І все ж всі вихідні я провела вдома. Зустрітися з Енді передумала майже одразу. Зрештою, природні потреби організму задовольнила, поки достатньо. 

Раз вже мені наполегливо рекомендували провести вихідні з користю, навіть закупилась продуктами майже на місяць, щоб в найближчі тижні себе цим не обтяжувати. Благо, холодильний амулет працював справно, і в підвалі мого будинку було досить холодно для того, щоб нічого не зіпсувалося.

 Мужньо навіть намагалася взятися за прибирання, але потім все ж справедливо вирішила, що мені мій безлад не заважає, а гостей все одно не вожу. Ті ж, кого можу іноді привести вночі, через декілька годин зазвичай будинок і залишають. 

До того ж, сміття у мене ніде не розкидане, посуд весь завжди вимитий, підлогу також періодично мию. Не в кожному кутку, правда, але все ж. Нажаль, побутова магія мені ніколи не давалася, як я не мріяла її освоїти, так що все це доводиться робити ручками. 

Відчуття розгардіяшу швидше залишає одяг, розкиданий по всьому будинку, різні папери і папки, важливі і неважливі, книги, кинуті то тут, то там. Та й в принципі для мого трикімнатного будиночка якось надто багато різного мотлоху, який викинути не піднімається рука.

 Я була впевнена, що тепер вже точно доведу все до ладу, розставлю по місцях, викину зайве. Але не в перший день, коли тільки повернулася після всіх подій. Тоді до самої ночі провела час у ванні з пляшкою вина, запиваючи стрес і підігріваючи остигаючу воду магією. Хоч моя основна стихія і повітря, але вогонь сяк-так також підкорювався. 

Та й на другий була зайнята тим, що закуповувала продукти і розсортовувала їх у підвалі. А потім навіть спромоглася на те, щоб приготувати чорничні кекси, які нажаль згоріли. Ну не господиня я, зовсім не господиня. 

На третій же день була згодна патрулювати вулиці з самого ранку і до пізнього вечора, попутно затримуючи злочинців, аби тільки не починати це злощасне прибирання. Ближче до полудня все ж почала перебирати вміст шафи, намагаючись відокремити хоча б зимові речі від літніх, а також відкладаючі в окрему купку речі, які було б непогано розгладити. На щастя, це заклинання мені давалося добре. У підсумку, зі м'ятим одягом я розібралася, зимові та літні шмотки худо-бідно порозпихувала, після чого з жахом дивилася на ще одну невраховану гірку того, що вже і не літнє, але і не зовсім зимове. 

— Та до біса все! Мені і так нормально живеться! — зітхнула я, ні до кого особливо не звертаючись, з тугою глянувши у вікно, з якого можна було побачити захід.

 Ось так завжди: провозилася весь день, а результат виглядає ще гірше, ніж до цього. Все, вирішено, на тижні просто найму кого-небудь, щоб навів у моєму домі лад. Зрештою, можу собі дозволити, завтра отримаю премію, як-ніяк. Все-таки, яке щастя, що Колін не надав мені ще більше вихідних. 

* * * 

І так, в цей раз я не спізнювалася. На роботу мчала, як на свято. Прийшла хвилин на п'ятнадцять раніше, ніж потрібно було. Але дехто вже теж був на робочому місці, так що я особливо не виділялася. Прослизнула до свого робочого кабінету і майже щасливо зітхнула, сідаючи в крісло, що приємно скрипнуло, і проводячи рукою по старому, але добротно зробленому столу. 

Ось тут у мене був ідеальний порядок. Я з заплющеними очима могла сказати, де знаходиться той чи інший папірець і що в ньому написано на кожній сторінці. 

Для артефактів, які вже перевірила чи тільки мала це зробити, і для предметів, на яких можуть висіти прокляття, у мене був особливий стелаж. Нажаль, тут мені ще не вистачало досвіду, і в той час, як на обстеження таких речей маг витрачає близько двадцяти хвилин, у мене могло піти години чотири, не менше. Тому справа рухалася повільно.

 Втім, я не скаржилася. Робота мені дійсно подобалася. Тиха, спокійна. Дотримуючись крайньої обережності, я взяла в руки старовинний срібний медальйон, який за планом повинна була обстежити, і закріпила його в спеціально відведеному для цього місці на столі. Але як тільки приготувалася приступити до роботи, як двері до мого кабінету несподівано розчинилися, і увійшов Колін. 

— Адріано, ти чому не зайшла до мене, як тільки прийшла у відділок? — відразу накинувся він на мене. 

— І тобі доброго ранку, — з дещицею розгубленості відповіла я, не розуміючи, з чого відразу такий наїзд.

 — Я звелів усім зібратися в залі для церемоній, не вистачає тільки тебе. За захоплення небезпечного злочинця тобі належить нагорода. Так що давай, поквапся, — сказав він.

 — Так би відразу і сказав, — посміхнулася я, підводячись. 

Швидко повернула медальйон на місце і поспішила слідом за капітаном. У залі дійсно вже зібралися практично всі, за винятком тих, хто патрулював вулиці або був на виклику. 

Колін вказав мені на центр залу, де я повинна була стояти під перехресним поглядом моїх колег, після чого встав поруч і почав при всіх вихваляти мій подвиг, мою доблесть, хоробрість і т.д. 

Мені навіть ніяково стало, причиною мого вчинку, скоріше, стала дурість і нудьга, але не будемо про сумне. У нагороду мені навіть йшла особлива нашивка на рукав форми, відразу під тією, що вказувала на мою приналежність до бойових магів. 

Відповідно до неї тепер я офіційно могла віддавати накази вартовим, а не тільки просити і тиснути на те, що я цінний співробітник і до моїх прохань варто прислухатися хоч зрідка. Ніде правди діти, це було досить приємно.

 Але все ж чекала, що також мені видадуть премію, адже прекрасно знаю, що за арешт Райзека нашим королем була встановлена ​​чимала винагорода. І нарешті ця фраза прозвучала. Правда, не зовсім так, як я мріяла. 

— ... і за інші заслуги перед короною Адріані Маріанзі призначається особлива нагорода, еквівалентна дуже великій сумі грошей. Це три елітних раба, — сяючи ідеальної посмішкою, закінчив свою промову Колін. 

— Що? — видихнула я, все ще сподіваючись, що почулося. 

— А ось і вони! Всі троє як на підбір, — не змінюючи тону, продовжив дроу, вказуючи рукою на двері. 

Я машинально обернулася, щоб побачити, як супроводжувані двома вартовими входять три вже знайомих мені хлопця і в метрі від мене опускаються на коліна і схиляють голови.

 — Та ви знущаєтеся?! — вигукнула я. 

Здається, мої мрії про відпустку на островах тільки що розтанули. В обуренні я обернулася до Коліна. 

— Ми так не домовлялися. Мені не потрібні раби! — чи не на крик перейшла я, уникаючи дивитися на уклінних хлопців, які застигли в цій незручній позі.

 — Адріано, заспокойся, давай обговоримо це пізніше. Король вже підписав усі папери, які підтверджують, що твоя нагорода саме така, — тихо крізь зуби процідив Колін, не забуваючи посміхатися. 

Але всі мої колеги вже нагострили вуха. Взагалі, він має рацію, але мною вже майже опанувала істерика і злість. 

— В такому разі, я не приймаю її! Відправ їх куди завгодно, мені все одно! Я відмовляюся від нагороди, — твердим голосом сказала я, у всякому разі, сподіваюся, що це було сказано саме так, а не тонко, з істеричними нотками. 

Але не встиг Колін що-небудь сказати мені, якось згладити ситуацію, як один з рабів, хлопчисько, кинувся до мене, навіть не підводячись з колін. Від несподіванки я навіть одразу не зреагувала. Він міцно притиснувся до моїх ніг своїм худорлявим тілом, для вірності обхопивши руками під колінами і втиснувшись у них обличчям, практично розпластавшись на підлозі. 

На моїй правій долоні почав було клубочитися вихор повітряної магії, але тут хлопчисько почав судорожно шепотіти, через слово зриваючись чи не на крик: 

— Будь ласка, володарко, не відмовляйтеся від нас. Будь ласка, молю! Ми будемо найпокірнішими і найбездоганнішими, виконаємо будь-яку примху, тільки не віддавайте нас! Ви не пошкодуєте, володарко, ми багато чого вміємо, — як заведений повторював він. 

Я відчувала, як він тремтить. Двоє інших стояли нерухомо, але їхні стурбовані погляди були спрямовані на нас. Здається, навіть почула від одного з них фразу: «Назад, дурню!». А може, мені лише почулося. 

Магія знову вбралася в мою долоню, я торкнула пальцями немите і заплутане волосся хлопця, від чого він стиснувся ще більше.

 — Тільки не сонне закляття, прошу, просто покарайте, але не присипляйте, — продовжив шепотіти він, майже плачучи.

 — Тоді відпусти мої ноги, — скористалася моментом я, хоч і не збиралася застосовувати до нього сонну магію. 

Він тут же відпустив мене і відповз на пару кроків, продовжуючи вже не стояти, а практично лежати в позі повної покори. Я перевела свій погляд на інших рабів. На ельфові красувався все той же халат, що я йому дала з шафи Райзека. Тільки зараз він був брудним, а на спині виднілися засохлі бурі плями. Інший же раб обережно тримав на перев'язі явно зламану праву руку. Обидва виглядали не дуже добре. Ельфа, схоже, і зовсім лихоманило. 

— А чому вони в такому стані? — розгубивши весь гонор, з подивом запитала я у Коліна.

 Тим часом, інші мої колеги пожвавішали. Було видно, що вистава добігає кінця, але упускати таку розвагу їм не хотілося.

 — Адріано, дійсно, навіщо вони тобі? Ти ж навіть не знаєш, що з ними робити. А я впораюся, виховаю вишколених ласкавих хлопчиків. Беру всіх трьох за десять золотих, це майже дві моїх платні, але воно того варте, — вигукнула Лінда, немолода вже орчанка, яка займалася в основному допитами тих злочинців, хто не бажав відразу зізнаватися у злочині.

 І дивлячись на її очі, що палали жадібними жорстокими вогнями, я вперше замислилася, а як саме вона їх допитує? 

— Ліндо, з глузду з'їхала? Вони явно коштують дорожче. Адріано, я за одного тільки хлопчиська, який тебе обіймав, згоден дати сім золотих, — відгукнувся фейрі Ларрі.

Це немов прорвало лавину, з усіх боків від моїх колег почулися вигуки, що пропонували свою ціну. Я навіть не підозрювала, що побачу коли-небудь їх з такого боку. Ельф і напівкровка майже з відчаєм на мене дивилися, ледь помітно здригаючись від кожної нової репліки з боку очманілих вартових правопорядку. Хлопчисько, здається, і зовсім почав тихенько скулити. 

Від усього цього у мене голова пішла обертом, і я з зацькованим виразом обличчя обернулася до мовчазного Коліна. Він немов тільки цього і чекав. 

— Заспокоїлись! Розвели тут балаган! Ви забули, хто ви і де ви є?! — гучно крикнув дроу і почав їх лаяти на всі лади, волаючи і про совість, і про честь, і непрозоро натякаючи, що якщо їм нікуди дівати гроші — можна просто урізати платню. Присоромлені співробітники потихеньку почали залишати зал. Я ж не знала, що мені робити і говорити. Весь запал кудись подівся, але й просто так все це залишити я теж не могла. 

— Ходімо до мене в кабінет, там поговоримо, — зітхнувши, запропонував Колін, правильно зрозумівши мої сумніви. 

— А вони? — все ж запитала я, вказавши на рабів. 

— Якщо хочеш, можеш взяти із собою, — відмахнувся мій начальник і попрямував до виходу. 

— Ем... Тут залишитеся чи підете зі мною? — все ж запитала я у них. 

— З вами, володарко, — в різнобій відгукнулися всі троє. 

— То ходімо, чи що, — зовсім знітилася я і поспішила слідом за Коліном.