Поліна

Я так сильно нервувала, що навіть трохи розболілась голова. Може, я вчиняла неправильно? Може, вся ця моя ідея з самого початку була приречена на провал? Не знаю. Міцно стиснувши руку Габріеля, я підійшла до дверей. Як і раніше, так і зараз — вони були незачинені. Тато часто під час п’янок та після них був просто не в змозі провернути ключ в замковій щілині, тому це доводилося робити мені.

Відчинивши двері, я декілька секунд не наважувалася ввійти всередину, але все ж таки змогла пересилити себе. В квартирі відчувався важкий, нудотний запах перегару. Знадобилося ще трохи часу, щоб звикнути до цього. Борючись з відчуттям відрази та нудоти, я пройшла вглиб квартири. Всюди було увімкнено світло, валялися порожні пляшки, панував неймовірний безлад. Я одразу помітила, що моїх речей з моменту мого переїзду до Габріеля, вже немає. Напевно, перепродав кому-небудь, щоб купити собі чергову порцію випивки. Страшно. Мені стало по-справжньому страшно. Таке відчуття, ніби я потрапила у барлогу якогось дикого звіра.

— Затишно, — іронічно зазначив Габріель, пнувши своїм чистим черевиком порожню пляшку з-під горілки.

— Не смішно, — невдоволено пробурмотіла я.

З кімнати батька лунав звук телевізора. Ми пройшли туди. Тато валявся на дивані, підклавши одну руку собі під голову. Поруч стояла недопита пляшка з алкоголем. Господи, де ж він гроші бере на це все?! Враховуючи, скільки порожніх пляшок ми знайшли, він повинен вже всю квартиру продати.

— Тату? — тихо звернулась я, тому що та істота, яку я бачила перед собою, ледве була схожа на мого батька.

Він насилу підвівся і подивися в наш бік. Худий, зарослий, брудний з болісно-жовтим відтінком шкіри. На це було моторошно дивитися, особливо моторошно, коли я маленькою пам’ятала свого батька гарно одягненим, охайним і молодим чоловіком.

— Хто прийшов! — тато криво посміхнувся. — Які люди! Та ще без охорони?

— Тато, ми прийшли тебе провідати, — задушено промовила я, старанно борючись з емоціями.

— Яка честь, — він узяв пляшку і зробив декілька ковтків. Склалося таке враження, ніби батько пив не алкоголь, а воду, настільки легко йому давалися ці кляті ковтки.

— Ми тобі допомогти хочемо, — продовжила я спокійно, але голос почав зрадницьки тремтіти.

— Чим? — він п’яно зареготав і, похитуючись, піднявся з дивану. — Хочеш своєму таткові грошенят підкинути? Га? — батько почав йти в наш бік, тому Габріель миттєво підштовхнув мене до себе за спину.

— Коротше, Андрію, це більше не може продовжуватися. Тобі вже час почати лікуватися, саме цим ми і хочемо зайнятися.

— Лікуватися? Я що, по-вашому, хворий? — тато примружився і зневажливо подивився на нас.

— Ні, чорт забирай, здоровий як бик! — розлютився Габі.

— Ти мені тут не гарчи! — гримнув батько. — Нормально все зі мною, а ви краще валіть під усі чотири вітри. Лікарі мені тут знайшлися! Що ви в моєму житті розумієте?! А з тобою, — він ткнув у Габріеля пальцем, — ми вже давно розрахувалися. Ось дівка в тебе є, так що займайся її вихованням. Хоча, дам тобі пораду, тримай її біля себе, інакше, вона як її матір, може до інших рук потрапити. Це в них у крові.

Я бачила, як змінився вираз обличчя Габі, це було моторошне видовище. Очі потемніли від злості, вуста перетворилися на тонку білу смужку, жовна зарухалися. Він схопив батька за комір і, здається, вже був готовий вдарити, але в останню мить тільки тряхнув та кинув на диван.

— Мішок лайна, — процідив крізь зуби Габріель і взявши мене за руку, повів геть.

Додому ми їхали мовчки, я всім своїм нутром відчувала, що Габріель злиться, дуже злиться. Його сердитий погляд був спрямований виключно на дорогу, а пальці занадто міцно стиснули кермо, через що побіліли кісточки на кулаках. Я почувала себе наївною дурепою і винуватицею того, що затишний вечір перетворився на суцільне пекло.

— Пробач, — я вже і сама не розуміла, за що саме просила вибачення.

— Тут немає твоєї провини, — жорстко відповів Габі.

— Але ти злишся, я це бачу.

— Я злюся не через тебе, а через твого недорозвинутого батька, — Габріель дістав пачку цигарок. Закурив і мені здалося, що він трохи розслабився.

— Напевно, ти мав рацію, — я похмурим поглядом подивилася у вікно. — Не варто було до нього йти. Час плине, а для нього я все одно залишалась шльондрою.

— Не засмучуйся, — Габі поклав долоню до мене на коліно. — Він просто пропив залишки свого мозку, тому не розуміє, що верзе.

Коли ми повернулися додому, я швидко перевдягнулась і лягла спати. Хотілося забутися сном і не отруювати себе думками щодо цієї «теплої» сімейної зустрічі.

 ***

Габріель

Я сидів на кухні та курив. Поліна вже давно спала, а мені все ніяк не вдавалося хоча б задрімати. В голові досі лунали слова того покидька. Андрія… Тварюка! Донька його шльондра… Я б йому показав, хто тут шльондра, але… Вже достатньо бійок із цим п’яницею.

Закуривши нову цигарку, я знервовано продовжив крутити в руці мобільний телефон. Уранці вже зателефоную Михайлові, в нього родич у лікарні працює, домовлюсь, щоб Андрія забрали на примусове лікування. Тут навіть дурню зрозуміло, що цей поганець самостійно в лікарню не піде, тому я сам це йому влаштую. Нехай роблять що хочуть, тільки виб’ють це лайно з нього. Такий план трішки мене заспокоїв.

За вікном вже з’явилися перші досвітні натяки, тому вже настав час нарешті трішки поспати. Загасивши недокурену цигарку, я піднявся з-за столу і помітив, що мій телефон завібрував. Я його ввімкнув на беззвучний режим, коли ми поверталися додому та вже й забув про це. На екрані відобразився незнайомий номер. Мені постійно телефонують з чужих номерів, робочі нюанси. До того ж спрацьовує звичайний життєвий фактор — забув, загубив, вкрали. Михайло за останній рік змінив чотири телефони. Здавалось б, що тут може бути такого незвичного, але якийсь-то черв’ячок сумнівів усе одно заповз у душу. Я напружився, але ігноруючи власне небажання, все ж таки відповів:

— Уважно слухаю.

— Габріелю, це ти? Я вже думала, що не відповіси мені. Дивовижно, але ти не змінив номер, хоча це цілком у твоєму стилі.

Мене нібито током вдарило, відчуття дежавю викликало нудоту. Я примружився, потім раптом розплющив очі. Ні, я не спав. Безперечно не спав, а краще б це було саме так. Дідько!

— Якого біса ти мені телефонуєш, Софіє?! — мій голос був сповнений відрази і неприязні.

— Сумувала, коханий.

Тільки через одне слово «коханий», що прозвучало у виконанні цієї жінки, я ледве не заблював усю кухню. Таке звернення, як мінімум, можна було вважати глузуванням. Та й загалом, почути голос Софії через стільки років, здалось мені чимось нереальним, протиприродним. Треба було змінити номер, але якось часу не мав.

— Хіба? — я знервовано засміявся.

— Ти не віриш мені? — тон її голосу звучав ображено.

— Що потрібно? — моя залізна витримка вразила навіть мене самого.

— Габі, зайчику, не треба бути до мене настільки жорстоким.

Я подумки вилаявся. Хотілося кинути телефон у стіну, але я стримався. Було дивно відчувати злість і відразу до жінки, яку я колись так пристрасно кохав. Якщо чесно, мені здавалося, що відлуння цього кохання досі можна почути в моєму серці, але зараз, коли Софія звернулась до мене, я чітко зрозумів, що абсолютно нічого не відчуваю до неї. Вона сама знищила мене, тому зворотного шляху вже немає.

— Ти як? З головою все в порядку? Вирішила згадати про мене? Гроші знадобилися? Чи черговий коханець покинув?

— Габріель, минуло вже стільки часу. Я багато чого переосмислила, подорослішала. Я просто тоді була ще дуже юною та дурною, розумієш?

Хотілося реготати від щирого серця. Якщо б не було Полі, можливо, я повірив у ці нісенітниці, але не тепер… Ні… Моя мала була набагато розумніша, хоча зараз їй стільки ж, скільки свого часу було Софії. Те, що накоїла Софія ніяк не можна виправдати віком чи юнацьким максималізмом. Звісно, було дещо дивно через те, що та жінка, яку я собі вигадав, завдяки декільком фразам, назавжди розчинилася у забутті. Все ж таки, час потроху розмиває межі спогадів і ти забуваєш, якою тварюкою вміє бути людина.

— Я радий, що ти нарешті усвідомила, які помилки наробила, — мої вуста скривилися в іронічній посмішці.

— Тоді, може, ми зустрінемося? Я зараз у місті.

— Ти вважаєш мене дурнем? Гадаєш, що після всього, що ти накоїла, я ось так легко погоджусь прийняти тебе? — її нахабство вражало. Хоча, Софія завжди була самовпевненою. — Поспішаю до тебе донести наступну інформацію — в мене вже давно є особисте життя. Повір, після того, як ти мене покинула, моє існування не припинилося.

— Габі, невже в тебе до мене не залишилося ніяких почуттів? Так, я схибила. Мені потрібен був час, майже п’ять років, щоб це все усвідомити. Тепер я стала іншою. Врешті-решт, усі мають право на помилку.

—Мені начхати, зрозуміло? Не телефонуй мені більше, — я скинув дзвінок та додав цей номер до чорного списку небажаних контактів.

Мене всього трохи трусило, але тверда впевненість в тому, що все було зроблено правильно, вгамувала мої розхитані нерви.

Про сон, звісно, я вже міг сміливо забути. Тому з першими променями сонця я поїхав на роботу, залишивши Поліні коротеньку записку з побажаннями доброго ранку. Сьогодні в неї був вихідний день, тому я не наважився розбудити Полю так рано.

Робота в офісі вирувала. В мене вже були заплановані дві зустрічі з постачальниками продукції. Я щиро радів тому, що різноманітні справи не дозволяли мені думати про колишню більше однієї секунди. Обурення так і розпирало мене, особливо, це дике нахабство. Де раніше були мої очі? Адже, бачив і знав, яка Софія насправді і все одно підчепився на її гачок. Дурень! Що тут ще додати?

Поки перевіряв кошторис до мене в кабінет ввійшла секретарка з чашкою кави без цукру. Хороша співробітниця — гарна, розумна, але постійно намагається поглядом залицятися до мене, кокетує. Всі ці облягаючі спідниці, кофтинки з відвертим декольте, занадто високі підбори. Зазвичай, це мене забавляло. Ірина була готова піти на все, тільки щоб привернути мою увагу, бо знає, що на мене цей маскарад не діє. Сьогодні ж її зовнішній вигляд мене дико дратував. Невже, їй нема чим зайнятись, окрім як дупою крутити?

— Ваша кава, — секретарка обережно поставила чашку на стіл і усміхнулася мені.

— Дякую. Ірино, давайте дещо запам’ятаємо — тут не бордель, а робота, зрозуміло? Почніть вже одягатися скромніше, інакше вилетите з офісу швидше, ніж ваші груди виваляться із декольте, — це було жорстко, навіть, занадто, проте зрозуміло.

— Пробачте, — Ірина винувато опустила погляд і швидко застібнула блузку на всі ґудзики.

— А тепер поверніться на своє робоче місце.

Зробивши невеличку перерву після декількох годин підготовки до зустрічі, я поговорив з Михайлом і домовився щодо батька Поліни. Вже о дванадцятій годині мені зателефонували та запевнили, що Андрія забрали до лікарні. Головне, що тепер він знаходитиметься під наглядом спеціалістів.

До першої зустрічі залишилося півгодини. До мене без запрошення раптом увійшла Ірина.

— Що ще? — сердито запитав я, несхвально подивившись на помічницю.

— До вас прийшов відвідувач.

— В мене на цю годину відсутні записи, — я насупився і перевірив свій блокнот.

— А я поза чергою, — на порозі кабінету з’явилася моя маленька. Її несподіваний візит миттєво вгамував мою неприборкану злість. Я усміхнувся і поспіхом вийшов з-за столу.

— Ірино, на ці півгодини я для всіх відсутній, — я зачинив двері.

— Привіт, — соромливо привіталась Поліна, практично повиснувши на моїй шиї.

— Привіт, сонце, — я міцно її поцілував і обійняв, немов ми не бачилися сотні років.

— До останнього боялась, що заваджу тобі, але так хотілося зробити сюрприз.

— Ти мені ніколи не заважаєш, — я підвів Поліну до дивану, ми сіли.

— Ти так рано поїхав, навіть не поснідав. Тому, я вирішила, що це тобі знадобиться, — моя маленька дістала з сумки невеликий, дбайливо загорнутий у рушник судок з їжею. Від усього цього в мене раптом закололо в грудях. Це була ніжність і вдячність.

— Дякую, не варто було, але… Мені дуже приємно, — я поцілував Поліну в чоло і узяв судок.

Їсти не хотілося до того самого моменту, поки я не побачив їжу. У складках рушника я знайшов виделку, після чого узявся за свій сніданок, який вже був обідом. Смакота примусила на хвильку заплющити очі.

— Ти мені здаєшся схвильованим, — після паузи раптом промовила Поліна.

Інколи мені здавалось, що ця маленька, часом вкрай вразлива істота з проникливим поглядом, затягнутим арктичною синявою, бачила мене наскрізь.

— Я домовився, щоб твого батька поклали в лікарню, — я подивився на свій наручний годинник. — Він там вже більше години.

Поліна здивовано подивилася на мене, а я не міг зрозуміти: вона просто була в шоці чи зараз трісне мне чимось важким по голові за те, що не порадився з нею.

— Габі, — зітхнула маленька, на її очках заблищали сльози. Вона дуже вразлива, напевно, такою Поліна зостанеться назавжди. — Ти… Ти… Ти найкращий у всьому світі, — вона міцно обійняла мене і ткнулась носом у груди.

— Ти не сердишся на мене за те, що я не попередив тебе? — я наколов на виделку шматочок запеченого м’яса, з’їв і стиснув маленьку в своїх обіймах.

— Жартуєш? — вона здивовано подивилася на мене. — Ти зробив те, що я не змогла. Сподіваюся, там йому допоможуть.

— Добре. Так і ще одне, ключі від квартири в дядька Миколи, тому, якщо потрібно, можеш їх забрати.

— Гаразд, — очі Поліни заблищали від радості і ця радість так міцно відбилась в мене в душі.

Я пообідав, тепер мене почав мучити зовсім інший голод, але часу вже залишалося критично мало, а швидкий секс — це не те, чого заслуговувала Поліна. Тому, я просто хотів насолодитися її присутністю. Часом дотик пальців міг бути більш інтимним, аніж увесь процес сексу.

— Знаєш, є ще одна проблема, про яку ти повинна дізнатися, — якось трохи невпевнено почав я. Не хотілося руйнувати нашу маленьку ідилію.

— Яка проблема? — Поліна напружилась.

— Ти тільки не хвилюйся, добре? З’явилася моя колишня. Раптом зрозуміла, які помилки скоїла. Тепер знову хоче бути зі мною.

— А ти? — мені здалося, що маленька на мить навіть припинила дихати, очікуючи на мою відповідь.

— А що я? Я, звісно, інколи буваю схибленим, але не настільки, щоб жертвувати нашим щастям на догоду минулому. Просто Софія наполеглива особа, тому може сміливо заявитися до нас додому.

— Чому це? — Поліна насупилася. — Тобто, в тебе ж багато будинків і квартир по всьому місту, чому вона може прийти саме до нас?

Я сам не зрозумів, як загнав себе ж у власну пастку. В думках промайнуло безліч лайок.

— Тому що, раніше я з нею мешкав у цій квартирі, — я не зміг подивитися Поліні в вічі.

— Що? — вона відпустила мою руку та піднялась на ноги. — Ти це зараз серйозно?

— На жаль, так.

— Коли ти мені про це сказав би? Господи! Ми займалися цим на ліжку, на якому ти… з нею?

— Ні, всі меблі нові, — поквапився виправдатися я, хоча розумів, що суть не в меблях.

— Габріель, — мала замовкла, але навіть в тому, як вона промовила моє ім’я, відчувався біль, що переповнював Поліну. — Коли ти збирався мені про це сказати? — ясні блакитні очі посіріли, ніби над океаном завирувала буря.

— Не знаю, — чесно відповів я. — Але послухай, зараз головна проблема в іншому…

— Справді? — маленька знервовано посміхнулась. — В чому? В твоїй колишній? Знаєш, мені вже набридло, що вона дамоклевим мечем висить над нами. Вона, вона, тільки вона. Я теж не залізна. Габріель, ти справжня дупа, зрозуміло? — те, що Поліна не вміла добре вилаятися мені завжди подобалося.

— Не сперечаюся, але послухай мене…

— Ні, — твердо відповіла мала. — Розберись із собою, зі своєю колишньою, а потім приходь до мене, добре? — вона стрімко вийшла з кабінету, гучно гримнувши дверима.

Я важко зітхнув і вронив голову в руки. Хотілося зробити як краще, а вийшло все через одне місце. Як завжди.