Поліна

Між нами щось змінилося і не в ліпший бік. Я відчувала це настільки гостро як, наприклад, можна відчути зміну температур у приміщенні чи раптовий стрибок тиску. Все було добре… На перший погляд. Ми зустріли Новий рік, усі святкові вихідні провели разом, навіть до ветеринара з’їздили. Габріель як і я був дуже схвильований станом нашого кота, якому ми ще ніяк не могли вигадати ім’я. Почали в Інтернеті шукати абстрактну композицію для стіни в спальню. Всі ці маленькі клопоти повинні були нас згуртувати, але нічого цього так і не трапилося. Ми почали стрімко віддалятися одне від одного, незважаючи на те, що ми постійно були разом. Але тільки фізично ми знаходилися поруч, а подумки Габріель постійно був десь дуже далеко.

Я не хотіла миритися із цим. Мені було необхідно знати й відчувати, що Габі тут, поряд зі мною. Без нього я відчувала себе самотньою. Занадто швидко я прив’язалася до цього чоловіка, наче супутник, який вже не уявляв існування без своєї планети. Я декілька разів намагалася поговорити з Габріелем з приводу того, що так сильно пригнічує його, але він кожного разу просто шуткував та перестрибував з однієї теми розмови на іншу. Мене це ображало та навіть злило. Адже ми не просто зустрічалися, а МЕШКАЛИ разом. Я пам’ятала про нашу домовленість — не втручатися у справи Габріеля та не брехати йому. Але з першим пунктом з кожним новим днем ставало все складніше справлятися.

Хто я для Габі? Просто наївна дурненька, з якою можна спати та інколи розважтися? Таке припущення, наче лезом по серцю дряпнуло. Ні, він не такий… Але сумний висновок самостійно вимальовувався у моїй свідомості. Я ж про Габріеля знала не так багато, як мені б хотілося. Ми ніколи не торкалися його минулого життя, яке він ретельно оберігав. А мені хотілося більшого. Хотілося не тільки тактильно відчувати Габі, але й емоційно. Спочатку мені здавалося, що між нами виник цей емоційний зв'язок, але зараз він став таким тонким, майже прозорим, немов ось-ось повинен зовсім зникнути.

Врешті-решт, я більше не могла мовчати. Невідомість почала лякати та нав’язувати негативні думки. Може, в нього хтось з’явився? Може, я просто стала йому непотрібною? Щоб не уявляти собі всю цю дурню, я терпляче дочекалася Габріеля з роботи, із чітким наміром серйозно побалакати.

— Як справи на роботі? — я вирішила почати здалеку.

— Нормально, — він як завжди задумливим поглядом дивився на свою чашку кави. Ось знову подумки «втік» кудись далеко.

— З тобою усе добре? — м’яко запитала я.

— Так-так, абсолютно, — він ледве помітно мені усміхнувся.

— Точно? — я сіла до нього на коліна та обійняла за плечі.

— Так, — Габі поцілував мене в скроню та зробив ковток кави, перший ковток з моменту, коли я подала йому чашку. Вже минуло хвилин двадцять, не менше.

— Тебе щось турбує, я ж бачу, — я провела кінчиком пальця по зморшці між брів. Знаю, що йому це подобається.

— Ні, тобі це лише здається, — знову ця невпевнена нещира усмішка, через яку мені стало не по собі.

— Габріелю, я так більше не можу, — зізналася я. — До чого ми рухаємося? — я підвилася з колін, відійшла до вікна та обхопила себе руками.

— В якому сенсі?

— В прямому. До чого ведуть наші стосунки? Що буде з нами через півроку? Рік? Ти продовжиш працювати, а я чекатиму на тебе вечорами? Інколи зустрічатимемося з твоїми колегами під час якого-небудь свята? А потім? Що буде потім? Ти зостанешся зі мною? Підеш? Що? — я говорила спокійно, але тремтіння в голосі зраджувало мене.

— До чого всі ці запитання? — Габріель схрестив руки на грудях та уважно подивився на мене.

— А чому їх не повинно бути? Ми стоїмо на місці, хіба ти цього не бачиш?

— А чого ти хочеш? Весілля? — він почав злитися.

— Я не про це кажу. Вже минуло декілька місяців, а ми досі знаходимося там, з чого починали. З тобою щось діється, але ти наполегливо мовчиш про це. Це ранить мене, я хочу тобі допомогти, а ти поводиш себе так, наче ми незнайомі люди. Чому так? Чому ти не хочеш мені довіритися? Чому тримаєш мене на відстані?

— Я не тримаю тебе на відстані, — Габріель знервованим рухом пальців торкнувся свого волосся на потилиці.

— Хіба? Добре, тоді розкажи мені що-небудь.

— Що саме?

— Що завгодно. Чи був ти одружений? Є діти? Яким було твоє дитинство? Де твої родичі? Перше кохання? Коли твій день народження? Як ти навчався у школі? Скільки ще повинно сплинути часу, щоб ти почав мені довіряти? Це ображає. Таке відчуття, немов… немов я тобі потрібна тільки для… для розваг. Адже ти не в цій квартирі жив до моєї появи. Сам мені про це казав. А де тоді? Чому стільки аспектів твого життя для мене знаходяться під забороною?

— Поліно, тільки не починай трахати мені мозок. Із цим завданням сьогодні чудово впоралася робота, — його голос був пронизаний втомою. Можливо, було б краще заспокоїтися, але ця його фраза остаточно мене розізлила.

— Отже, я трахаю тобі мозок? Прекрасно! — хмикаю. — Знаєш, до біса цю розмову. Так і знала, що нічого доброго з цього не вийде, — я стрімко попрямувала у вітальню.

— Що ти маєш на увазі? — я не очікувала, що Габріель піде за мною.

— Те, що заздалегідь знала — ця розмова не вийде. Тобі начхати на мене.

— Ти з глузду з’їхала?! — Габріель здивовано подивився на мене. — Все що завгодно, але мені точно не начхати на тебе.

— Хіба? А як інакше охарактеризувати твою поведінку? Як би ти себе повидив, якщо я б завжди мовчала та ні про що тобі не розповідала?

—Не знаю, напевно, злився.

— Тоді чому я не можу злитися?

— Злись, але не звинувачуй мене в байдужості щодо тебе! — Габріель швидко розстібнув комірець сорочки, ніби йому стало важко дихати.

— Добре, тоді поговоримо? Нехай, це буде будь-яка нейтральна тема.

— Ринкова економіка? — краєчок його губ скривився у насмішці.

— Ти просто нестерпний! Завжди! Завжди, коли я хочу тебе розворушити ти тільки те й робиш, що жартуєш! Це бісить!

— Гаразд, — психує. — Хочеш поговорити? Добре. Щодо того, чи був я одружений? Ні, ніколи не був. Діти? Теж немає. Дитинство? Дитбудинок. Де мої родичі? Гадки не маю, ніколи їх не знав і знати не хочу. Перше кохання? Дівчинка Світлана — сусідка за партою. День народження? Тридцяте вересня. Навчання в школі? Двієчник! Цього достатньо?!

Я мовчки стояла і розгублено дивилася на Габріеля. Він відповів на всі запитання в чіткій послідовності, а це означало, що він мене добре чув на кухні. Але він просто чув, не розуміючи всієї суті.

— Ніколи не звинувачуй мене в тому, чого я не робив, — його голос прозвучав якось придушено. — Я завжди думаю про тебе, навіть коли на роботі аврал. Роблю усе тільки щоб тобі було зручно. Навіть цього сраного кота притягнув сюди. А мені це нелегко далося. Нехай, я не зразковий чоловік, але ще й не останній покидьок. Я не звик скаржитися, зрозуміло?! — тепер Габріель себе не стримував. — Ненавиджу оголювати свої почуття, свою душу! Це погано, дуже погано, я розумію. Але… Я такий, яким народився. Мені б хотілося поділитися з тобою своїми проблемами, але я не можу. Не виходить. Це змушує мене страждати, нервувати й одержимо шукати вихід із ситуації, — він замовк, сховав обличчя в долонях, зітхнув.

— Габі, — тихо звернулася я до нього.

— Ні, — він захитав головою. — Не треба мене зараз чіпати.

— Дозволь допомогти, — я зробила крок у його напрямку.

— Ні, — напружено повторив він. — Мені потрібно провітрити голову, — Габріель розвернувся та стрімко вийшов з квартири, схопивши пальто.

Грюкнули двері. В квартирі утворилася неприємна дзвінка тиша.

***

Габріель

Я випив уже другу порцію подвійного віскі. Горло обпекло. Це не допомагало видрати з голови шматки недавньої розмови з Поліною. Хоча, вже давно потрібно було звикнути до того, що мала ввійшла в мою кров, а єдиний спосіб позбавитися її — роздерти собі вени.

Я злився… Дуже злився… Аж трясло всього. Злився на неї, але переважно на себе. Мене сильно зачепили слова малої щодо того, що я байдуже ставлюся до неї. Це не так. Звісно, я багато працюю і, напевно, не приділяю Поліні стільки часу, скільки б їй хотілося. Але… Дідько! Таке життя! Неможливо нічого не робити, але постійно залишатися власником великої компанії, який отримує високу заробітну плату. Цього не буває.

До того ж, я не звик скаржитися. Подихатиму, але нікому нічого не скажу. Одного разу довірився Михайлові, коли реально загинався, так він тепер постійно мене цим дорікає. Випив ще віскі і попросив бармена повторити замовлення. Закурив. В голові досі крутилося стільки різноманітних думок, від яких вже блювати хочеться. Думав про Софію, про Поліну, про все це сране життя. Адже й справді, куди мене ведуть стосунки з малою? Я хочу бути з нею, це навіть не обговорюється. Можливо, наступного року було б непогано, якби вона вступила до якого-небудь престижного університету. А потім… Дітей хочу, її усю хочу й назавжди. Але зараз зарано говорити про весілля, тим паче, що Поліна саме ще як дитина. Але на перспективу… Чому б і ні?

В грудях почало боліти від того, що зі своїми комплексами й страхами я ризикував безбожно все просрати. Адже знаю, якщо вона піде, я збожеволію. Знаю, але все одно не можу побороти самого себе. Схоже, ще не так сильно притиснуло, тому й поводжу себе як останній покидьок.

Дивлюся на телефон, вона мені не дзвонить, я – їй. Нам обом потрібно трохи охолонути. Знов п’ю, але розслаблення так і не відчуваю. Голова в якомусь густому тумані, фокус розмитий, але мозок все одно працює як зазвичай. Ще декілька разів прохаю повторити, коли віскі мені вже не лізе, розраховуюся та йду у вбиральню. Музика в барі гримить як навіжена.

В туалеті був тільки один чолов’яга. Він вимив руки та пішов геть. Я став навпроти розмальованого дзеркала і подивився на себе. Ну таке… Видовище жахливе. Опустив голову в раковину та ввімкнув кран. Холодна вода допомогла мені остудитися. Хотілося вити через те, що я — шмат лайна, який не в змозі побудувати нормальні стосунки з дівчиною. Здається, віскі почало діяти, тому я себе намагаюся жаліти. Пияка!

Підняв голову, протер очі та стомлено привалився до раковини. Спостерігав за тим, як вода стрімко ллється з крану. Вимикнув. Знов подивився на себе в дзеркало, сп’яніло посміхнувся, а потім замахнувся і розбив кулаком це ненависне дзеркало на уламки. Біль від удару притупився через віскі. Я побачив тільки кров та декілька крихітних уламків, що застрягли в шкірі. Моя злість лише на половину вгамувалася, але я вже відчував себе значно легше.

Залишив вбиральню і перед тим, як зовсім піти з бару, поклав на столик достатню суму грошей та звернувся до бармена:

— За розбите дзеркало в чоловічому туалеті.

На вулиці вже давно настала ніч, машин практично немає, тому я жену на небезпечній швидкості. Знову курю та погано розумію, що краще сповільнитися, інакше опинюся перевернутий на узбіччі. Замість цього втопив педаль газу в підлогу. Декілька різких поворотів рознесли по венах маленькі голки адреналіну, але я проігнорував їх.

Вже побачив знайомий багатоповерховий будинок. Обережно в’їхав у двір та попрямував до свого місця на парковці. Не знаю, як так трапилося, але я врізався у ліхтарний стовп. Мене труснуло і я вдарився обличчям об кермо. Перед очима все поплило. Спрацювала сигналізація, я вимкнув її, але голову не підняв. В носі та на чолі майже одразу відчув теплу вологу. Кров. Добре.

Не знаю, скільки я так просидів. Може, хвилину, а, може, годину. Хтось постукав у вікно. Автоматично опустив скло та трішки повернув голову вліво, щоб подивитися на нашого охоронця. Хороший чоловік. Він був свідком багатьох переламних моментів мого життя.

— Габріелю, де це ти так наклюкався? — схвильовано запитав Павло.

— В одному непоганому місці, — я тихо засміявся та відчув присмак власної крові в роті. — Трохи перебрав.

— Тобі допомогти?

— Ага, — я практично вивалився з автомобіля. В голові паморочиться, ще й нудити почало.

— Хоч б струсу не було.

— Нормально все, — я сплюнув кров на землю. — Там у машині ключі, відженеш на місце?

— Добре, а тобі було б краще, — Павло скрюченим пальцем показав на перенісся, — підлікуватися.

— Та знаю, — торкнувся носа, начебто переламу немає, а крові все одно багацько накапало. — Дякую тобі.

— Нема за що.

Хитаючись, я ввійшов до під’їзду. Консьєрж несхвально дивиться на мене. Це зовсім не хвилює. Пішов до ліфту. Жах… Таким вбитим і розірваним в мотлох маленька мене ще не бачила. Але я, як останній ідіот, надав їй таку «шикарну» можливість. Не здивуюся, якщо після цього, вона піде від мене. Я сам від себе пішов би.