Тепер ми стали набагато ближчим, ніж раніше. Я відчувала, що Габріель нарешті почав мені довіряти. Напруга і таємниці між нами розсіялися. Тепер, коли важливий і болісний рубіж було подолано, я могла думати про щось ще, окрім тих проблем, які нас із Габріелем віддаляли одне від одного.

Все ж таки без довіри важко продовжувати рухатися вперед і будувати своє нове життя. Зараз я почала не так гостро реагувати на те, що Габріель практично цілодобово працював. Я поступово прийняла його модель існування, розуміючи, що чимось все одно доводиться жертвувати. В нашому випадку, цією жертвою став час. Але навіть під час завантаженості Габі все одно намагався хоча б на хвильку зателефонувати мені, чи надіслати повідомлення, щоб дізнатися як в мене справи. Нехай ми фізично не були поряд у будній день, але я відчувала його присутність шляхом ось таких декілька секундних розмов по телефону.

Коли наставали вихідні дні Габріель був увесь мій. Ми разом гуляли, почали відвідувати різноманітні виставки, спектаклі, навіть у парк атракціонів якось завітали. Я була щасливою, а головне — спокійною. Мене більше не отруювали погані думки, а сумніви з приводу щирості почуттів Габріеля назавжди зникли. Він старався для мене. Інколи по вечорах розповідав про своє життя, дозволяючи обережно ввійти в нього. Я цінувала це більше, ніж будь-які подарунки, якими він також не припиняв мене балувати.

У вільний від роботи час я почала займатися розписом стіни в нашій спальні. Мене захопив цей процес, захопило те, що я могла власними руками подарувати цьому будинку затишок. Створення малюнка, підбір потрібних фарб, усе це вимагало чіткого планування, щоб у підсумку отримати найкращий результат. Я ніколи не вміла якось по-особливому гарно малювати, але абстракція настільки мене захопила, що я навіть здивувалася, звідки в мені прокинулися такі творчі нахили?

Відчуття самотності й власної недоречності стали для мене чужими поняттями. Поруч завжди бігав Мальок, клопоти й робота займали весь мій вільний час. Гармонія в моєму житті була практично стовідсотковою, не вистачало лише нормальних стосунків із батьком.

Декілька разів я йому телефонувала, але він так і не підняв слухавку. Тому я хоча б раз на тиждень розмовляла з дядьком Миколою, щоб дізнатися як там мій тато. Так, я розуміла, що після того, як він зі мною вчинив, було б розумніше забути про нього. Але батьків не обирають, тому я все одно хвилювалася.

Настала весна. В цьому році вона видалася ранньою і неймовірно теплою. Я сиділа на роботі. Перша половина дня. Клієнтів майже не було, тільки декілька людей прийшли, щоб придбати канцелярські дрібниці. Я допомогла зробити покупку, розрахувала і підійшла до вікна. Природа поступово прокидалася після довгого зимового сну. Тримаючи в руках мобільний телефон, я все ж таки наважалася знову зателефонувати дядькові Миколі.

— Здрастуйте, — привіталась я, повернувшись на своє місце за прилавком.

— Поліно, здрастуй.

— Я вас не відволікаю?

— Ні. Ми тут з Графом на дворі гуляємо. Як твої справи? Як твій наречений? Сподіваюсь, у вас все гаразд?

Я завжди усміхалася, коли дядько Микола називав Габріеля «нареченим».

— Так. Працює, просив, щоб я вам вітання передала.

— Дякую. Щось він в тебе все працює та працює, зовсім себе не береже.

— Така він вже людина, — знизила я плечима.

Мені подобалося те, що я могла з кимось поділитися своїм щастям та просто побалакати. Дядько Микола теж мав певні труднощі у відносинах зі своєю родиною. Можливо, саме тому він охоче спілкувався зі мною? Я завжди шанобливо до нього ставилася, сприймаючи дядька як свого близького родича.

— Що ж, це набагато краще, ніж зовсім нічого не робити.

— Ваша правда. Як ви? Як себе почуваєте?

— Все добре. Ось кожного дня хоча б годину гуляю на вулиці, дихаю свіжим повітрям, якщо саме так можна назвати наше повітря. Зарядка вранці, режим, правильне харчування. Нам, літнім людям, потрібно уважно ставитися до свого здоров’я. Поки на весіллі онуків не потанцюю, поки тебе не побачу в білій весільній сукні, на той світ не піду, — він засміявся, а мені так неймовірно тепло на душі стало від цього сміху.

— Хто знає, може, ми ще ваше весілля відсвяткуємо, — засміялась я.

— Ох, Поліно, яке там весілля? Ти що? Мені з Графом добре. Ні-ні.

— В житті всяке може статися, — я трішки помовчала. — Дядько, як там тато? — легкість у моєму голосі миттєво кудись безслідно зникла.

— Як завжди. До нього постійно хтось приходить, потім йде геть. П’є. Андрію, Андрію, на що ти перетворив своє життя?

— Знаєте, я тут про дещо розмірковувала. Може, спробувати його до лікарні відправити?

— Хороша ідея. Інакше він самостійно не припинить. Приїхала б до нього, спробувала поговорити. В нього вчора та сьогодні тихо.

— Мабуть, так і вчиню. А можна ми до вас зазирнемо? Якщо чесно, то я за вами скучила.

— Звісно! Я завжди радий тебе бачити, тим паче, хочу познайомитися з твоїм нареченим. Я ж повинен знати, до кого потрапив такий скарб як ти.

— Добре, тоді сьогодні ввечері чекайте на нас в гості.

Габріель не дуже зрадів можливості знову зустрітися з моїм батьком. Це було помітно, тому я вже була готова скористатися всією своєю чарівністю, тільки б Габі погодився. Раніше я ніколи не вважала себе красивою та просто привабливою дівчиною, але Габріель розкрив це в мені, показав, що я ані трохи не гірша за інших. Звикнути до цього було важко, але, здається, я почала потроху справлятися.

— Я вже пообіцяла дядькові Миколі. До того ж, в першу чергу, ми поїдемо саме до нього. Він гарна людина і обов’язково тобі сподобається.

— Не сумніваюся, — хмикнув Габріель, роздивляючись чергову кіпу важливих документів.

Мені подобалося спостерігати за тим, коли він був занурений в роботу. Кожного разу, коли Габі повинен був вивчити основні положення нового контракту чи зробити щось у тому ж дусі, він ходив туди-сюди по вітальні, уважно читав, робив позначки олівцем, несвідомо прикушував його кінчик. Робота прикрашала Габріеля. Ось навіть зараз я не могла собі відмовити в насолоді поспостерігати за своїм чоловіком, до того ж його білосніжна сорочка так сексапільно була розстібнута, оголюючи широкі красиві груди. Я трішки збентежилася та навіть здивувалася своїм нахабним думкам.

— Тоді чому не погоджуєшся? — я насилу змогла подивитися в очі Габі.

— Тому що не хочу, щоб ти бачилася зі своїм батьком. Нічого хорошого з цієї зустрічі не вийде. Ти будеш засмученою, а я цього не хочу, — він поклав олівець собі за вухо та продовжив вивчати папери.

— Не засмучусь, — заперечила я. — Мені потрібно його побачити, поговорити, а головне — вмовити почати лікуватися.

— Це безглузда ідея, — безапеляційно заявив Габріель. — Ти ж краще за мене знаєш свого батька. Він не маленька дитина, якщо не хоче лікуватися, то його ніхто не змусить. Тим паче, алкоголіки нечасто зізнаються в тому, що вони залежні.

Габі казав правильні речі, я це добре розуміла. Але мене ображало те, що він був різким зі мною. Все ж таки, мовиться про мого батька, а не про незнайому людину.

— Але це тільки твої припущення, — я сиділа на дивані, до мене підійшов Мальок. Я взяла його до рук. — Потрібно хоча б спробувати, розумієш?

— Ні, не розумію. Скільки ще він повинен завдати тобі болю, скільки ще повинен наплювати на тебе, щоб ти зрозуміла, якій твій татко покидьок?

— Не кажи так, — різко відповіла я, насупившись. — Ти не маєш на це права. Так, мій батько неідеальній, але… Він єдиний, хто від мене не відмовився. Моя матір поїхала за кордон, проміняла мене на свого коханця. А тато зі мною так не вчинив. Нехай ми ніколи не були близькими, але він забезпечив мене нормальним дитинством. Якби не його банкротство, то можливо він не став пити. Можливо, я б зараз навчалася.

— І ми ніколи б не зустрілися, — невдоволено закінчив Габріель.

— Ні. Якщо нам судилося бути разом, це все одно сталося би.

— А я все одно не розумію тебе. Андрій хотів тебе віддати в якості сплати боргу. Це ж навіть у голові не вкладається!

— А ти ніколи не зможеш зрозуміти мене, — я піднялась з дивану, кошеня залишила лежати на подушці. Габі обпік мене несхвальним поглядом. Я почала розуміти, що перетнула межу своєю останньою реплікою.

— Знаєш що, — він раптом кинув папери на журнальний столик.

— Пробач, я це сказала, не подумавши, — від сорому в мене запалали щоки.

— Може, в мене ніколи і не було батьків, але це нічого не змінює, — Габріель буквально спопеляв мене сердитим поглядом.

— Благаю тебе, — я обережно підійшла до нього і обняла. — Для мене це дуже важливо. Хіба на моєму місці ти зміг би ось так легко викинути зі свого життя власних батьків?

— Мене ж вони викинули, — він гірко посміхнувся.

— А я? А що робити мені, якщо я не хочу миритися з тим, що коється? Ти і мене покинеш?

— Поліно, ти граєш не за правилами, — Габріель подивився на мене, тепер його погляд трішки пом’якшився.

— І все ж таки? — я досі не могла заспокоїтися.

— Ні, не викину, — після паузи відповів Габі. — Добре, поїхали вже до твого дядька Миколи. Але якщо Андрій знову перетне межу, то більше я тебе до нього не пущу, зрозуміло?

— Так, — важко зітхнувши, відповіла я.

Коли ми їхали в машині я відчувала, що між нам почала зростати напруга. Потягнув же мене чорт бовкнути ті слова. Я б на місці Габріеля зовсім припинила розмовляти зі мною, а він не тільки не припинив, а ще й погодився поїхати. Відчуття провини та сорому посилилося в сто разів, через що я почувала себе справжньою поганню.

— Габі, — я ніжно стиснула його пальці.

— Так? — він уважно дивився на дорогу і поцілував тильну сторону моєї долоні.

— Мені досі ніяково за те, що я тобі сказала в квартирі.

— Усе в нормі. Я добре розумію, що ти це ненавмисно. З усіма таке буває. Повір, коли тобі на роботі всі трахають мозок, то ти швидко загартовуєшся, тому…

— І все ж таки, я не хочу, щоб ти вважав, що кожне твоє одкровення я коли-небудь захочу використати проти тебе.

— Маленька, все добре, — Габріель подивився на мене та усміхнувся. Тільки від однієї його усмішки в мне всередині все приємно затремтіло.

Дядько Микола тепло й радісно зустрів нас. Коли я побачила його, то зрозуміла наскільки весь цей час сильно за ним скучила. Саме зараз, коли він метушливо шукав для мене і Габі капці, я усвідомила, що цей дідусь з добрими очами вже давно посів в моєму житті, в моєму серці важливе місце. Поки ми мешкали в одному під’їзді, я гадки не мала, наскільки дядько Микола близький мені. А тепер… Тепер я на все дивилася зовсім іншими очима.

— Добрий вечір, — ввічливо привітався Габріель і міцно потиснув руку дядькові Миколі. — Невеличкий презент від нас з Поліною, — Габі вручив пляшку червоного вина, яку ми купили по дорозі.

— Ой, ну що ви, — дядько Микола зашарівся. — Не варто було.

— Келих вина всі нам піде виключно на користь.

— Дякую, дякую. Проходьте, я вже накрив на стіл.

Ми перевзулися та пройшли за дядьком у кухню. Він приготував стільки всього, немов чекав не мене в гості, а цілу королівську родину. Моє серце стиснулось в щирій ніжності.

— Сідайте, я зараз дістану келихи.

— Може, вам допомогти?

— Ні-ні, я сам, — дядько Микола усміхнувся та пішов у зал.

— Як тобі? — пошепки запитала я, всівшись на стілець.

— Якщо б не знав, що він твій сусід, подумав, що рідний дід, — Габріель розташувався поруч зі мною. — Я вже й забув, коли останнього разу бував на ось такому затишному домашньому вечері. Навіть якось трохи дивно все це.

— Ось і я, — заявив дядько Микола, повернувшись з келихами. Позаду нього вже біг пес.

Я напружилася та притиснулась до Габріеля. Вже якось навіть забула про Графа. Жах перед цією твариною, який в мені оселився ще в дитинстві, знову нагадав про себе.

— Що з тобою? — Габі поцілував мене в скроню та обійняв однією рукою.

— Пес, — задушено пробурмотіла я.

— Графе, будь привітним з нашими гостями, — суворо звернувся дядько Микола, відкоркувавши пляшку вина.

— Отже, його Графом кличуть? — Габріель без остраху почухав пса за вухом. Граф лизнув його долоню, немов схвалюючи цей жест.

Схоже, Габі магічним чином зумів підкорити не тільки мене, але й Графа. Пес розвалився поруч із нами, влаштувавши голову на ногах Габріеля. Як тільки Граф задрімав я трішки розслабилася.

— Що ж, вип’ємо за нашу зустріч, — дядько Микола подав нам келихи. — Все ж таки стільки місяців не бачилися.

— За зустріч, — підтримав Габі і ми втрьох цокнулися келихами. Терпке вино виявилося дуже смачним. Я завжди вважала, що будь-який алкогольний напій обов’язково має бути гірким, але ні.

— Їжте-їжте, — дядько Микола сів за стіл і подивився на нас.

Ненав’язлива бесіда розпочалась сама по собі. Габріель захоплено розпитував дядька щодо його улюбленця: чи важко впоратися з ним, чи можна навчити командам. Мій сусід знав про собак абсолютно все, тому охоче відповідав на запитання. Потім я поділилася своїми планами стосовно бажання здобути вищу освіту.

— Це чудова ідея, зараз освіта дуже важлива, — підтримав мене дядько Микола.

— Я теж так вважаю. В будь-якому разі навчання допоможе тобі зрозуміти, чим ти захочеш займатися далі.

— Вірно-вірно. Поліна в нас гарна дівчинка. Вона впорається, — слова дядька змусили мене почервоніти.

— Чи не так, наша гарна дівчинко? — Габі поцілував мене в щоку.

— Знаєш, Габріелю, — вже серйозним тоном почав дядько Микола, наклавши нам у тарілки салат. — Я розумію, що для Поліни я лише сусід.

— Не кажіть так, — м’яко заперечила я.

— І все ж таки… Але раз так склалась ситуація, я відчуваю відповідальність за цю дівчинку, ти її не ображай, добре? Всі ми сваримося, потім миримося, це нормально. Ти мені краще скажи, які в тебе наміри? Є різниця у віці, від цього вже не втекти, але ти свідомо пішов на це, тому, мені здається, що подібні питання доречні.

— Мої наміри цілком серйозні, — твердо відповів Габріель. — Спочатку навчання, потім щось вирішимо з роботою, весілля, але це вже трішки пізніше. Поліна повинна реалізувати себе, не хочу її прив’язувати до себе чи обмежувати її свободу.

— А діти? — дядько Микола був схожий на слідчого, яких я бачила по телевізору в кримінальних серіалах, які так полюбляв дивитися мій батько.

— Хочу дітей. Якщо станеться так, що дитина з’явиться раніше, то це аж ніяк не завадить Поліні вчитися чи працювати. Врешті-решт, я дорослий, самодостатній чоловік, тому зможу піклуватися про свою жінку та дитину, — та впевненість і твердість, з якою розмірковував Габріель, позитивно вразили дядька Миколу.

— Що ж, тоді в мене до тебе більше немає питань, — він усміхнувся.

Раптово заграла музика на мобільному телефоні Габріеля.

— Пробачте, це з роботи, — він вийшов з-за столу і пішов у коридор.

Граф прокинувся, озирнувся на всі боки, а потім ліг біля ніг свого хазяїна.

— Поліночко, — дядько наблизився до мене. — Який гарний чоловік. Він тебе кохає, це помітно неозброєним оком.

— Гадаєте?

— Так. Погляд завжди прикутий до тебе, вперше таке бачу. Ви схожі на половинку одного цілого, він уважно тебе слухає, ти — його. Не переймайся щодо різниці у віці, це все дрібниці.

— Знаєте, я тільки поруч із ним по-справжньому відчула себе в безпеці, відчула себе коханою і потрібною.

— Це найголовніше, дорогенька.

Коли повернувся Габріель ми ще трішки посиділи, а потім, набравшись сміливості, я вирішила піднятися до батька.

— Я піду з тобою, — заявив Габі.

— Ні, я сама.

— Сонце, невже ти думала, що я відпущу тебе саму?

Я промовчала, тому що, дійсно, саме так і думала.

— Поліно, Габріель має рацію, — втрутився дядько Микола. — Краще йдіть разом. Ти ж знаєш свого батька.

Мені інколи здавалося, що я знаю тата, але насправді виявилося, що ні, я зовсім з ним незнайома. Алкоголь спотворює людей, робить їх для рідних безликими незнайомцями.