він подумав, але його знову почало трясти, а в очах відбився майже жах. І це він здоровий? 

— Чому ти мене так боїшся? — все-таки не витримала я. 

Розумію, що ще не час для таких питань, потрібно дати їм всім до себе звикнути. Але, врешті-решт, чому я повинна під них підлаштовуватися? Та й в принципі вважаю, що краще відразу з усім розібратися. 

Від цього, здавалося б, простого питання, Ділан зблід ще дужче, майже посірів. Тим часом, чашку, яку він так і не поставив на стіл, він стиснув ще сильніше, від чого відкололася ручка. 

— Моя улюблена чашка, — не встигнувши подумати, що і кому кажу, засмучено видихнула я. 

Для Ділана це стало останньою краплею. Він блискавичним рухом опустився на коліна, але при цьому ще й низько схилився до підлоги, практично притулившись до неї чолом. 

— Пробачте, володарко, я винен, дуже винен, пробачте, — почав швидко тараторити він. 

— Я не твій господар, знущатися і бити не буду, заспокойся, — спробувала заспокоїти його я. 

— Не продавайте мене! Побийте, але не віддавайте! Не дивіться, що такий худорлявий — я витривалий, правда, — завив від моїх слів він. 

— За що мені все це? – простогнала я, втупившись тужливим поглядом у стелю. 

Тим часом істерика хлопця лише посилювалася, в голосі явно були чутні сльози, при цьому він мені вже практично інструкцію диктував, як і чим його можна бити.

 — Ділане! Замовкни негайно, — як можна більш суворо сказала я, намагаючись припинити це. 

Як не дивно, подіяло. Втім, чому я дивуюся — бачу ж, що вони роками жили, покірно підкоряючись усім немислимим наказам, отримуючи покарання за найменшу помилку. Інакше звідки взятися такій реакції? 

Я обережно присіла біля важко дихаючого хлопця, що знову почав тремтіти, і обережно погладила його по волоссю, не знаючи, як ще заспокоїти. Від мого дотику він сіпнувся, наче його вдарило блискавкою, і схлипнув, але залишився на місці, як і раніше не піднімаючи голову. 

— Я не серджуся. Бити чи продавати тебе за розбиту чашку точно не буду. Демон з нею, потім нову куплю. Та й раз так легко зламалася, значить, вже була з якимось дефектом. Не варто так мене боятися. Твій попередній власник був рідкісною тварюкою з садистськими нахилами. Не скажу, що я хороша, але ніколи ні над ким не знущалася лише з тієї причини, що це в моїй владі, і ніколи не стану, — тихо, майже ласкаво почала говорити йому, продовжуючи гладити по нерівно стриженому волоссю, з подивом відзначивши, що місцями воно відрізане майже під корінь, ніби його стригли поспіхом, на ходу, не піклуючись про результат.

 — Ви і так не хотіли нас, а тепер... — глухо відповів він. 

— Я і тепер не хочу вас, але особливого вибору немає. Доведеться якось уживатися всім разом. Все добре, заспокойся. Поки інші відпочивають, давай краще покажу, де що знаходиться в будинку. Хоча б приблизно, — запропонувала я. 

— Ви й справді не гніваєтесь? — з безоднею недовіри в блискучих від сліз очах здивовано запитав він, нарешті піднявши голову. 

— Правда, вставай. Почнемо з місця, де зберігаються продукти — заодно візьмемо все необхідне, щоб можна було приготувати повноцінний обід. Навряд чи у в’язниці вас нормально годували, — зітхнувши, сказала я, підводячись з підлоги.

 І в цей момент у мене вперше в голові промайнула думка, що, може, Колін мав рацію, і я даремно бігаю від минулого? Зрештою, мені свого часу допомогли не опинитися на місці того ж Ділана. Хто знає, якою була б я через хоча б рік такого життя? А у цих хлопців навіть шансу на порятунок не було. 

Чи маю я право дарувати їм надію? З часом стане видно. У будь-якому випадку, відповідальність за їхні життя і благополуччя тепер повністю лежить на мені.