Налаштування
Розмір шрифту:
Інтервал:
Колір
тексту:
фону:
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

Поліна

Тепер настала моя черга злитися, хоча я б обрала варіант пропустити її. Повертатися в квартиру зовсім не хотілося, але там був Мальок і комусь його потрібно нагодувати. Я намагалася заспокоїтися, щоб почати розсудливо розмірковувати, але нічого не вдавалося. У Габі як у і будь-якої іншої людини є минуле. Я розуміла і намагалась прийняти це. Але… В нього стільки квартир і будинків, чому… Чому потрібно було мене привести саме сюди? Щоб завдяки мені вилікуватися від болю колишніх стосунків? І скільки б він мені про це ще не казав? З одного боку, це дрібниця, але… Так, я ревнувала його до цієї Софії, навіть на Ольгу реагувала менш болісно. Я знала і відчувала, що ця Софія зайняла в серці Габі те місце, від якого після її зникнення залишилася тільки спалена порожнеча, а мені цю порожнечу ніяк не заповнити. Мені був огидним той факт, що Габріель кохав саме цю жінку. Хто завгодно, тільки не вона, хоча я її ніколи не бачила. Це якесь божевілля!

Я поводила себе нерозумно, по-дитячому і занадто категорично, але насправді за цим спалахом гніву мені старанно хотілося приховати страх. Я боялась, дуже боялась, що Габі повернеться до Софії. Вона в місті… Лише одна ця думка викликала в мені нервове тремтіння і паніку. Розум стверджував, що Габріель ніколи так жорстоко зі мною не вчинить, але в житті може будь-що статися. Це було просто нестерпно!

Повернувшись додому, я нагодувала Малька і стомлено сіла на диван у вітальній. В душі зародилося гірке відчуття тривоги. Напевно, всі ці погані думки настільки поглинули мене, що вже в’їлися кудись глибоко під шкіру. Оглянула похмурим поглядом кімнату. Скільки часу вони тут мешкали? Що саме бачили ці стіни? Де вони займалися сексом? Де мирилися? Де сварилися? Всі ці нав’язливі питання тільки погіршували ситуацію. Я накручувала себе, до того ж дуже серйозно. Єдине місце в цій квартирі, де мені було спокійно — спальня. Там була я, вся моя енергія. Напевно, справа в тому, що я старанно займалась розмальовуванням стіни, немов зафарбовуючи минуле фарбами майбутнього.

Я хотіла піти в спальню і оцінити свою ще незакінчену роботу. Можливо, саме вона мені зараз допоможе відволіктися, а ввечері я вже зможу спокійно побалакати з Габріелем. Я навіть не встигла покинути межі вітальні, коли почула дзвінок у двері. Перша думка, яка промайнула в мене в голові — Габі приїхав. Але я швидко позбулася її. Ні, навряд чи він зірветься з роботи заради наших стосунків. Тоді хто? Інколи до нас заходив консьєрж, щоб віддати квитанції за опалення і газ.

Підійшовши до дверей, я невпевнено відчинила їх та побачила на порозі молоду високу жінку. Її красиві темні кучері прикрашали смагляве обличчя, спадаючи на тендітні плечі. Погляд темно-карих очей сковзнув по мені, немов оцінуючи. А що тут оцінувати? Ця жінка перевершувала мене з усіх параметрів: тендітна фігура, довгі рівні ноги, красиві груди, навіть пальці рук витонченні. Вона знала, що я їй не конкурентка. Ця впевненість відчувалася у повітрі. Сукня лимонного кольору відмінно підкреслювала смагляву шкіру. Я одразу зрозуміла, хто саме переді мною стоїть. Марно було шукати хоча б одну ваду в цій жінці, зовні вона бездоганна, саме така повинна бути поруч із Габріелем. Хоча його завжди оточують гарні жінки, це зі мною трапився якийсь незрозумілий збій.

— Добридень, — незвана гостя посміхнулася, продемонструвавши рівні білі зуби. — Мене звати Софія, — вона простягнула мені руку.

Я оторопіла, але, незважаючи на це, відповіла на рукостискання. Врешті-решт, ця жінка мені не подруга, більш того небажана гостя, щоб обмінюватися із нею люб’язностями. Мій страх з приводу того, що Софія може з легкістю відняти в мене Габріеля швидко трансформувався у злість.

— Добридень, — я схрестила руки на грудях, демонструючи всією своєю позою, що не збираюся її впускати в квартиру.

— Що ж, — вона зрозуміла мій настрій. Миттєва посмішка більш була схожою на глузування, але я проігнорувала це. — Напевно, Габі вам вже розповів, хто я така.

Те, що Софія дозволила собі пестливо назвати Габріеля, розлютило мене ще більше. Не знаю, що зі мною коїлося, напевне, це все через ревнощі. В будь-якому випадку, Габі лише мій, але гостя вважала інакше.

— Припустимо, — сухо відповіла я. — Що потрібно? Габріель на роботі, тому вам тут нічого роботи.

— А я не до нього, а до тебе.

— Не бачу сенсу в нашій розмові, — Софія майже нависла наді мною і вперше в житті я посоромилася свого низького зросту.

— Чому ж? Я ось, наприклад, бачу.

— І що саме ви бачите? — я гордо підняла підборіддя.

— Маленьку дівчину з неймовірною наївністю в очках. Раніше Габі надавав перевагу впевненим у собі жінкам, — Софія трохи схилила голову набік.

— Напевно, ви себе вважаєте впевненою в собі жінкою?

Її слова болісно подряпали мене, але я не бажала цій сучці демонструвати свої почуття.

— Розумненька. Але справа не в цьому. Просто хочу дещо пояснити. В мене з Габі свого часу були тривалі стосунки, але через одну прикрість ми розійшлися. Зараз все поступово налагоджується, тому ми незабаром знову будемо разом. Нам краще оминути усі істерики та сварки, добре? Збирай свої речі і повертайся туди, звідки прийшла.

Її нахабність неприємно вразила мене. Софія дійсно вирішила, що я почну як дресирований пес, виконувати її забаганки? Вона дійсно занадто впевнена в собі жінка.

— А хазяйські капці тобі не принести? — насупившись, запитала я.

— А ні, — жінка знов посміхнулась. — Впізнаю вибір Габі. Маленька, ніжненька, але із зубками. Дівчинко, — Софія схилилася до мне, огорнувши солодким ароматом парфумів. — Нас із Габріелем багато чого пов’язує, тому його почуття до мене неможливо знищити. Ти тільки чергова іграшка, а я — його жінка. Ніхто, окрім мене не бачив його справжнім. Ти ще занадто мала, щоб зрозуміти дорослі проблеми.

— Мені стільки ж років, скільки тобі було під час вашого знайомства, — крізь зуби процідила я. — Так що це повчальне лайно залиш при собі. А тепер повернись на сто вісімдесят градусів і йди геть, — я зробила крок назад і гучно гримнула дверима.

Мене всю колотило. Ніколи я собі не дозволяла настільки грубо розмовляти з людьми. Адреналін у крові паморочив голову. Відчуття полегшення і обурення не дозволяли заспокоїтися. Я ходила туди-сюди, Мальок спостерігав за мною, не розуміючи, чому раптом розпочалась така метушня.

Знаходитися зараз у цій квартирі стало зовсім нестерпно. Мені потрібно було провітрити голову. Потік гострих почуттів доводив до нудоти і витримати це практично неможливо. Не витрачаючи дарма час, я насипала ще корму для Малька, перевірила для нього воду і тільки після цього пішла. Заїду до дядька, заберу ключі, подивлюся, що саме коїться у квартирі після від’їзду батька. Треба себе чимось відволікти, аби не думати про цю Софію.                        

***

Габріель

Я повертався додому. Передчуття чогось поганого отруювало мозок. Викурюючи вже третю поспіль цигарку, я зробив звук на магнітолі гучніше. Потужний жіночий голос заповнив простір салону. Я почав стукати пальцями по керму в такт музики. Намагався не думати про весь той жах, який зараз коївся у моєму житті. Звісно, крім себе, мені більш нікого було звинувачувати. Але все ж було добре… А тепер… Звідки ця Софія взагалі з’явилася на моєму шляху?!

Я бісився, злився, ненавидів. Хотілося кричати і що-небудь зламати, розбити, тільки б випустити пар. Мені були цілком зрозумілі претензії малої, але… Чому так важко підтримати мене? Хоча інколи вона буває такою ж запальною, як і я сам. Посмішка торкнулась моїх вуст лише від однієї думки про Поліну. Нам просто потрібно сісти та спокійно поговорити. Вона зрозуміє мене, адже завжди розуміла.

Заїхавши на подвір’я, я подивився у вікна нашої квартири. Світло було відсутнім, через що серце неприємно стиснулося в грудях. Усе ж не могло дійти до таких крайнощів? Адже, так? Вимкнув двигун. На вулиці було трохи прохолодно, по-весняному прохолодно. Докуривши цигарку, я викинув її у смітник.

На роботі завал, в особистому житті розпочалась криза. Все приліпилося одне до одного, навіть якось смішно. Пошукав ключі в кишенях піджаку. Коли нарешті знайшов, підійшов до під’їзду і почув у себе за спиною до болю, до нестерпного, жалючого болю, знайомий голос:

— Вона пішла.

Я озирнувся і побачив її. Я багато разів уявляв цю нашу зустріч. Думав про те, що скажу, як саме себе поведу, а зараз… Зараз усе це стало геть неважливим, непотрібним. Я дивився на Софію у сукні лимонного кольору і прекрасно розумів, що присутність цієї жінки ані трохи не хвилювала мене. Переболів і це зцілення трапилося в той момент, коли в моєму житті з’явилася Поліна. Дивно… Дивишся на людину, через яку багато разів зносило дах, життя на надриві, вкрай боляче, добре, легше, гірше. Все це немов із попереднього життя. Навіть трохи дико дивитися на Софію розсудливим поглядом, не затьмареним одержимою пристрастю. За що я її кохав? Вона вся була створена з жадібності, вульгарності і нахабства.

— Ти до неї приходила? — сухо запитав я.

— Так, — Софія розправила плечі. — Повинна була оцінити твій вибір. Ти привів її в нашу квартиру. Символічно, чи не так? — Софія просміхнулась. — Стільки часу минуло, а я досі можу спокійнісінько тебе знайти. Зізнайся нарешті, що ти досі чекав на мене, — вона плавною ходою підійшла до мене і провела кінчиком пальця по моєму підборіддю. Цей дотик викликав лише роздратування.

— Йди геть, — я перехопив її руку і прибрав від себе. — Я вже давно припинив бути тим Габріелем, який колись принижувався перед тобою й заплющував на все очі. Припини вважати себе центром Всесвіту. Все в минулому, шукай собі іншого лоха з грошима, — я говорив спокійно і твердо, така поведінка здивувала Софію.

— Чому ти став таким різким? Я ж кохаю тебе.

Мене здолав нервовий сміх, я розсміявся і декілька хвилин ніяк не міг заспокоїтися. Я сміявся, закинувши голову назад.

— Софіє, ти не вмієш кохати, — нарешті приборкавши емоції, заявив я. — Це не твоє, ти обожнюєш гроші, обожнюєш маніпулювати людьми, але не більше цього. Пробач, мені вже час, — я повернувся і покрокував до дверей під’їзду.

— Габі! — вона швидко наздогнала мене і вп’ялась у мої вуста наполегливим поцілунком.

— Досить! — гаркнув я, відштовхнувши від себе Софію. — Твої виверти більше не діють на мене! Припини! Ти мені не потрібна! Розумієш?! Не кохаю я тебе більше, тому ловити тобі тут нема чого! Залиш мене в спокої! А якщо не послухаєшся, то пожалкуєш, що з’явилася в моєму житті, зрозуміло?! — я дивився на неї спопеляючим поглядом. Моя гнівна промова змила з Софії цілий шар дратуючої гордості.

Мені стало легше. Таке відчуття, ніби тягар, який я стільки років носив на собі, раптово зник. Я став вільним, став собою. Мабуть, ця зустріч була мені необхідна, щоб нарешті відпустити минуле.

Я забіг у під’їзд, піднявся на свій поверх, відчинив двері, але ніхто, окрім пухнастого монстра мене не зустрів. У душу заповз страх, що я втратив те світле, безмежно кохане, що стало константою мого теперішнього існування. Напевно, тільки зараз я усвідомив, що Поліна була дуже важливою для мене і те, що я панічно боявся її втрати.

Варіантів, куди б вона могла піти було небагато, тому я поїхав до неї додому. Все це вже колись трапилось. Тоді, коли я був останнім покидьком. Машина їхала на небезпечній швидкості. Мене як і колись трусило, а в голові пульсувала незмінна набридлива думка відшукати Поліну і негайно забрати.

Несвідомо в голові, немов кіноплівкою, промайнула вся наша маленька історія. Як жахливо вона розпочалась! А в що це все переросло! Я сам спочатку ледве не зруйнував власний шанс на щастя, що був богом даний. Все, абсолютно все, що я часом робив, могло привести до розставання, навіть зараз ми опинилися на волосинці. Мені стало моторошно, я не хотів втрачати Поліну, ані зараз, ані потім.

Зупинився на подвір’ї та швидко вискочив із машини і попрямував до під’їзду. На щастя, до нього заходила якась бабця, тому двері ще не встигли зачинитися. Підніматися на ліфті не було часу, мені здавалося, що він мене просто не довезе. Перестрибуючи через дві-три сходинки, я піднявся до квартири маленької.

Серце болісно стукало в грудях, важке дихання обпалювало горло. Напруга була просто неймовірною. Я кулаком забарабанив у двері і декілька секунд, які здавалося, перетворилися на вічність, нічого не відбувалося. Раптом у дверях клацнув замок і на порозі з’явилася Поліна… Моя Поліна. Вона була перевдягнена в якусь стару розтягнуту футболку і спортивні штани. Золотисте волосся зібране у хвіст. На лобі несподівано сковзнула маленька крапелька поту, до якої мені раптом захотілося торкнутися вустами. Великі блакитні очі здивовано дивилися на мене. Я зробив крок уперед і відчув слабкий аромат миючих засобів, схоже, Поліна прибиралась.

— Габі? — вона не сподівалася мене побачити.

— Сонце моє, — я зачинив за собою двері, а потім як скажений накинувся на Поліну, жадібно, гаряче цілуючи її.

Мені було важливо знати, відчувати, що наша тонка червона ниточка досі зв’язує нас. Таке можна відчути лише через дотики, поцілунки, секс. Це те, що ніколи не поясниш словами, ніколи не зрозумієш, якщо лише дивитися у рідні очі.

Все стало неважливим, тепер існували тільки ми. Мене полонила потреба в Поліні, в її усмішках, коханні, в її присутності й піклуванні. Тепер я абсолютно точно в цьому переконався. Раніше я завжди вважав, що Софія була моїм першим і справжнім коханням, але ні… Тільки хіть, сексуальне тяжіння, щось темне, болісне, але точно не кохання. Те, що я відчував до Поліни було тільки-но народженим, світлим, моїм. Мені було приємно з маленькою навіть мовчати.

— Ти хотіла піти від мене? — я на мить відірвався від почервонілих вуст Поліни і уважно подивився їй у вічі. Зараз усе залежало виключено від неї.

— Ні, просто… Просто мені було потрібно подумати, — вона слабо усміхнулась. — Я б ніколи від тебе не пішла.

Серце переповнилося ніжним коханням до цієї вразливої, світлої, незіпсованої істоти. Така тендітна і суцільно кохана мною. Я узяв її обличчя у долоні і поцілував у кінчик носу. Арктична синява рідних очей відтанула, я це зрозумів лише зараз. Льодовик розчинився, тепер я бачив лише два озера, водяна гладь, тиха гавань, у якій хотілося навічно зостатися.

Я знову поцілував Поліну, але вже обережно, без колишнього напору. Вона відповідала боязко і чуттєво, відповідала так, як вміла лише вона. Свідомість плавилась, затоплювалась всепоглинаючим коханням і якщо мені судилося захлинутися цим коханням, то нехай, так воно й буде.