– Ви хочете, щоб я вийшла за Дейкера Адора? – уточнила я, дивлячись крізь батька.

Цього разу він на диво довго затримався вдома. Хотів влаштувати моє одруження, не уявляючи, кому в лапи віддає улюблену донечку.

– Дуже гарний фахівець, маг другого рангу, приїхав зі столиці...

– Зі столиці?

– Зі столиці. Сищик, який навчався...

– Сищик?

– Сищик... дуже хороший, доню, один із найкращих випускників Першої магічної академії Басвадеса...

– Беру!

– Справді? – батько так розгубився, що навіть замовк.

За стіною щось упало. Тато підозріло глянув у той бік, але я навіть оком не моргнула.

Ну, Танза! Напевно він. Знаки подає, але я вже все вирішила.

– Чи не ти запевняла, що ніколи не вийдеш заміж? – батько все ще вчував підступ, ну чи не міг повірити своєму щастю.

– Це було раніше, – скорботно зітхнула я. – Мені вже двадцять три. Ще трохи, і така стара діва стане взагалі нікому не потрібна.

Батько поморщився, але я так само дивилася в одну точку за нього. Багато років тренувань, і периферійний зір дозволяв помічати деталі, не фокусуючись на них.

– Я не вічний, доню, – зітхнув батько. – А Дейкер піклуватиметься про тебе. Це прописано у вашому шлюбному контракті. Ти не матимеш ні в чому потреби, навіть коли мене не стане.

– Не кажіть так, татусю! – скорбота в голосі була цілком щирою. Батька я завжди любила і сумувала, коли він бував у своїх військових роз'їздах.

– Дейкер з благородного роду, – все ще відчуваючи недобре і щиро хвилюючись, додав тато.

– Як скажете, татусю, – лагідно схилила я голову.

Декілька секунд він вивчав мене уважним поглядом, ніби не вірив почутому.

– Тоді піду підпишу папери, та скоріше б весілля зіграти.

Схоже, він серйозно побоювався, що женишок схаменеться і втече від сліпої нареченої.

– Зараз пришлю до тебе Міллі, щоб допомогла підготуватися, все улагодимо і познайомишся з майбутнім чоловіком.

– Добре, тату, – скромна усмішка, натренована за останні десять років, чудово мені давалася.

Батько несміливо посміхнувся, хоч і знав, що я не бачу. Зробив крок до мене, міцно притиснув до своїх грудей, пропахлих пилом доріг і дешевим армійським тютюном.

Обережно намацавши пальцями його щоку, я губами торкнулася іншої.

Майже нечутний полегшений видих, і лорд Верміліон поспішив залишити мою вітальню.

Ледве за ним зачинилися двері, потайна панель відлетіла вбік, дивом утримавшись на магічних кріпленнях. І троє хлопців буквально ввалилися до кімнати.

– Ти не можеш вийти за нього заміж! – рикнув Танза, роздратовано дивлячись на двері розкосими зеленими очима. Навіть пишна шевелюра так само обурено стирчала в повній згоді зі своїм власником.

– Він протеже нашого ворога! – не менш завзято підтримав Раян.

– Ти уявляєш, що він з тобою зробить, якщо дізнається? – флегматично зауважив Бейн.

– Навпаки! – заперечила я. – Це наш найкращий шанс! Я буду в курсі всіх їхніх кроків наперед, а хто запідозрить сліпу? Отримаю доступ до документів, а хто запідозрить, що сліпа читає документи?

– Шейлі, це занадто небезпечно, – не поступався Танза. – Ми не зможемо тебе захистити! Тобі доведеться з ним...

Танза стиснув зуби, по вилицях пробігли жовна.

Цей момент бентежив і мене.

– Не стане ж він змушувати до близькості бідну перелякану каліку? – відмахнулася я як могла безтурботно. – Не настільки ж він мерзотник?

– Впевнена? – так само флегматично відгукнувся Бейн.

– Після всього, що він зробив! – обурювався Раян, не поспішаючи погоджуватися з моїм рішенням.

– Так, все, хочу на нього подивитись! – я скинула сукню на спеціальній магічній застібці, щоб знімалася і одягалася якнайшвидше. У брючному костюмі, що облягав фігуру, набагато зручніше і швидше переміщатися таємними ходами.

Звичним жестом активувала голема із моєю зовнішністю, накинувши сукню на нього.

– Гадаєш, Дейкер сильно змінився за останні десять років? – зневажливо пирхнув Танза, втім, не відстаючи.

– Наче я пам'ятаю, яким він був у дитинстві, – знизала я плечима, прошмигнувши за фальшиву панель. – Він уже тоді їздив по різних дорогих столичних школах, скільки ми там бачилися.

Не впевнена, що батько знає про потаємний хід. Колись давно, ще в дитинстві, ми з хлопцями виявили кілька покритих пилом проходів, але більшість прокладали самі, тренуючись у магії.

До батьківського кабінету вели одразу три. Діставшись, ми вліглися над люстрою і через приховані отвори в стелі придивлялися і прислухалися до того, що відбувається внизу. Ну а я заразом і нареченого намагалася оцінити.

Зверху начебто нічого. Шевелюра густа, темна, але ракурс – не роздивишся!

Окрім нього та тата, за столом сидів колишній опікун Дейкера, з яким вони провертали свої справи. Лорд Анджи Болстон. Переглядав папери, щось у них вивчаючи. Це наш весільний контракт, чи що? Ого!

– У Шейлі своя крамниця, де вона продає власноручно зв'язані речі, – говорив батько, продовжуючи розпочату без нас розмову. – Що б не трапилося, ця крамниця має залишитися у її віданні. Це єдина віддушина бідолахи.

Видихнувши, батько наче через силу додав:

– Речі, звісно, такі собі, але ж дівчина сліпа. Можливо, саме тому їх так добре купують.

Дуже навіть непогані речі! Враховуючи, що в'яже їх мій голем.

– Не здумайте їй нічого сказати, – додав тато суворо. – Нехай вірить, що в неї виходить надзвичайно.

У такі моменти мені ставало майже соромно за давній обман. Адже тоді, в тринадцять, я дійсно на якийсь час засліпила і не знала, чи зможу повернути зір.

А потім все так закрутилося...

– А що ж, – подав голос Дейкер. Приємний такий баритон... якщо не знати, хто володар! – Жодної надії на прозріння?

Хоче впевнитись? Жодної, жодної, можеш не застосовувати цей співчутливий тон!

– На жаль, – важко зітхнув батько. – Я запрошував найкращих фахівців. Вони зробили все, що в їхніх силах. Магічні розлади, знаєте, непередбачувані. Лікарі лише розводять руками.

Тато теж розвів своїми, і мені захотілося притулитися до нього. Адже справді найкращих знайшов! Адже справді повернули мені можливість бачити!

Може, тоді, десять років тому, варто було чесно йому розповісти? На жаль, його не було вдома, коли все сталося. А потім ми з Танзою, Бейном та Раяном вже ухвалили рішення.

Не витримавши, я спустилася по виступаючих цеглинках до невеликої ніші, за якою висів гобелен у стіні кабінету, рясно присмачений звукоізоляційними чарами. Щоби нас випадково не підслухали.

Друзі спустилися слідом, набившись у вузькій ніші, як оселедці в банці з лави мадам Чурі, і бодали один одного лобами, намагаючись зазирнути в другий отвір. Перший окупувала я.

– Кандець, що ж це він такий красень? – невдоволено пробурчала.

Якось уявлявся лиходій з довгим носом і товстим пузом, під стать його опікуну лорду Болстону. А Дейкер виявився високим та підтягнутим. Вилиці різкі, а очі – веселі.

– Прямо майже як наш Танза, – підколола я друга, на якого заглядалися всі дівчата.

– Це ти мене зараз образила? – підняв брову той, склавши руки на грудях.

За що й поплатився: оглядовий отвір одразу зайняв Раян.

– Це вона так намагається виправдати власне рішення, – пробурчав, вдивляючись у те, що відбувалося за гобеленом.

Бейн, подумавши, піднявся назад по стіні ніш і вмостився нагорі, мало не торкаючись головою стелі низького ходу.

Витяг з кишені гомілкову кістку, і почав підкидати та ловити, для заспокоєння. Це зараз вона була маленькою, але в разі небезпеки перетворювалася на цілком собі здорову костомаху, якою можна було й забити невдачливого кривдника.

– Який сенс йому одружуватися з тобою, Шейлі? – пролунало флегматичне зверху під мірний стукіт кістки об долоню.

– От-от! – одразу підтримав Танза. – Він щось задумав і винюхує!

Ну... дуже гарне питання. Сама не перестаю собі його ставити. Але, щоб не підкріплювати тривогу друзів, лише знизала плечима:

– Гроші? Батько досить багатий.

– Наче вони не багаті, – хмикнув Раян. – Сама знаєш, які у Болстона обороти!

– Такі багаті, що за десять років навіть маєток Дейкера не відбудували, – заперечила я.

– Не відбудували, бо шахти на ділянці накопали, – пробурчав Танза.

– Маєток, знову ж таки! – думка здалася мені слушною. – Дейкер хоче жити ближче до своїх земель.

– Або заграбастати твої, – спокійно вставив зверху Бейн.

– Нехай губу закатає! – пирхнула я. – Це вони мені всі свої віддадуть.

У відповідь друзі напружено промовчали.

– І взагалі, ви хіба не згодні, що я завидна наречена? Сліпа, лагідна, сиджу, в'яжу, нікого не чіпаю...

Хлопці зовсім непристойно заіржали.

– Завидна, завидна, – запевнив Танза.

– Якщо не знати, чим ночами займаєшся, – підтакнув Раян.

– А він і не взнає, – запально озвалася я.

– Ай! – Раян сердито глянув угору, потираючи тім'ячко, по якому припав удар упущеною гомілковою кісткою.

Бейн знизав плечима, одночасно розводячи долоні – впала, мовляв.

Втім, легкий рух – і кістка знову в руках.

– У, некромантище, – незлобно буркнув Раян, який давно звик до витівок друга.

– Кандець, Шейлі, бігом! Вони до тебе йдуть! – раптом стрепенувся Танза.

Справді, захопившись суперечками, ми мало не проґавили момент, коли чоловіки піднялися з-за столу, залишивши свої автографи на документах, і попрямували до виходу.

– А якщо й дійсно справа в твоєму маєтку? – стривожено промовив Раян, вичленувавши головне.

– Свій маєток я йому не віддам, хай не сподівається, – прошипіла я крізь зуби, піднімаючись по цеглинах вгору. І там майже по-пластунськи пробираючись до більш прохідної частини потайного ходу.

– Шейлі, вони надто небезпечні супротивники, – спробував напоумити Танза, пихкаючи поруч. – Забула, що зробили з нашим слідчим?

– Отже, треба викрити їх першими.