Коли я відчинила двері, то не одразу зрозуміла, що відбувається. Габріель буквально ввалився у квартиру та ледве не впав, спіткнувшись об поріг. Його обличчя було залите кров’ю, пальто нарозхрист, сорочка розстібнута до середини.

— Що з тобою трапилося? — налякано запитала я, намагаючись підтримати Габі, щоб він не впав.

— Нічого, все добре, — він усміхнувся, а через секунду скривився через біль.

— Ти потрапив у бійку? — я насилу зняла з нього пальто і взуття.

— Ні, просто трішки перебрав у барі, — на вустах знову промайнула сп’яніла посмішка.

— Це я і сама бачу, а з обличчям що?

— Врізався у стовп. Дрібниці. Пити хочеться, а ще спати, — Габріель позіхнув.

— Ходімо, спочатку потрібно щось зробити з твоїм обличчям.

Я взяла Габріеля за руку, він зашипів і висмикнув свою долоню. У мене склалося таке враження, ніби його обпекли.

— В мене тут теж є невеличка проблемка, — він показав свій кулак, вимазаний у крові.

— Де тебе чорти носили? — я почала злитися через те, що Габі повів себе як підліток, а тепер ще прийшов весь побитий.

— Ну не сердься, — пхикнув він та потягнувся до мене за поцілунком.

Різкий запах алкоголю та цигарок тільки дратував ще більше. Зараз Габріель був схожий на мого батька. Це геть не найкраща асоціація.

— Важко на тебе зараз не сердитися, — я спритно ухилилась від його поцілунку. — Ходімо, — я наполегливо потягнула Габріеля у ванну кімнату.

Посадивши його на закритий туалет, я дістала з шафки аптечку та змочивши рушник водою, повернулася до свого горе-мандрівника. Зняла з нього сорочку та кинула її в корзину брудної білизни.

— Мені ж холодно, — поскаржився Габріель і скривися як мала дитина. — Поверни сорочку.

— Вона брудна. Поки не зроблю з тебе знов людину, сидітимеш і мерзтимеш, — невдоволено відповіла я і почала обережно витирати рідне обличчя вологим рушником.

Габріель на деякий час замовк і почав уважно слідкувати за кожним моїм рухом. Я зосередилася на тому, щоб обробити його розбите перенісся антисептиком. Ранка виявилася невеликою, а крові було стільки, ніби слона підстрелили.

— Ти в мене така красива, — Габі провів здоровою рукою по моїй щоці. — Найкрасивіша. Я дуже боюся втратити тебе.

— Саме тому ти поїхав незрозуміло куди, щоб потім повернутися п’яний як чіп, — пробурмотіла я і обережно витягнула пінцетом маленькі уламки, що застрягли в шкірі на руці Габріеля.

— Маленька, не сердься на мене. Так, я трішки перебрав, каюся. Більше так не робитиму, — він знову потягнувся до мене, щоб поцілувати. Я прикрила його вуста долонею.

— Ні, — я подивилась у ці п’яні очиська, в яких блищало каяття.

— Ти тепер більше ніколи не підпустиш мене до себе? — він виглядав ображеним.

— А чому б ні? В якості покарання.

— Полінооо, — знову почав вередувати Габріель. Точно дитина. Хлопчик, полонений в тілі дорослого чоловіка, в якого я так необачно закохалася. — Ти занадто жорстока до мене, — він обійняв мене та важко зітхнув. — Я був не правий. Ти також. Але я все одно кохаю тебе. Якби ти тільки знала, як сильно я боюся тебе втратити. Цей страх часом зводить мене з розуму, — його голос звучав рівно та настільки впевнено, наче Габі зовсім не пив. В мене по спині сковзнув мороз.

— Чому ти вирішив, що втратиш мене? — мої вуста сіпнулись у нервовій посмішці. — Куди я від тебе подінуся?

— Не знаю, — Габріель подивився на мене сумним поглядом. — У житті може трапитися будь-що. Я розумію, що надрався як остання свиня, розумію, що цей вчинок ніяк не вирішує проблеми. Але… Зараз я відчуваю себе сміливішим. Я… Я хочу тобі розповісти про те, для чого в мене весь цей час не вистачало сил.

 — І про що саме ти хочеш мені розповісти? — я з усією серйозністю подивилася на Габріеля.

— Про те, що хвилювало мене протягом останніх п’яти років.

На декілька секунд у ванній кімнаті виникло напружене мовчання. Я не знала, що мені потрібно робити. Просто чекати, поки Габріель збереться з силами? Запропонувати переміститися у спальню? Все ж таки ванна кімната — не той простір, де повинні відбуватися серйозні розмови. Думки в моїй голові продовжували народжуватися і в цю ж мить розчинятися в хвилюванні. Я дуже нервувала та переймалась через сумний стан Габріеля, тому й думала про усілякі дрібниці.

— Вже одного разу я кохав, — початок сповіді миттєво налаштував мене на важку та болісну історію життя Габі. — Це кохання руйнувало мене, але тоді я не хотів цього помічати. На той час Софії було стільки ж, скільки тобі зараз. Ми познайомилися у клубі. Моя компанія тільки-тільки почала досягати перших серйозних успіхів. Таку подію неможна було не відсвяткувати.

Габріель не дивися мені в очі. Я сіла на бортик ванни та продовжила вслухатися в кожне слово, яке промовляв мій чоловік. А чи був він моїм?

— Я її одразу помітив. Вона красиво танцювала. Все, абсолютно все, навіть звичний рух плечей казав мені про те, що Софія впевнена в собі дівчина. Не знаю, чи тоді я закохався, чи пізніше. Мені наче в скроню вистрелили, саме в цей момент почався зворотній відлік. Наші стосунки постійно знаходилися на межі. Емоції вирували: від ніжних до обпалююче негативних і жорстоких. Нас постійно притягувало одне до одного. Яка-то незбагнена сила не відпускала. Два сильних і вибухових характери не могли існувати в одній площині. Я став залежний від ней, розум наче вимикався. Ми часто були не праві, я завжди хотів більшого, став егоїстом та параноїком. Коли ми сварилися, я нехтував роботою, навіть якщо напередодні потрібно було підписати важливий контракт. Я немов потрапив у центрифугу і наступні два роки мене постійно кружляло, витрушувало залишки здорового глузду. Софія полюбляла відпочивати в клубах, випробовувати мої ревнощі, фліртуючи з іншими чоловіками. Я дрався через неї, це траплялося часто, а вона тільки сміялася, насолоджуючись тим, що я став її рабом. Вона любила нові враження, любила бути раптовою та непослідовною. Могла прийти до мене в офіс і влаштувати сварку під час наради. Причиною для цього могла стати будь-яка дрібниця. Останньою краплею стало те, коли я повернувся з відрядження та застав її у ліжку з двома… ДВОМА, щоб її, чоловіками. За іронією долі я ввійшов у кімнату, коли вони ще… Все це робили… Хоча, тепер байдуже. Цього я витримати не зміг. Напередодні в нас усе було добре. Я як останній ідіот вирішив, що все нарешті налагодилося. Купив обручки, хотів зробити пропозицію. Замість цього відлупцював тих мудаків. Вона нічого не заперечувала й не виправдовувалася. Просто дивилася на мене й посміхалась. Потім пішла, а я… Я майже здох, але воскрес. Я пив, безбожно пив, дрався й трахався з жінками. Михайло дивом допоміг мені вибратися з цього лайна. Я зарікся, що окрім досвідчених жінок, нікого поряд із собою не потерплю. Потім… Потім з’явилася ти. Знову вже знайомий «постріл» у скроню, який злякав мене. В той вечір, в готелі я поводився як ідіот. Досі пам’ятаю твої перелякані очі та прохання залишити тебе в спокої. Я злився на тебе, на себе через те, що цей клятий «постріл» знову трапився в моїй голові. Смак одержимості гіркотою розлився на язиці. Я б тебе трахнув, якщо б ти не знепритомніла. Я настільки боявся нового болю, що був готовий пожертвувати тобою. Потім… Усе склалося так, як є. Мені шкода, — Габріель здійняв на мене свій змучений погляд. — Шкода, бо я дійсно хотів зробити тобі боляче. Навіть зараз не можу собі цього пробачити. Ти і Софія — дві протилежності. Моє кохання до тебе таке ж сильне, як свого часу було до неї. Просто інколи я відчуваю дежавю, якась дрібниця трапиться між нами, а таке відчуття, що минуле намагається потрапити в теперішнє. Це важко пояснити. Я не звик оголювати свої страхи, тому постійно приховую їх. Якби ти тільки знала, як я не хочу зіпсувати те невелике, але наше спільне, — Габріель важко зітхнув та сховав обличчя в долонях. — Але часом розумію, що між нами дуже велика різниця у віці. Цей факт важко ігнорувати.

Я довго нічого не могла сказати. В душі утворилися сум’яття і невимовний біль за Габріеля. Я б ніколи в житті не подумала, що така сильна зовні й всередині людина може бути настільки вразливою в душі. Тримати стільки всього в собі та усміхатися, ніби нічого не трапилося… Це викликало величезну повагу, на мій погляд. Так, вже минув час, але біль нікуди не зникає. По собі знаю. Зараз моє життя стало набагато краще, аніж було до цього, але біль за батька все одно продовжує існувати в мені. Звісно, в нас дещо різні ситуації, але принцип один на двох.

Напевно, я повинна була почати ревнувати Габріеля до його минулого життя, до цієї Софії. Але… Нічого подібного в мене в душі навіть не заворушилося. Я занадто сильно цінувала наші стосунки, щоб забруднити їх ревнощами. Габі відкрився мені, по-справжньому відкрився. Це була нова сходинка для нас обох.

— Я кохаю тебе, — мені здалося, що це зізнання зараз було дуже доречним. — Кохаю таким, яким ти є насправді, — я підійшла до нього та обійняла.

— Знаєш, — Габріель ткнувся носом мені в шию. — Я думав, що момент такого зізнання повинен був відбутися у романтичній обстановці, а не в ванній кімнаті, коли я п’яний.

— Мені все одно, я просто тебе кохаю.

— Я теж, до тремтіння в кінчиках пальців кохаю тебе, — він міцно обійняв мене за талію. — Тепер, коли я поділився з тобою тим, що мене стільки років пригнічувало, я готовий йти далі. З тобою йти, — Габі подивився на мене своїми красивими, але досі сп’янілими очима. Ох… Схоже ми, дійсно, незвична пара.

— Я теж готова, але поки що, тобі слід лягти і добряче відпочити, — я усміхнулась і поцілувала його в ніс. Дивно… Раніше я відчувала себе дитиною в його величезних руках. А тепер… Я ніби на секунду стала його матір’ю, а Габріель — сином. Різка зміна позицій змусила мене знов усміхнутися. — Ходімо, — я повела Габріеля в спальню.

Він усівся на ліжко, я допомогла йому перевдягнутися та лягти під ковдру.

— Ходи до мене, — Габі простягнув до мене руку, а я беззастережно торкнулась до неї та лягла поруч. Габріель нас обох укрив ковдрою й притиснувся до мого тіла своїм. — Мені подобається засинати поруч з тобою, — шепіт сковзнув мені кудись у скроню. — Мені загалом усе подобається, що пов’язано з тобою.

— Наприклад?

— Усе: снідати, спати з тобою, їздити з тобою по магазинах, листуватися по телефону, просто дивитися телевізор, навіть просто мовчати подобається. Тільки сваритися дуже не люблю. А ще, коли я вип’ю в мене рот не закривається. На романтику тягне.

— Це навіть кумедно.

— Ти злишся на мене?

— За що?

— За все, що я тобі сьогодні розповів. За мій зовнішній вигляд.

— Ні, але це не означає, що я надалі терпітиму тебе п’яного.

— Слухаюся, капітане, більше ані краплини до роту, — Габріель усміхнувся і поцілував мене в плече.

Несподівано до нас в ліжко стрибнуло кошеня. Тихо нявкаючи, воно пролізло до подушок і всілося між нашими обличчями.

— Він все запаскудить, — хмикнув Габріель, зморщивши ніс.

— Нічого подібного, він ще нічого не зіпсував. Я вважаю, що нам до рук потрапив дуже розумний кіт, — я погладила свого улюбленця між вухами.

— На тебе схожий, такі ж великі очиська. А ще такий ж милий, — вперше з того моменту, коли Габі приніс кошеня додому, він його торкнувся. — Ім’я вже вигадала?

— Ще ні.

— Тоді хай буде Мальок.

— Мальок? Це зараз він маленький, але потім виросте.

— Виросте і ти теж виростеш, а моєю Маленькою все одно зостанешся, як і він. Одна Маленька, один Мальок. З вами обома я якось впораюся.

— Що ж, нехай буде по-твоєму, — я притиснулася щокою до грудей Габі.

Його серце билося розмірено, вводячи мене в стан абсолютного спокою. Сон прийшов непомітно. Сьогодні він був усім нам дуже необхідним.